"Хто ти є, Україно?!" Ч. 1

 
 

"Хто ти є, Україно?!" Ч. 1

альманах



 

ХТО ТИ Є, УКРАЇНО ?!


Альманах


число 1

 

Упорядник і редактор Богдан Гордасевич


 

 

Анонс проекту

Альманах «Хто ти є, Україно?!», як видно з самої назви, є проектом пошуку і дослідження складного питання нашої ідентичності, нашої духовності, нашої особливості в світовому обширі народів.
Згідно науковим дослідженням українська нація складається щонайменше з 6-7 різних генотипів людей! Чи не тому нам так важко або навіть неможливо об’єднатись в якусь монолітну соціальну спільноту, як, можливо, що нам і не потрібно такої якоїсь всеохоплючої монолітної єдності українців, а головне, щоб нас всіх єднала одна проста висока істина: любов до України, як місця, де тільки і можливо бути й почувати себе щасливим.
Не всі прості істини є простими для пізнання, для глибинного правдивого знання, отож в альманасі «Хто ти є, Україно?!» головною метою буде пошук єдності українців як нації і народу в головній Богом освяченній найвищій душевній якості і цінності людства – в Любові! В любові до Батьківщини-України, а також й один до одного будемо вчитись ставитись з любов’ю, бо ми є всі спільно – українці!
Духовна єдність – то є об’єднання найвищого рівня! До цього закликаємо, над тим працюємо, того бажаємо!
Шануймося, бо ми того варті.

Автор проекту, упорядник і редактор Богдан Гордасевич


 

 

ЗМІСТ

Іван МАЗЕПА «Маніфест до українського війська і народу» 1708 р.

Лана ПЕРЛУЛАЙНЕН «Автограф на Україні»
(поема про Івана Мазепу)

«Братство тарасівців»
(Символ віри для молодих Українців)

Митрополит Андрей ШЕПТИЦЬКИЙ «Як будувати Рідну Хату...»

Спогади Миколи ЛЯХОВИЧА: «Україна без Кучми» 

Віктор ЯНУКОВИЧ «Незалежній Україні – 20 років!»
(добірка виступів Президента України стосовно події)

Петро ПИСАРЧУК «Дотримуватися слова»

Богдан ГОРДАСЕВИЧ «Співдоповідь з нагоди 20-ї річниці Дня Незалежності України»
(voх populi)

Ігор МЕЛЬНИК «Арійський НЕстандарт»
(спростування лжеісторичної фантазії «Арійський стандарт» Ігоря Каганця)

 

 

ПЕРЕДМОВА

Перший варіант альманаху «Хто ти є, Україно?!» був готовий рівно 10 років тому і мав дещо інший зміст, але не знайшлось ні видавця, ні просто спонсора, отож і пролежав проект без руху, аж доки не виникла нова ситуація, завдяки якій ви і тримаєте цей примірник альманаху.
Як видно зі змісту, це є добірка різнопланових і значною мірою контроверсійних матеріалів, які є актуальними, на думку упорядника, в сучасній суспільній ситуації в Україні.
Відкриває альманах «Хто ти є, Україно?!» історичний документ епохи – «Маніфест» одного з найвидатніших гетьманів України Івана Мазепи, який буде для багатьох відкриттям щодо всіх реальних обставин, що обумовили зайняти позицію нейтралітету, яку цар Петро І визнав як зраду.
Маніфест прямо в тему продовжує прекрасна поема «Автограф на Україні» поетеси Лани Перлулайнен, яка проживає у Львові, де у надзвичайно тонкій мистецькій формі осмислено сучасне ретроспективне бачення цієї видатної історичної постаті – гетьмана Івана Мазепу.
Добірка матеріалів стосовно громадської формації «Братство Тарасівців» розкриває маловідомі сторінки про правдиве місце зародження і формування ідей українського націоналізму.
Так само мало відомо про велику громадянську інтелектуальну працю видатного діяча Греко-католицької церкви Митрополити Андрея Шептицького, тоді як його трактат «Як будувати Рідну Хату...» є цілком актуальним своїми головними посилами і сьогодень.
Спогади Миколи Ляховича про репресії та ув’язнення учасників подій 9 березня 2001 р. коло пам’ятника Тарасу Шевченку сповна відображають проблемну суспільну ситуацію в Україні перших десятиліть її існування.
І тут досить цікаво далі зумисно подано виступи з нагоди 20-ї річниці Дня Незалежності України вже на цей час президента України Віктора Януковича. Для повноти картини додано роздуми лідера Партії регіонів на Львівщині, народного депутата України Петра Писарчука.
Для упорядника була зрозумілою велика упередженість значної кількості потенційних читачів альманаху щодо ось цих персон, але як людина демократичного світогляду, що віддавна поборює тоталітарний світогляд з його сумнозвісним принципом «партійності літератури», саме ці матеріали є дуже і дуже важливими та доречними. І їх таки варто уважно прочитати і обдумати.
Значна частина сказаного тут досить і досить правильне, а що не є правильне – те чітко впадає в очі уважному читачеві. Давньоіндійська мудрість каже: «Вчись доброму навіть у ворогів, не вчись поганому навіть у батьків». Тобто не можна блокувати все як погане, тільки тому що це йде від команди опонентів, але потрібно навпаки вирізняти корисне і конструктивне з їх ініціатив для суспільства і держави, щоб потім примушувати все це виконувати – ось правдива методологія дій всіх свідомих патріотів України.
По-суті частина альманаху завжди буде відводитись для висвітлення різних й часом протилежних суспільних поглядів під рубрикою «voх populi», зміст яких приблизно демонструють  дописи Богдана Гордасевича.
Завершує цей номер альманаху досить і досить актуальні роздуми відомого історика Ігоря Мельника на тему різних псевдоісторичних вчень, які заполонили Україну. Шанувати і досліджувати історію потрібно, як не зайвою буде певна патетика в тому процесі, але не варто минуле фальсифікувати для створення псевдогероїчних міфів досить сумнівної історичної якості стосовно минулого України і її народу.
Правда – головний наріжний камінь міцного державного будівництва, тому альманах «Хто ти є, Україно?!» ставить собі за мету творити правдиву інформаційну базу в становленні сильного громадянського суспільства в нашій древній і водночас ще дуже молодій державності України.
Ера України тільки розпочинається!
Слава Україні! Героям слава!


 


МАНІФЕСТ ДО УКРАЇНСЬКОГО ВІЙСЬКА І НАРОДУ. 1708 РІК.

Ми стоїмо тепер, Братіє, між двома проваллями, готовими нас пожерти, коли не виберемо шляху до себе надійного, щоб їх обминути. Воюючі між собою монархи, що наблизили театр війни до границь наших, до того розлючені один на одного, що підвладні їм народи терплять уже і ще перетерплять безодню лиха незмірну, а ми між ними є точка, або ціль всього нещастя. Обидва вони, через свавільство своє і привласнення необмеженої влади, подобляться найстрашнішим деспотам, яких вся Азія і Африка навряд чи коли споруджувала. І тому подоланий з них і повалений зруйнує собою державу свою і оберне її нанівець. Жереб держав тих визначила наперед доля рішитися в нашій отчизні і на очах наших, і нам, бачивши загрозу тую, що зібралася над головами нашими, як не помислити й не подумати про себе самих? Моє міркування, чуже усім пристрастям і шкідливим для душі замірам, є таке: коли Король Шведський, завше непереможний, якого вся Європа поважає і боїться, подолає Царя Російського і зруйнує царство його, то ми, з волі переможця, неминуче причислені будемо до Польщі і віддані в рабство Полякам і на волю його створіння та улюбленця, Короля Лещинського; і вже тут нема й не буде місця договорам про наші права та привілеї, та й попередні на теє договори і трактати самі собою скасуються, бо ми, природно, пораховані будемо як завойовані, або зброєю підкорені, отже, будемо раби неключимі, і доля наша остання буде гірша за першу, якої предки наші від Поляків зазнали з таким горем, що й сама згадка про неї жах наганяє. А як допустити Царя Російського вийти переможцем, то вже лиха година прийде до нас од самого Царя того; бо ви бачите, що хоч він походить од коліна, вибраного народом з Дворянства свого, але, прибравши собі владу необмежену, карає народ той свавільно, і не тільки свобода та добро Народне, але й саме життя його підбиті єдиній волі та забаганці Царській. Бачили ви і наслідки деспотизму того, яким він винищив численні родини найбільш варварськими карами за провини, стягнені наклепом та вимушені тиранськими тортурами, що їх ніякий народ стерпіти й перетерпіти не годен. Початок спільних недуг наших зазнав я на самому собі. Вам-бо відомо, що за відмову мою в задумах його, убивчих для нашої отчизни, вибито мене по щоках, як безчесну блудницю. І хто ж тут не признає, що тиран, який образив так ганебно особу, що репрезентує націю, вважає, звичайно, членів її за худобу нетямущу і свій послід? Та й справді за таких їх уважає, коли посланого до нього депутата всенародного Войнаровського із скаргою на зухвальства та звірства, чинені безустанно народові од військ Московських, і з проханням потвердити договірні статті, при віданні Хмельницького уложені, яких він ще не потверджував, а повинен за тими ж договорами потвердити, він прийняв поличниками й тюрмою і вислати хотів був на шибеницю, від якої врятувався той лише втечею. Отже, зостається нам, Братіє, з видимих зол, які нас спіткали, вибрати менше, щоб нащадки наші, кинуті в рабство нашою неключимістю, наріканнями своїми та прокляттями нас не обтяжили. Я їх не маю і мати, звичайно, не можу, отже, непричетний єсьм в інтересах успадкування, і нічого не шукаю, окрім благоденства тому народові, який ушанував мене Гетьманською гідністю і з нею довірив мені долю свою. Окаянний був би я і зовсім безсовісний, якби віддав вам зле за добре і зрадив його за свої інтереси! Але час освідчитися вам, що я вибрав для народу свого і самих вас. Довголітнє мистецтво моє у справах політичних і знання інтересів народних одкрили мені очі на нинішній стан справ Міністерських і як вони зблизилися до нашої отчизни. За першу умілість вважається в таких випадках таїна, неприступна ні для кого, аж до її події. Я її довірив одному собі, і вона мене перед вами виправдовує своєю важливістю. Бачився я з обома воюючими Королями, Шведським і Польським, і все вміння своє ужив перед ними, щоб переконати першого про протекцію і милість отчизні нашій од військових напастей та руйнацій у майбутній на неї навалі, а щодо Великороси, нам єдиновірної і єдиноплемінної, випросив у нього нейтралітет, себто не повинні ми воювати зі Шведами, ані з Поляками, ані з Великоросіянами, а повинні, зібравшися з військовими силами нашими, стояти в належних місцях і боронити власну отчизну свою, відбиваючи того, хто нападе на неї війною, про що зараз ми повинні оголосити Государеві, а Бояри його, які не заражені ще Німещиною і пам’ятають пролиту безневинно кров своїх родичів, про все теє повідомлені і зо мною згодні. Для всіх же воюючих військ виставляти ми повинні за плату провіант і фураж, в кількості можливій без власного зубожіння нашого; а при майбутньому загальному замиренні всіх воюючих держав вирішено поставити країну нашу в той стан держав, у якому вона була перед володінням Польським, із своїми природними Князями та з усіма колишніми правами й привілеями, що вільну націю означають. Поручитися за теє взялися найперші в Європі держави: Франція і Німещина; і ся остання сильним чином наполягала на такому становищі нашому ще в днях Гетьмана Зиновія Хмельницького, за імператора Фердінанда III, але не справдилося воно через міжусобицю та необдуманість предків наших. Договори наші про вищесказане уклав я з Королем Шведським письмовим актом, підписаним з обох сторін і оголошеним в означених державах. І ми тепер уважати повинні Шведів за своїх приятелів, союзників, добродіїв і немовби од Бога посланих, щоб увільнити нас од рабства та зневаги і поновити на найвищому ступені свободи та самодержавства. Відомо ж бо, що колись були ми те, що тепер московці: уряд, первинність і сама назва Русь од нас до них перейшло. Але ми тепер у них – яко притча во язиціх! Договори сії з Швецією не суть нові і перші ще з нею, але потверджують вони і поновлюють попередні договори та союзи, од предків наших з Королями Шведськими укладені. Бо відомо, що дід і батько нинішнього Короля Шведського, мавши важливі послуги од військ наших у війні їх з Лівонцями, Германцями та Данією, гарантували країну нашу і часто з нею обставали супроти Поляків, а тому й од Гетьмана Хмельницького, по злуці вже з Росією, вислано сильний корпус Козацький з Наказаним Гетьманом Адамовичем на підмогу Королеві Шведському Густавові, і допомагав він йому під час здобування столиць Польских – Варшави й Кракова. І так, нинішні договори наші з Швецією суть тільки продовження колишніх, в усіх народах уживаних. Та й що ж то за народ, коли за свою користь не дбає і очевидній небезпеці не запобігає? Такий народ неключимістю своєю подобиться воістину нетямущим тваринам, од усіх народів зневаженим.

Іван МАЗЕПА

 

 

 

 
АВТОГРАФ НА УКРАЇНІ
(поема про Івана Мазепу)


Північ бавилась сигаретами.
З підвіконня тягло віками.
– Я чекала Вас, пане гетьмане.
– Відпочиньте з дороги. Кави?

Час був стислим, як епітафія.
Він мовчав, що було нечемно.
Певно, та Петрова анафема
не минула таки даремно.

– За життя Ви були галантнішим.
Звідки зараз? З пекла чи з раю?
Запитав: – Я для тебе зрадник чи?..
Я сказала: – Іще не знаю.

Стримався. Тільки очі блиснули –
наче вічність пробила простір
Він сказав: – Пиши про Хмельницького
Я сказала: – Занадто просто.

Три століття себе спокутую.
Імена міняю, як рани.
Що від мене треба майбутньому?
Я сказала:
– Пане Іване,
я не лізу в Ваші біографи.
Просто там, у добу Руїни,
Ви залишили свій автограф,
розписавшись на Україні.
Час його зіпсував. А свідками –
Ви і Бог.
Він сказав: – Не треба...
– Пане гетьмане, всі політики –
то якимось чином Мазепи.
Не про всіх Історія згадує,
не по всіх залишає дати.
Королі, герої і зрадники,
а про решту – що пам’ятати?
Як приходили поколіннями,
так і йшли безіменно далі.
А історія любить винятки,
бо майбутнє із них складає –
невідомо коли народжених,
що кочують разом з добою
з переможців – у переможені
і зі з радників – у герої.
Серед сотень життів оскаржених
я Вам марно шукала рівних...

– І яке ж я справляю враження?
– Трохи схожі на наші гривні.
Він вклонився і мовив:
– Дякую.
– На портретах Ви дуже різний.
– Я ніколи не був однаковим, –
посміхнувся: – Любив сюрпризи...

Він стояв на порозі серця і
посміхався, як в об’єктив.
– Прошу пана, я дуже вперта.
І тоді він сказав:
– Ходім!


І. БЛУКАННЯ

1
Століттями дати бавились,
ловили в свої безодні,
де сонце було проставлене,
як печатка Господня
Простір його сучасности
біс кордонами краяв.
Там, під брехнею Пасека,
яку розповсюдив Байрон,
при дворі Казимировім,
у боротьбі ідей,
він учився на лідера –
чемний, як «добрий день».
Його обминали битви,
і ділили придворні дами.
Між службою і молитвами
він навіть Долю звабив.
Закохана і засліплена,
штовхала його наверх,
де їм обом несподівано
скрутила дулю Кар’єра,
бо непрощенну ваду мав,
незнищенну ознаку:
чарівний Іван Степанович –
niestety! – не був поляком...

2
Він століття пробив зсередини,
як пташа пробиває стелю, –
бо інакше б не був Мазепою
вихованець Макіавеллі.
Він постав під чужими зорями –
невідомий, самотній, зайвий.
– Що тобі? – спитала історія.
І Мазепа не схибив:
– Слави!
Присвітила щербатим місяцем.
– Чи не ти, – впізнала, – лакузо,
воював супроти Хмельницького?
Заперечив:
– Помилка. Мусив,
але вчився тоді в Голландії.

Він умів дивитися в очі.
– Є вакансія серед зрадників.
Відсахнувся:
– О ні! Не хочу!
– Між героями, перепрошую,
місць немає.
Знизав плечима.
– Що ж тоді?
– Посильної ноші.
– То до Бога. Я тут не чинна.

Ворожила довго із дзеркалом
по зірках.
– На свою біду
ти далеко підеш, – попередила.
Він погодився:
– Що ж! Піду...

3
І шляхами неґоноровими
повернувся в свою Руїну.
І промовив рідною мовою,
і прислухався:
– Батьківщина.
Батьківщина... Вклонився згарищам.
Задивився у хвилі часу.
Тут батьки лякали татарами,
щоб міцніше в сідлі тримався...
Звідси вирушив за наукою
і визнання в Європі жебрав...

Зціпив зуби і повернув коня,
і поїхав до Дорошенка.

4
Все спочатку. Але був мужнім.
Одружився – і став заможним.
Тож прискорено надолужив все,
чого позбавила Польща.
Десь просунувся, щось очолив –
і уже влаштувався в чергу
до верхів, де ділила ролі
вередлива пані Кар’єра.
Йшла війна. Вирували пристрасті.
Дорошенко інтриги плів.
Я не стрималась:
– Пане писарю,
Ви уже на своїй землі.
Подивився:
– Не маю сумнівів. –
І в літопис уткнувся знов.
– Як живеться Вам, як руйнується,
як працюється дикуном?
Як Вам спиться під плач і стогін?
Під болючий стукіт сердець
із татарами по іконах
як в’їжджається в Кам’янець?
Певно, маєте файний почерк.
Занотуйте ж, як у Христа
розтрощили копитом очі –
Він нічого Вам не сказав?
Як ведеться Вам, дипломате,
коли Ви в мусульманський вир
розграбованими стежками
супроводжуєте ясир?
Він мовчав – дипломат, політик,
винуватець численних жертв...
Він сказав. – Аби щось змінити,
треба видертися наверх.

5
Вирушив мимоволі.
Сідло до сідла – цок-цок –
ліворуч скакала Доля.
З неба дивився Бог
Рипіли вози прокляті.
Ясир у возах поснув,
їхали домовлятись
про чергову війну.

Нервово мигтіли зорі.
Вітер степом блукав.
... Смерть промайнула поруч –
в синіх очах Сірка –
наче у синім небі
чорний кошмар ночей –
і обрала Мазепу,
всілася на плече.

Знехтував. Гонорово
скинув її з плеча.
– Перепрошую. – мовив, –
пані. Іще не час.
Прошу не заважати
Я поки що живу –
і, як колись Варшаву,
причарував Москву.

Хто він – самотній вершник
чи заклинач подій?
Вчора – правобережний,
а сьогодні – який?
Роздивився. Обдумав.
Вивідав. Передчув.
– Що тепер, осавуле?
– А тепер – булаву!


II. БУЛАВА

1
Менталітети бавились в братання,
звіряли позолочені хрести.
Ще Південь пам’ятав свого Богдана.
Ще Північ просувалась до мети –
імперилась в собі, як передмова.
Іще не доросла і до Петра –
а вже вкінець доздався Самойлович.
З церквами. Аж до самого Дніпра.
Історія лиш розставляла дати
надгробками на цвинтарі подій.
І не було Христа, щоб нагадати
зневіреним своїм про «не убий».
І хтось за старшинством менталітети
уже ділив. Продовжувалась гра.
Вже Південь обмірковував Мазепу.
На Півночі збиралось на Петра.

2
Над перехрестям усіх доріг
висіло липневе небо.
І Кочубей голосніше всіх кричав:
– Мазепу! Мазепу!
– Мазепу! – відлунювала земля
І, вільний від інтуїцій,
старанно обіцяне заробляв
московський альфонс Голіцин.

Мазепа притис булаву до грудей.
Вклонився своїй старшині,
землі і небу...
Був перший день
початку кінця Руїни.

3
Бог з-за столу бенкетного
відкликав Мазепу вбік:
– Чи пам’ятаєш, гетьмане,
про те, що ти – Мій боржник?
Протверезів. Замислений
перед Богом стояв.
– Ноші хотів посильної?
Прошу: вона – твоя!
– Важко...
– З твоїм-то досвідом
поразок і перемог?
– Я їм не вірю, Господи..
– Зрадять, – підтвердив Бог.
Гетьман не втратив мужности.
Тільки спитав:
– Сім’я?
– Чи хтось мені вірним буде?
почув у відповідь:
– Я.

4
Треба було загоїти
тридцятилітню кризу.
Гетьман відсунув зброю і
розпочав будівництво.
Наразився на заколот:
– Маєш собі голоту!
Орудувати лопатою –
не козацька робота!

І тут, здавалось, поступливий,
Мазепа виказав волю:
– Селяни, поки гетьманую я,
працюватимуть в полі.

Повів їх, щоб не занудили,
з москалями на хана,
а потім засів в Батурині.

... Забунтували селяни:
замордував податками.
Сказав їм:
– Потрібні гроші.
Державу вам будуватиму –
вами і вашим коштом.

Майбутнє уже дивилось
у підзорну трубу легенди.
Його боялись: якимось був...
занадто інтелігентним.

Це йому і завадило
невірних знищити досі:
вагався.
І перші зрадники
в Москву повезли доноси
Там, при дворі царицинім,
потроху з’їжджали з глузду:
нездарний похід Голіцина
в Москві мав шалений успіх.

Мазепа вивчав історію,
доходив висновків. Міцно
готувався: господарі
викликали в столицю.

5
Все було так, як треба
в голівудськім кіні:
незрівнянний Мазепа
на гетьманськім коні.
Розчепурений почет
(понад триста осіб).
Небо сине, як очі.
Сонце жовте, як хліб.
Цокотіли копита.
Піднялись хоругви.
Південь рівно опівдні
підступив до Москви –
в німбі куряви, мовби
кольоровий міраж,
і вступив ґонорово –
під Козацькій свій марш.
Зупинилося місто
на порозі пригод,
їх приїхало триста.
Зустрічало – сімсот,
і за Долею – втретє –
їхав – знову на схід –
гетьман в царській кареті
від Калузьких воріт.

6
Бали, бенкети, повії –
якийсь диявольський вир.
Нервувала Софія.
Козацький Посольській двір
нудьгував місяцями
і вже ділив булаву,
поки Петро зі стрільцями
перевертав Москву.
Пересувався обрій
подалі від стін кремля
Під Мазепою – вкотре! –
захиталась земля
погана то річ – залежність
від царів і комет, від інтриг і...
Нарешті!
Прошу пана, вперед!

Знову вела крізь відчай
лабіринтів Москви
стара українська звичка
хреститись на всі церкви.

7
І знову чекав Мазепа.
Вперто здіймав хрести
у вересневе небо
Троїцький монастир.
Доля молилась. Поруч
розкинув своє шатро
новий Мазепин господар –
двометровий Петро

Запросили. З дарами
ввійшов, і схрестились враз
погляд синій – Івана,
погляд чорний – Петра
Наче блиснула зброя.
В обох – по шкірі мороз.
Гетьман себе заспокоїв:
«Неук. Молокосос.
Впораюся: не вперше
виховувати дітей».
(Гетьмане, обережно,
він іще підросте!).
Цар подумав:
«Старий і
незабаром помре».
Файно поговорили.
Цар лишився царем,
і Мазепою – гетьман;
дав старшині урок
і повіз по планеті
одну з своїх перемог.


ІІІ. ПРОТИСТОЯННЯ

1
Вдома на бунт збиралось.
Ширилися чутки.
Вдома бешкетували
без міцної руки.
Вдома ховав занепад
від Європи лице...
Сором! – бо він, Мазепа,
відповідав за все:
за будівництво храмів,
фортець, академій, шкіл,
за боєздатність армії
і за заможність сіл.

В Батурин в’їхав – не гірше,
ніж у Москву. Чутки
із інтригами знищив
єдиним махом руки.
Тоді засукав сучасність:
підганяв, поспішав.
Уже Руїна зникала
на сусідський очах.
Уже з’явились ознаки
європейських держав.
Уже на навчання Захід
до Києва приїжджав.
Його портрети висіли
з іконами по церквах...
Молились – і не любили
«Не наш, – казали , – поляк».

2
– Рекордна кількість донощиків!
– Грамотні всі...
– Проте
невдячні.
Запала мовчанка,
– Що то? Менталітет?
– Руїна, що сходить зрадами
в українськім саду.
– Пане Іване, чи варт було?
– Я знав, на що я іду.
– Скільком за зраду віддячили
позбавленням голови?
– Я нікого не страчував
без указів з Москви,
навіть просив амністії.
– Так , – про око людське!
– Майбутнє зробило висновки?
– Пане, що Ви таке?!
– Лише Мазепа...
– А клопоту –
на п’ять історій.
– Невже?
Не заробив!
– Заробите...
Хай Вас Бог береже!

3
Космос кишів кометами.
Жерла хліб сарана.
З ордою тинявся Петрик,
як степова мана, –
вдавав із себе Хмельницького
невчасний авантюрист...
За Мазепину тисячу
його продірявив спис.
Іван Степанович з гідністю
ніс гетьманський тягар.
І все це було дрібницями.

Не був дрібницею цар,
який діяльно прорубував
собі південне вікно...
Чужа війна простамбулила
український кордон
і пішла перекопствувать
під наглядом воєвод...
Будували як прокляті,
Петрові російський флот –
сотні козацьких чайок
здобували – і знов
здавали й брали Очаків,
Казикирмен, Азов.
В полях хліба вилягали
під тисячами копит.
Отак воно, з москалями:
за походом – похід.
Уже із лівого берега
тікали через Дніпро...
– Чого чекаєте, гетьмане?
Нащо Вам той Петро?

Сумний, як тисяча лірників,
Мазепа довго мовчав
Потім сказав:
– Лавірую,
як бачиш, іще не час

4
Іван народився вчителем,
але тримав булаву,
Петро лишався стихією –
поганим він учнем був
Кинувши Академію,
просто поцупив цар
київську інтелігенцію
на московський вівтар.
Обидва були прикутими,
про менталітети йшлось.
Мазепине «поміркуємо» і
Петрове «авось»
прямували до зіткнення
трону і булави.
Мусило закінчитися
струсом мозку доби.
Уже молодого Орлика
по лабіринтах зла
за ручку пані історія
Мазепі в учні вела.


IV ВИБІР

1
Тим часом нове століття
запанувало. Знов
Петро не сидів без діла:
рубав північне вікно.
Встряли в нову халепу –
аж в голові гуло...
– Польща? – спитав Мазепа,
і сам відповів:
– Було...
Порівнював пропозиції,
думав, вагався...
– Хан? –
уже допоміг – Хмельницькому...

І знову гетьман Іван
подивився на правий
берег:
– Хіба Палій? –
Уже скуштував Варшави,
іще не нюхав Москви:
царю служитиме...
Вирок
повстанню проголосив
печально і зло:
– Не вірю!
Дивилися образи.
Мела північна стихія
до південних широт...
Мазепа проґавив хід.
І цим скористався Петро.

2
Почався сезон трагедій.
Цар тасував полки.
Уже тікали до шведів
голота і козаки.
Уже залишили Нарву.
Вперто Карл наступав.
Уже бідолаха Август
корону ледве тримав.
Біля кордонів польських
Мазепа чекав подій.
Уже помер Обідовський.
Іще заважав Палій.
«Пропив свій останній розум», –
писав Мазепа в Москву.

– Гетьмане , що Ви робите?!
– Відстоюю булаву
від ганьби і безладдя.
– Маєте гострий зір...
Піклуєтесь про нащадків?
А він?
– А його – в Сибір!..
Нащадки... Дочка й дружина
Померли... Сина не мав.
Спадщина – Україна.
Спадкоємець – вона ж.

3
Нещадно трясло Європу.
Як жуйка, тягнувся час.
Вперше з’явився розпач
в гетьманових очах.
Союзницьке мародерство
плюс паніка зусібіч...
Кошовий Гордієнко
Скликав козаків на Січ.
Август програв корону,
канючив згоди Петра
забрати нейтральну зону –
правий берег Дніпра.
Цар без роздумів зрадив
Мазепу. Але дарма:
Карл, немов на параді,
на всіх фронтах наступав.
Петро – що би то не стало –
тримався свого вікна.
Закидав листами Захід:
гетьмана продавав.

Іван скаженів і стежив.
От казна-звідки взявсь
колишній пиріжник Мєньшиков,
а нині – свєтлєйший князь,
який уже зазіхав на
Мазепину булаву...
Шановний Іван Степанович –
уви – москалем не був.
Повторювалася Польща.
Нестерпно – хоч вовком вий.
Він з іншої був пісочниці –
не те що Мєньшиков, свій...

4
Чекала подій Історія,
як дитина – забав.
– Що робитимем. Орлику? –
...Орлик занотував.
– На пропозицію Дольської
пристаємо чи ні?
...Орлик учився досвіду
політики і брехні:
дитячі очі розплющив,
ледь не знепритомнів: «Він,
учитель і гетьман, змушує...
Певно, жартує... Ні!
Перевіряє...»
Орлику
полегшало на душі.
Мазепа всміхнувся: «Молодість!» –
І наказав:
– Пиши!
Орлик писав розбірливо
і потай тріумфував:
от – його перевірили,
а він усе розгадав!
Мазепа листа запечатав:
– Все!
Біля серця сховав.
– Тепер цілуй, що не зрадиш, хрест!
...Орлик поцілував.

5
– Пане Іване, чи знали Ви,
що Ваш суддя Кочубей
(тоді ще писар) приставлений
до Вас шпигуном?
– Дітей
хрестив у нього... і жодної
підозри не мав.
– А він
міцно тримав Вас – Мотрею
– Мотря – і зрада? Ні!
Невинна.
– Не маю сумнівів!
Він теж не все врахував...
І все ж таки, Ваше хитрунство,
як трапилось те?
– Покохав...


V. МОТРЯ

1
«Чи дурні вони, чи скажені?
Як крізь сон: погрози, свати...
Так і в’ються довкола мене –
чи довкола посагу...
Ти ж
був завжди – як земля і небо,
добрий бог дитинства мого.
Кожне свято було – Мазепа.
Кожне свято моїм було.
Ще й повітря не ворухнеться,
ще ніхто не почув – а я
резонансом власного серця
впізнавала твого коня.
Вибігала тобі назустріч –
і ніхто зупинить не міг...
Ти мене піднімав на руки,
притуляв до колючих щік.
Видихала:
– Хрещений!
– Мотре!
Ваша милість! Скучала? Ні?
– Так! – і смикала вже:
– А що ти
для своєї Мотрі привіз?
Що? А все – що не побажаю.
Забаганки терпів дурні.
А нікому не дав би шаблю
потримати – лише мені.
– Він же гетьман! – Вона ж – дитина!
Обіймала – не відірвать!
Так засну на твоїх колінах,
а прокинусь – тебе нема...
Чуєш, гетьмане: плаче Мотря,
моя милість печальна. Ти ж
був всесильним. Стискає обрій...
Задихаюсь від самоти...
Кажуть, нас повінчать не можна.
Кажуть, Бог того не простить...
Як іти мені – за чужого?
Ти навіщо мене хрестив?».

2
«Мотре, серце, біла лілеє!
Світ стискає, немов удав.
Хай би той простився з душею,
хто з тобою нас роз єднав...»

Так писав – і плакав – Мазепа.
Бог дивився через плече.
– То про Мене? – спитав
– Про Тебе.
Бог сказав:
– Я – не Кочубей.
– Я втомився молитись, Боже,
Клич чортів – хай несуть вогонь!
В пеклі гірше бути не може.
Не боюся пекла Твого!
– Слухай, гетьмане...
– Відчепися!
Взагалі не Тобі пишу
«Хоч побачити б Вашу милість...»
Бог сказав.
– Я тебе прошу
– Ні. Це я жебракую – щастя
хоч окраєць...
– Іде війна!
Раптом протяг – і двері навстіж...
А в дверях... Ні Невже? Вона!

3
На порозі високім –
незачинена мла.
– Мотронько! Ти промокла...
– Гетьмане! Я втекла!

Бог поступився місцем,
з порога перехрестив
їх і – мабуть, навмисне –
двері не зачинив...
У Батурині соннім
залишились сам на сам
Божа раба Мотрина
і божий служник Іван.

– Мотронько, Ваша милість!
Не вірю очам... Ти?
– Я!
Нехай вони скаженіють!
Гетьмане, я твоя!

Стояв на старих колінах
ясновельможний пан.
– Гетьмане, хочу сина!
І син мій буде – Богдан!

І то було не видіння,
не марення уві сні:
стояла вона – богиня!
І гетьман вимовив:
– Ні!
Помру я – що буде з вами?
Люди. Мотронько, злі.

Як скошена, Мотря впала
...Містом чутки повзли.

4
Вранці кипів Батурин.
Кочубей лютував:
смикав дзвони, як дурень,
сиве волосся рвав,
крякав, неначе ворон,
на весь православний світ –
розносив батьківський сором
від гетьманських воріт.
Іван писав Кочубею:
«Ганьбити Мотрю не смій!
Стара твоя – навіжена,
а ти де розум подів?
Я – батько її хрещений.
Втекла від домашніх чвар
не в якусь там печеру –
в гетьманську хату дочка.
Перелюбство? Очуняй!
Здуру галас здійняв!»

Старшину скликав в Батурин
генеральний суддя.
Хотів скористатись навіть
з доньчиної ганьби:
дуже кортіло, мабуть,
дістатись до булави...

5
– Не дадуть нам спокою...
– Ниці!
– Я старий, а ти...
– Замовчи!
Заштовхаю час у пивницю
і в безодню жбурну ключі.
Кожну зморшку твою розгладжу,
розрівняю губами шрам.
Біля ніг собакою ляжу
і майбутньому не віддам –
бо без тебе його не треба!
– Мотре, щастя моє п’янке!

Раптом хтось покликав:
– Мазепо!
– Хто там. Орлику? Що таке?
Розчинились двері і Орлик
на порозі блідий стояв...
Бог промовив:
– Збирайся, Мотре!
Встав Мазепа:
– Вона – моя!
– Ні, Іване, не маєш права.
Закінчилась відпустка. Все.
– Ти подбай про неї...
– Подбаю.
І Мазепа сховав лице
у долоні:
– О Ваша милість!
Незрівнянна моя любов.

...Тільки віхола відхилилась,
як завіса, і впала знов


VІ ЗМОВА

1
Оберталась планета.
Маневрував між зрад
неофіційний гетьман
обох берегів Дніпра
з шведами домовлявся,
стримував козаків,
не підпускав поляків,
обдурював москалів.
Без відповіді в Диканьку
летіли ніжні листи...
Потім спровадив батько
Мотрю у монастир,
а сам терпляче Мазепі
служив і не поспішав...
Гетьман його за себе
наказним залишав,
запрошував на наради,
долаючи біль і гнів:
адже він був її батьком –
і Мазепа не смів...
А Кочубей тим часом
під дзижчання порад
жінчиних готувався
до головної зі зрад.

2
Цар спитав:
– Що у тебе?
– Донос. Тридцять три статті.
– Мабуть, знов на Мазепу?
Хто?
– Кочубей
– Іди,
сам допитаєш – так, щоб
усіх своїх пригадав.

...Іскра одразу здався.
І Кочубей не став
героєм. Сказав:
– Обмовив
за образу дочки.
– Що, солодкі, панове,
у царя батоги?

...Повертались з конвоєм:
уже не до булави...
Мазепа махнув рукою –
впали дві голови.

3
Слава Богу, доноси
уже набридли Москві.
Змовники: Ломіковський,
Апостол, Горленко і
Зеленський, – вели нараду.
Мазепа так влаштував,
що звернутись до Карла
не він запропонував.

– Гетьмане! Ти тримаєш
Богданову булаву!
Він вивів нас з-під Варшави.
Тобі залишив Москву.
Рятуй Україну; батьку! –
бо ж проклянемо...
Він
не міг би уже вагатись –
навіть якби хотів.

4
Хотів?.. Але жоден Орлик
і жоден зрадник не знав,
що гетьман давно угоду
з королем підписав.
Тепер терпіння, панове!
Тепер Мазепа чекав
з останніх сил.
В Могільові
все літо вагався Карл:
піти через Україну
чи через Смоленськ? Зима
уже підганяла в спину.

Мазепа надію мав,
що Карл на Смоленськ ітиме,
не вплутуючи у гру
його. Хай б’ються за північ.
А він напише Петру,
подякує, як годиться,
хліба пошле, вина...
– Гетьмане, Ви – дитина!
– Мені набридла війна...

На серці було тривожно,
наче зараз на кін.
Програвати не можна!
А цар вимагав полків.
Мазепа лічив хвилини,
скаржився на татар,
на хворі...
На Україну
нарешті вирушив Карл.

5
– Чого ще чекаєш?
Блиснув
очима:
– Орлику, дай
мені сюди оту скриньку...
Так... А тепер – читай!
Орлик:
«Його Величність
король Дванадцятий Карл
Князеві України
негайно дає війська,
коли постає потреба
оборони, або
того попросить Мазепа
чи наступник його.
Давні козацькі землі,
які відвоює Карл
у москалів, належить
повернуть козакам.
Гетьман і Генеральна
Рада без перешкод
пануватимуть. Давній
збережеться закон.
Після смерти Мазепи
король забезпечує
свободу і незалежність
українських земель.
В гербі і титулі Князя
не буде змін, і його
король не зможе привласнити
за будь-яких умов.
Князь відступає Карлу
(тільки на час війни)
міста: Стародуб, Полтаву,
Батурин, Гадяч і Мглин».
Орлик закінчив.
– Підпис?
– Є: Мазепа і Карл.
– Чого ще чекаю? Діти!
Занадто довго чекав...


VIІ КАРЛ І ПЕТРО

1
Тепер події скакали
галопом з обох боків.
Мазепа чекав на Карла.
Петро Мазепу хотів.
А той про око москальське
вдавав, що ось-ось помре:
прийняв помазання – аби
не зустрітись з царем.

Запізнювалися шведи.
Петро просував війська
й Мазепиної смерти
з нетерпінням чекав:
потрібен був полководець,
а не хворий старик...

Гетьмана Войнаровський
попередити встиг –
влетів потойбічним вершником
на змиленому коні:
– Слідом за мною – Меньшиков
Завтра буде в Борзні!

Всі хворі як вітром здуло.
Схопився, наче мечем
думки розрубав:
– В Батурин!
...Під осіннім дощем
між ватрами у прийдешнє
скакали навипередки
з одноманітним «ге-е-е-ть-ма-а-ан!»
здивованих козаків.

2
На землю стікало небо.
Протяг фіранки рвав.
Батурин не спав. Мазепа
зборами керував.
Обходив палац – востаннє.
Уже догорав архів...

– Чи все врахував, Іване?
– Що розумом охопив.

Стояли удвох – філософ
і Той, що завжди все знав.
– Де доля,.Іване?
– Й досі
ревнує Мотрю... пішла...
– Молися.
Зітхнув: – Молюся...
Бог вдивлявся в лице.
– Чи все ти зробив, що мусив?
Мазепа подумав:
– Все!
Бог руку здійняв...
– Ні!.. Орлику! –
покликав учня свого. –
Мене чекає Історія –
Благослови його.

Орлик з порога:
– Ваші
книжки...
– Забирай!
– А Ви?
Мазепа всміхнувся: бачив?
Бог бачив.
Благословив.

3
Тепер на північ, вперед – нехай
планета гуде! – неслись.
В’їхали без передиху
на правий берег Десни.
Гетьман сказав промову – і
з махом його руки
присягли – хоч здивовані,
але слухняні полки.

Карл – пихатий, як пам’ятник
собі – Мазепу зустрів.

Гетьман йому подякував,
промову проголосив
латиною, як належало.
Карл сказав:
– Ка – ра – шо!
...Московський собака Мєньшиков
слідами Мазепи йшов.
Час натискав на гетьмана:
ось-ось зажене у кут...
Уже війська Шеремєтєва
подолали Десну.

4
Петро розгубився.
Звичка спрацювала:
– Брехня!
Отямився блискавично:
уже наступного дня
галопом на Україну
летів маніфест:
«Ганьба!
Малороси! Старшина
полякам вас продала!
Гетьман Мазепа – зрадник!
Тримайтеся! З вами – ми!»

...Вирушили – насправді.
І справді-допомогли...

Петрова зірка – Меркурій –
тоді у силі була
...Дощенту згорів Батурин.
Мела московська мітла:
Дмітрашка цупив гармати,
Ляксєй майно захопив,
Петро козакам за зраду
з гетьманських скарбів платив...

– Дивіться, пане Іване:
найкращі Ваші полки
зраджують з москалями –
по черзі й навипередки.

Мовчав Мазепа засмучений...
– Піднявшися над усім,
скажіть: таки Вашим учнем
Петро був?
Зітхнув: – Моїм...

5
Нарешті Карл переправився
через Десну – коли
гетьманом Скоропадського
в Глухо винарекли.
І, хоч старшина відмовилась
від Мазепи, Петра
живим ніяк не влаштовував
той, що не помирав.
Петро Україну дибами
прикрасив – як сцену, де
на головній із шибениць
висів Мазепин портрет.

І ці – не були татарами...
У двадцять другий рік
правління гетьман зістарився
на весь свій поважний вік.
Стояв на землі обдуреній
і крізь сльози дививсь на те,
що було Батурином.
На те, що було колись...

Тим часом у Святотроїцькій
анафему правив піп...

– Вони не зрадили, Орлику!
– Краще би я осліп!
– Певно, нас Бог облишив, і
буде сумним похід...
– Прошу, не треба вішати
на Бога свої гріхи!

І очі – такі довірливі –
метали синій вогонь.
– Отримали, пане вчителю?
Ваш Орлик стає Орлом!


VIІІ НАПЕРЕДОДНІ

1
Сонце було червоним.
Повітря мороз заціпив.
Карл з усього розгону
вгруз в українську зиму.
Почався голод. Між шведів
після усіх напастей
пішли чутки, що Мазепа
їм приносить нещастя...

Тупик? Помилка? А може...
Мазепа вихід шукав.
Писав Лєщинському в Польщу.
Султану в Порту писав...
Цар краденою монетою
платив за кожного шведа –
вбитого, полоненого...
Яка незалежність? Де там...
Втекли у московський табір
Сулима і Апостол.
Король запідозрив зраду.
Заручником став господар –
знедолений і знесилений...
З української карти
об’єднаними зусиллями
Великих Петра і Карла
міста і села зникали,
залишаючи дати.

Наближалась Полтава –
крапка. Кінець. Відплата.

2
Третина шведів за зиму
навіки вмерзла у сніг.
Щодалі ставав сильнішим
Петро-Скоропадеький бік.
Султан вагався, як завжди,
до кого пристати. Хан –
так само... А Скоропадський
Лєщинського блокував.
Ще й повінь. За нею – спека.
За боєм – наступний бій...
Кошовий Гордієнко
січовиків привів,
за що Петро блискавично
знищив дощенту Січ...

Мазепа впадав у відчай:
із майбутніх сторіч
в нього вдивлялась віра.

Петро повсюди встигав:
виписав із Сибіру
опального Палія –
той Мазепі віддячив,
чим Петру допоміг.

Поранений Карл тримався
і рвався в нерівний бій.

Всіх звели до Полтави
і схрестились шляхи.
Тривала облога млява...
Біля Ворскли-ріки
отак і застав їх липень.
На ранок сьомого дня
була призначена битва.
Зліталося вороння.

Остання ніч і безсонна.
Спали лише святі.
...Доісторичним полем
блукала Мотрина тінь.

3
«Все поросте легендами,
гіпотезами ознак,
післямовами... Гетьмане,
за що ж ти мене – отак?!
Майже з колиски виняньчив,
загубив уві сні...
Хто ти – батьків убивця чи
хрещений батько мені?

Над лісом сонце кривавиться,
його змиває ріка...
Я чула, що під Полтавою
Петро збирає війська.
...Нас обкурили ладаном,
а потім отець Василь
тричі тобі анафему
за зраду проголосив.
Ігуменя все дивилася,
поглядами пекла.
А я... за тебе молилася,
грішниця... Не змогла...
Потім із Богом радилась –
Він уперто мовчав...
Тобі ще поставлять пам’ятник
від зрадників-полтавчан.
А я, що звалася Мотрею,
спокутую спільний гріх.
Загубить мене Історія
в дівочім монастирі,
що ти збудував, мій гетьмане...
Чекаю, що все мине,
але не минає... Все-таки:
за що ж ти... отак... мене?»

4
– Мотре, кохана, доню!
Щастя моє сумне!
...Тільки луна в долонях:
«...за що ж ти... отак... мене?»

– Дитино моя невинна!
Мій останній маяк!
...Тільки луна в долині:
«...за що ж ти... мене... отак...»

5
Сходив з горба світанок.
Мазепа всю ніч не спав,
історія, як поштарка,
рознощиця телеграм,
ішла навпростець по травах –
як потім, тепер, колись...
– Ти слави хотів, Іване?
Отримай і розпишись.
– Слави, а не безслав’я!
– Хіба не одне і те ж?
Їх міняють місцями
століття.
– Що ти верзеш?
– Тебе навічно вписала
у свій іменний реєстр.
Хіба і цього замало?
– Ні. Забагато, смерть.

Відчув потойбічний доторк
на чолі.
– Почекай,
мені ти потрібен: Орлик
і ще той... хлопчисько... Карл...
Достав їх мені, як знаєш,
живими в майбутнє.
– Все?
– Тоді буде все. Тримайся.
І хай тебе Бог спасе.


IX. ПОРАЗКА

1
В наступ пішли молитви,
гарматним димом знялись...
– Пане! Полтавська битва!
Що ж Ви?
– Сама дивись.
– Войнаровський і Орлик
лізуть в гущу подій...
Дивіться: старий і хворий
дереться в сідло Палій:
Он він – Ваша помилка –
тепер на боці Петра...
Зі шпагою на носилках
в бій вирушає Карл,
Невже ж Ви,. пане Іване,
злякались?
Всміхнувся: – Я?
В еміграцію, пані,
збирається смерть моя –
Підемо з нею по світу...
Я міг би давно втекти.
З Історією ми квити.
Їй Орлик потрібен. Ти
про нього пиши...
– Не знаю...
Поки що пишу про Вас...
Дивіться: шведи тікають.
– То був мій останній шанс...

2
«Щодо мене – всі шляки трафили.
Батьківщино моя, бувай!
Не соромся, співай анафему
по церквах, що я збудував.
Не соромся! Чужою мовою
колискові співай – тоді,
може, діти будуть здоровими
і щасливими... Я – не зміг...
Все. Скажи хоч щось на прощання: я
все ж не пасерб – отак піти.
Ні... Мовчиш – усіма мовчаннями –
до нестями, до глухоти...»
– Пане гетьмане! Час...
– Ще встигнемо.
Гетьман рвучко підвівсь з колін
і на грудях сховав у хустинці
грудку батьківської землі.

Карл, зібравши залишки армії,
сів в карету. І – понеслись...
– Пане гетьмане, що Вам мариться?
Він мовчав. У вікно дививсь.

3
Цар святкував перемогу.
Мішались вино і кров
Полтава молилась Богу.
Мєньшиков знову йшов
Мазепиними слідами.
Біля Дніпра зустрів
москалів Левенгаупт
і дав свій останній бій.
Затримав.
Знайомим степом
між посивілих трав
вів свій обоз Мазепа –
і короля рятував.
Король опирався:
– Втеча –
ганьба!
Зупинялись.
Знов
умовляли.
Нарешті
перетнули кордон.

4
Петро надзвичайно вдало
використав момент.
Козаки будували
північний експеримент:
болота кістьми мостили,
в підмурки міста лягли...
В школах тепер не вчили.
В храмах тепер кляли.
Пішла північна проказа
блукать стежками чужими.
Віднині дороговказом
шибениці служили.
Воєводи старанно
спустошили Україну.
В результаті настала
нова – петровська – Руїна.


X КІНЕЦЬ

1
За сусідніми хмарами,
на південь від наших химер
є таке місце – Варниця,
передмістя Бендер,
куди, під молдавське небо,
дійшла політична гра.
Там помирав Мазепа –
насправді вже помирав.
Лежав у чужім покої, а
за далеким Дніпром
ніяк не міг заспокоїтись
навіжений Петро:
пропонував Естляндію,
Інгрію і Карелію
плюс триста тисяч талярів, – все
за одного Мазепу.
І – лиш відмови у відповідь:
Карл Дванадцятий, мабуть,
був поганим політиком,
але Мазепу не зрадив.

2
Гетьман змарнів і навіть
не підводився з ліжка.
Але часу не гаяв:
його на денці залишилось.
Себе і Орлика змучив.
Щодня – аналізи, роздуми:
політик з найкращим учнем
спішив поділитись досвідом.
Перегортав історію...
Покм Войнаровський нудився,
ночами втомлений Орлик
писав свою Конституціо –
свою. Мазепа був зайвим...
– Чому заповіт не пишете?
– Більше не маю права
за них нічого вирішувать.

3
Зачинившись від світу, вдосвіта
гетьман знищував найдорожче:
не вагався – спалив літописи
і останнє – листи від Мотрі.

«Голова розпухла від роздумів.
Це – остання моя поразка.
Відчепися від мене, просторе!
Почекай за дверима, часе!
Позбирайте плітки за обрієм.
Відпочиньте від перемоги.
Не про все судити Історії.
Треба щось залишити Богу».

4
Бог схилився:
– Я тут, Іване!
– Помираю.. Приймеш?
– Прийму.
– Із анафемою, з гріхами?
із вигнання?
– З нестерпних мук.
– Бачиш, що Ти зробив зі мною?
Безкінечний перелік втрат...
Мабуть, ти іще за Десною
перекинувся до Петра.
А колись обіцяв...
– Я з вами –
з усіма.
– Як натільний хрест?
– Я – всесвітній закон, Іване.
Непорушний закон. Прогрес.

Розповзались думки на клоччя.
Гетьман їх утримать не міг.
Він востаннє розплющив очі:
– То чому ж ти не допоміг?
– Ти мені заважав.
– О Боже!
І Тобі заважав... посмів...
То куди ж мене – в пекло?
– Схоже,
ти нічого не зрозумів...

Раптом шерех. Здригнувся:
– Мотре?!
І, як вирок, з небесних сфер:
– Ні. То інша твоя знайома
пані.................Смерть.

5
Ваше тіло знеболене
вбрали в пишний наряд...
Пане, Ви задоволені?
Сам Дванадцятий Карл,
шведи, турки з татарами
і французький посол...
Навіть жовтень у траурі
за труною пішов.

Похоронна процесія.
Суміш сурм і фанфар.
Ваші вірні мазепинці.
Ваш улюблений марш.

На руках своїх Орликів
Ви в’їжджаєте –
проклятий у Святотроїцькім –
в Святоюрський собор.
Українського гетьмана
проводжає земля...

Проростете легендами
у майбутніх полях.
Проростете капличками
в перехрестях доріг.
Проростете у вічності
міріадами книг.

6
Вони повертались степом.
Бубоніли молитви.
Радилися: Мазепа
не лишив заповіту.

В Бендерах ділили ролі
під патронатом Карла.
Скарби забрав Войнаровський.
А булава чекала –
важка булава...
Ні в кого
не вистачало сили...
Нарешті зважився – Орлик!
Мазепа перехрестився.

***
От і все. В задумі глибокій
Він стояв на розі часів.
І століття лизали ноги,
як приборкані вірні пси.

От і все. Догорав світанок,
ніч стікала в кутики губ...
– Проведіть мене, прошу пана!
Я дороги сама не знайду.

Усміхнувся:
– Що ж! Доведеться...
Сонце стало над ним, як німб.
– Це – найкращий з Ваших портретів!
Він сказав:
– Не жартуй. Ходім!
І повів мене – вздовж історії
в майбуття полиновим степом.
...Ми зійшли по Пилипа Орлика
і пішли по Івана Мазепи.
Львів уже прокинувся повністю:
поспішав, гудів, деренчав...
Він сказав:
– Тут ходять автобуси.
Доберешся сама. Прощай.

І – очима: «Тобі не личить...»
– Пане гетьмане!
Він мовчав.
... Розійшлись по своїх сторіччях,
по своїх безсонних ночах.

Квітень – червень 1997 р.
м. Львів

Лана ПЕРЛУЛАЙНЕН

Лауреат премій ім. Василя Стуса (1998) та часопису «Сучасність» (1997).
Член Національної спілки письменників України.
http://spavedfront.io.ua/s77659/quotavtograf_na_ukraeniquot_lana_perlulaynen
 


 

«БРАТСТВО ТАРАСІВЦІВ»

PROFESSION DE FOI МОЛОДИХ УКРАЇНЦІВ
(Символ віри для молодих Українців)

Читане на Тарасові роковини 1893 р. ув університетському місті на Україні.

(Провопис оригіналу максимально збережено – Б.Г,)

Знаючи сучасний стан і рух української молодїжи по багатох містах широкої Вкраїни, стежучи по змозї за рідною літературою, що має своїм осередком Галичину, і уважаючи на попередній, так званий, українофільский рух, ми молоді Українці, порадивши ся і спогодивши ся поміж себе, поклали привселюдно в коротких словах висловити наші погляди і взагалі наше PROFESSION DE FOI (символ віри).
Кожна осьвічена людина з науки і власного досьвіду знає, що людськість уся подїляєть ся на раси, народности, нацї т. ін. Знає і тямить, що через те тільки й існують сї колективні одиниці й носять таку назву, що вони мають щось своє власне, що відрізняє одну таку одиницю від другої. Так кожна нация має свою мову, звичаї, історию, культуру і взагалі свій світогляд, одним словом, власне психічне я.
Значить, ми, яко козмофіли, що любимо усіх людей і бажаємо усїй людскости однаково добра і широкої волї, повинні бути националами, бо того вимагає від нас моральне почуттє наше. Ми повинні віддати усї свої сили на те, щоб визволити свою нацию з того гнету, в якому вона зараз перебуває і дати задля користи людскости ще одну вільну духом одиницю.
Уважаючи на час, місце й обставини, ми повинні звернути свою увагу й на Росийську державу і її народи і, яко інтелігенти тої держави, ми конечне бажаємо усім її народам повного добра, волї й широкої осьвіти духу й розуму. Але ми знаємо, що держава, а надто Росийська, се єсть поверховний агрегат часто-густо багатьох наций, що нїчим не в’єднані проміж себе опріч самодержавія, і через се ідея пановання такого абсолютизму єсть ідея мертва, нация-ж єсть жива істота. Тим то ми змагаємось проти усякого деспотизму, або опікунства, над яким би се не було народом, чи походитиме сей деспотизм або опікунство від одної особи, чи від якого уряду, чи від якої громади, чи навіть з якого-небудь дужчого народу. Ми стоїмо за повну автономию у всїх народів, за дрібну децентралізацію, як у інших народів, так і на Україні. Таке наше бажанняе випливає з того, що такий лад практикою й наукою виявляєть ся поки найморальнїщим і найкращим для кожної людини. Бачимо-ж, що Російська держава, захопивши такий великий обшир, так багато розмаїтого люду скувала і сковує своєю державною ідеєю, що не може через свій абсолютизм ні сама поступати уся разом, а також і не дає змоги вільно поступати поодиноким народам, що сковані її кайданами, бо розмаїті народи у Російській державі не можуть разом, купою, з однією мовою і накиненими спільними інтересами йти шляхом поступу. Кожен нарід може розвиватись і дійти до добробиту, до сьвідомости тільки лишаючи ся на рідному грунті, бо інакше тільки вибивати муть ся поодинокі одиниці з його, а він увесь буде непорушний. Таким робом безодня межи народом та інтелігенцією ставати ме що далі більшою. Значить, тоді тільки поступ у Росії й можливим стане, як кожному народови надано буде вільно користуватися власною духовною силою, іти до осьвїти й добробуту. Тим то ми, яко інтелігенти загальноросийські працювати мемо в такому напрямку, щоб він сприяв розбити росийські кайдани й визволити усї росийські народи зпід гнїтучого їх деспотизму й централізму.
Наука й життя Вкраїнського народу доводять нам, що Україна була, єсть і буде завсїди окремою нациєю, і як кожна нация, так і вона потрібує национальної волї для своєї праці й поступу.
Національна праця існує скрізь, де єсть нация; але як дужий, нормальний чоловік користуєть ся з свого здоровя, так і вільна нация користуеть ся з усїх своїх духовних сил. Де-ж нацию пригнічено, де їй заборонено користувати си з своїх духовних сил і коли в неї не зовсім ще убито духа, то вона почина протестувати проти такого насильства над її живою істотою. 3’являєть ся національне питаннє й національні змагання. Нестемиїсінько так, як і кожна поодинока людина протестує, коли заслонюють їй сонця світло, коли не дають для неї широкої волї особи, коли силою нищуть її живого духа.
Україна під гнетом; і після закону людської психольогії вона підіймає свій національний прапор. Тим ми, як діти України, як сини свого народу єсьмо националами і перед усїм дбаємо о те, щоб дати свому народови волю национальну. Скоро Україна добуде сю волю, зміст національного прапору сам собою перемінить ся, бо людскість поступає і довічні ідеали чергують ся.
Коли хто візьме на себе працю простежити вкраїнський національний рух по історичним документах українських, той побачить, що национальне питаний й національні змагання на Вкраїні з’являли ся з того часу, як тільки Україну почали гнітити чужоземні вороги, а коли Богдан прилучив до Московщини український нарід «як вільний до вільного, як рівний до рівного», то нарід і сам Богдан зараз же зрозуміли, що се була помилка, бо «Москва не свій брат». Зараз же знов випливають національні змагання, навіть повстання народні. Але з мечем і вогнем Україна нічого не вдїяда проти добре організованої сили. Нарід втомивши ся, спинив ся, ніби заспокоїв ся. Але-ж під сім нїби спокоєм тріпотить його народне серце в грудях могутніх, ллєть ся по жилах його горяча кров і обливає живе, наболіле серце його.
Перегодом під час комісиї Єкатерини II, найкращі поступові люди зрозуміли, що їх відірвано від народу московською псевдокультурою, яку силоміць почав заводити цар Петро і спочули потребу єднання з народом для піднесення його духовних і моральних сил. З сього повстало і українофільство, як «народничество». Національні змагання, значить, не загинули на Вкраїні, бо доки не вбєм усієї живої істоти, доти не вбєм і живої души. Нарід під проводом поступових своїх дїтий знов став до боротьби, змінивши тільки способ її: не вогнем і мечем добуває він тепера волю собі, а духом та розумом.
Українофільский рух починало багато, та не багато затримало ся людий на високости ідеї. Багато залежало се від тих тяжких обставин, що серед їх довело ся розвивати ся нашому национальному рухови. Український нарід хоч і мав у собі такі основи, що від разу міг поставити на певний цілком нормальний грунт ідею культурно-национального відродження України, але у починаючих не було такої сили, щоб перемогти сї обставини, щоб відразу стати ся вкраїнською інтелїгенциєю, щоб зараз же збудувати і лїтературу і науку і всї інші здобутки культурного життя, щоб фактами і своєю істотою довести існовання Українцїв, яко окремої самосотійної нациї. От як би разом з генієм і апостолом слова Тарасом, з’явив ся у нас гений в політиці, то певна річ, він би показав інший шлях і усі-б пішли тим шляхом., Тодї-б Україна, принаймні що до своєї культури, зараз би не залежала від сьогочасних обставин. Але Кирило-Методиєвське братство далеко не передбачало. Костомарів повів се братство справді на Україну, але не просто, не навпростець, а манівцями проз усю Московщину і за ним сїм далеким і непевним шляхом пішло багато народу.
Не будемо довго спиняти ся тут на українофільстві. Що минуло, те не вернеть ся. Скажемо коротко: українофільство показало нам і цілому світови, що існує і нидіє якийсь зневолений, зрабований нарід, що зветься Українцями; воно поставило нашу ідею на науковий міцний грунт; воно стало підвалиною сучасних Українців. В сїм його історична заслуга. Про те, з другого боку воно зробило й чимало помилок. Воно мимо своєї волї сприяло розвою, опріч людей ідеї, аматорів українського народу, української істориї, природи, пісень, мови. Воно часом ідеалізувало вкраїнський нарід. І в той час, коли нарід наш гине мілїонами тільки від тяжких тих обставин, в яких йому доводить ся жити по Росийському цісарству, ходять анекдоти про багату сторону, де галушки самі падаюшь в ріт, де люди сало їдять і сало п’ють, бо-ж від краю до краю лунають українофільські сьпіви, як от характерне, наприклад Ал. Толстого:

«Ты знаешь край, где всё обильемъ дышетъ,
Где реки льются чище серебра,
Где ветерокъ степной ковыль колышетъ,
Въ вишневыхъ рощахъ тонуть хутора...
Среди садовъ деревъя гнуться долу,
И до земли виситъ ихъ плодъ тяжелый...
Туда, туда вскмъ сердцемъ я стремился.»

І морочать такі сьпіви кожну чесну людину, що далеко живе від дійсної України, від живого народу.
Таке українофільство для нашого люду вельми шкодливе. Се лихо, якого нам трудно запобігти, бо Вкраїна справді містить в собі стільки чарівних смуг, що так званий «благодатний югь» завсїди приваблювати ме до себе непроханих гостей, аматорів, що кохають Україну. За своїм коханням вони не бачать нї темноти, нї бідноти, нї голодної смерти, ані величезного економічного й духовного підупаду загалу.
Серед такого й іншого українофільства давно вже прокладало стежку здорове, нормальне вкраїнство, як струмочки чистої води серед кальної дороги, і коли українофільство було раніш ніби нормальним з’явищем нашого ненормального стану, то тепер українофіли вже неможливі, як дійсні й щирі патриоти, як люди ідеї. І коли ми бачимо тепера, що яка-небудь молода людина сьвідомо йде старим шляхом українофільским, то сьміливо, не вагаючи ся можемо сказати, що то не єсть син України,– то її ворог, то зрадник, перевертень, ренегат. Для такої молодїжи нема місця поміж нас! Коли давнїш для звичайної осьвіченої людини було за дурницю відірвати ся від народу, то тепер ми уважаємо се за злочинство проти свого народу. Хоч ми не маємо цїлковитої змоги заспокоїти усї свої духовні потреби, про те можемо й повинні есьмо буті консеквентними у всьому Українцями, роблючи на народнвому грунй усе, що вимагає від нас ідея відродження України, усе, що вимагає від нас всесьвітнїй поступ. І по скільки ми поважаємо й шануємо щирих українофілів, наших батьків, по стільки ми, сьвідомі Українцї, не бажаємо о дальший розвиток українофільського руху серед нашої суспільности. І як би справа стояла й досї так, як вона почала ся, то се-б тільки сьвідчило, що або ідея наша єсть гнила, нїкчемна, або ми самі люди нікчемні. Тим тепер кожен молодий перевертень, кожен слабодухий, най винуватить себе самого. Кажемо слабодухий, бо щоб зробити ся й стати дїйсно осьвіченим і корисним Українцем, то се вимагає від чоловіка дрібної, повсякчасної, непомітної для інших духової роботи, бо кожна велика ідея вимагає духової сили. З міцною-ж душею, певним почуттєм і послідовостю, ми поставимо нашу национальну справу так, що вона не залежати ме від сьогочасних обставин; своєю істотою і моральною силою ми знищимо сї обставини й виробимо з себе українську ініелїгенцію в самому високому розумінню сьго слова.
З усього, що досі сказано випливає й програма нашої практичної дїяльности. В словах її може й нема нічого нового, але тут нове те, що ми робимо власне в такому напрямі як далі висловлюємо.
Для нас сьвідомих Українців єсть один українсько-руський народ. Україна Австрийська і Україна Російська однак нам рідні, і жадні географічні межі не шощть роз’єднати одного народу і, аби була у нас моральна міць, то нї нас не зможуть відірвати від Галичини, нї Галичини від нас, бо ідеї, духа розірвати на два шматки не можна, як нїчим не можна спинити Дніпрової течиї: вона завсїди опинить ся у морі, які-б перепони нї були.
Бажаючи поставити свою справу незалежно від росийських обставин, ми осередок ваги нашої культурно-полїтичної справи переносимо в Галичину й користуємо ся з Австрійської конституциї. Визнаючи широку критику нашій справі, ми не визнаємо партійної сварнї і ворогування на Росийський Україні. Бо з одного боку партиї мають розумну підставу тільки там, де єсть політична воля слову й ділови. І ми-б дуже бажали й радїли, як би у Галичинї, коли се можливо, не було партийної розтичи, бо вона зменшує продуктивність наших сил.
На підставі науки, так званої психо-фізиольогії ми знаємо, що мова єсть одною з найважливіших прикмет, що найдужче виявляє внутрішній зміст национальний, що мова орган духу і виявляч психольогії народної. Нарід, що немає письменства на рідній маві, не становить нациї. Тим дбаємо про те, щоб українська мова запанувала скрізь на Вкраїні: в родині, в усяких справах, як приватних, так і загально-суспільних, у громадї, у літературі і навіть у зносинах з усіма іншими народами, що живуть на Українї. Так кожен з нас, сьвідомих Українців, має промовляти в родині, в товаристві і взагалі скрізь, де його зрозуміють, по вкраїнському.
Виховуючи свої дїти, кожен сьвідомий Українець повинен вживати вкраїнської мови, яко мови виклядової з початку вчення, а як дитина піде до офіцияльної школи, вчити її вкраїнської мови, істориї, літератури дома окремо, щоб дїти наші були вже стихийними Українцями.
Вважаючи, що кожен нарід може осьвідчувати ся і з поводженням і користно для себе розвивати ся на национальному грунті і що в нас віднято змогу й право на такому грунті розвивати ся, ми дбаємо про те, щоб піднести й розворушити на Вкраїнї национального духа, відживити і виробити серед інтелїгенциї й народу национальні почування вкраїнські на підставі їх бажання рідної школи з власною викладовою мовою. Тим кожен Українець в справі популяризовання вкраїнської ідеї фактами щоденного життя свого, своїми відносинами і усякими іншими способами повинен завсїди відрізняти свою нацию від інших і підносити национальне питаннє й право Вкраїнської нациї скрізь, де тільки можливо: в осьвіченому товаристві, в народі, у відносинах з урядом, в літературі не тільки московській та польській, але й по західно-европейских лїтературах, не забуваючи одначе, що першим і найголовнішим обовязком Українця єсть писати рідною мовою. Зрозуміла річ, що діяльність наша здебільшого поки що буде культурно-просвітня. Але не можемо ми занехаяти і справ економічних. Тут діло найбільше вже залежить від загально-росийських обставин, поки ми не маємо широкої волї для особи. Проте дбати мемо по змозі про добробут народний, знаючи й повсяк час памятаючи, що тільки матеріально забезпечений народ може добре дбати про национально-просвітні справи.
Маючи-ж на увазі, що вихаваниє найголовнїйше виробляє людей, ми дбаємо і будемо дбати про те, щоб узяти до своїх рук вихованиє й освіту на Україні, збираючи собі й пособляючи іншим Українцям забирати посади всякі, з яких можна впливати на просвіту, повертаючи її на вкраїнський грунт. З усьго, що досї було сказано, сама собою випливає й максимальна програма для нашої діяльности.
Ми бажаємо такої відміни сьогочасних обставин, щоб при нїй був можливий вільний розвій і цілковите вдовольнениє усїм моральним, просьвітним, социальним і політичним потребам Українського народу.
Досягаючи свого, мусимо працювати в дусі такого на моральному й науковому грунтї заснованого ідеалу людського ладу, в якому немає місця нациї пануючий і нациї підвладній, а українська нация в ряд з усякою другою, користуєть ся однаково рівними правами. Через се ми маємо бути цілковитими прихильниками до федерального ладу в тих державах, з якими з’єднана українська земля .
В справах социяльно-економічних працювати мемо в дусі такого ладу, в якому немає місця нї панови, нї мужикови, нї визискувачеві, нї визискуваному, а є місце цїловкраїнській національній родинї, що складаєтеся з рівних поміж себе правом, можливо однаково забезпечених, национально сьвідомих братів працівників.
В справі релігійній, яко в справі особистого сумлїння мусить панувати серед нас абсолютна толерация, в справах відносин до інших наций ми будемо о стільки толерантні, о скільки наші сусіди й кольонисти на нашій землі будуть толерантні до нас. Працюючи у сьому напрямкові ми єднаємой ся з усякими іншими пригніченими нациями в Росиї, щоб гуртом боронити ся проти асиміляцийних заходів і гуртом здобувати волю. Єднаймо ся і з поступовими московськими гуртками не ворожими вкраїнству, але-ж ніколи не мішаючи ся проміж себе, а неодмінно, скрізь і завсїди мусимо ставати, яко виразно українська нация на федеративних основах повної реальної рівноправности, а коли поталанить в Росиї на конституцию, то щоб про реальну рівноправність нашого народу, яко самостійної нациї, не було анї найменшого змагання.

«Братство тарасівців»

«ПРАВДА» (місячник політики, науки і письменства) випуск І Цьвітень. Том ХVП. м. Львів, 1893 р.
Подаючи сю вперший раз письменно висловленну национальну програму молодих Українцїв, пересилаємо їй помагайбіг в сїм напрямі, витаючи їх словами безсмертного Тараса : Боріте ся, поборете, Вам Бог помагає! – редакція «Правди»

http://blog.i.ua/community/662/618909/


Братство тарасівців

Рік заснування 1891
Тип студентська організація
Члени В. Боржковський, М. Дмитрієв, М. Кононенко, М. Коцюбинський, В. Самійленко, В. Совачів, В. Степаненко, Є. Тимченко, О. Черняхівський, В. Шемет
Положення самостійницька державна спрямованість

Тарасівці, Братство (Братерство) Тарасівців – таємна організація «свідомих українців», речників українського національного активізму з самостійницькими тенденціями (на відміну від несвідомого малоросійства й аполітичного «українофільства»). Засноване влітку 1891 року (дехто подає 1892) під час відвідин могили Тараса Шевченка біля Канева.

Положення та ідеологічні основи
До засновників Тарасівців належали: Віталій Боровик, Борис Грінченко, Іван Липа, Микола Міхновський. Крім культурної діяльності (поширення української мови в родині, установах, школах, навчання дітей української грамоти, доповідей, культивування ідей Шевченка), Тарасівці висунули політичні постулати визволення української нації з-під російського панування, повної автономії для всіх народів Російської Імперії та соціальної справедливості.
У містечку Глинську поблизу Ромен, де працювали студенти, наприкінці літа 1891 року була закладена програма Братства тарасівців. Серед основних положень були такі:
 * самостійна суверенна Україна: соборна й неподільна, від Сяну по Кубань, від Карпат до Кавказ, вільна між вільними, рівна між рівними, без пана і хама, в будучому без класової боротьби
 * федеративна всередині: цебто федерація Лівобережної, Правобережної, Степової України, Кубані й Галичини
 * на чолі держави гетьман як президент і сейм
 * мета держави – передусім і над усе удержавлення поверхні і надр землі, грубого промислу й гуртового гандлю, трудова повинність, загальна державна асекурація, загальна безплатна й обов’язкова школа
 * свобода віри, відокремлення церкви від держави, національна армія
 * боротьба з імперіалізмом, боротьба зі свавільними утисками
 * Україна для українців, себто, що визнають себе українцями
 * культура нації і своя наука, своя краса, свій розум, своя правда, своя воля, свій Бог
 * не ми будемо, коли Вкраїні волі й долі не здобудемо
Ідеологічні основи Тарасівців виготував І. Липа (проголошені у Харкові на Шевченківських поминках у лютому 1893); дещо доповнені, вони були анонімно надруковані в журналі «Правда» (квітень 1893) під назвою «Profession de foi молодих українців». Ідеї Тарасівців були пропаґовані Вартовим (Б. Грінченком) у «Листах з Наддніпрянської України» та М. Коцюбинським у казці-алегорії «Хо».
Діяльність
Тарасівці розвинули працю серед студентства, шкільної молоді, селянства і робітництва. Спершу осередком Тарасівців був Харків (до літа 1893, коли заарештовано членів Братства), згодом Київ; менші осередки: Одеса, Полтава, Лубни.
Головні діячі
До діячів Братства тарасівців належали, крім вищеназваних: В. Боржковський, М. Дмитрієв, М. Кононенко, М. Коцюбинський, В. Самійленко, В. Совачів, В. Степаненко, Є. Тимченко, О. Черняхівський, В. Шемет та інші.
Значення в розвиткові українського національного руху
Тарасівці діяли до 1898. Під впливом ідей Тарасівців «Стара Громада» перетворилася 1897 на більш політичну Загальну Українську Безпартійну Демократичну Організацію, а молодше покоління в 1900 створило РУП.


 Про «Братство тарасівців»

Кінець XIX – початок XX ст. відзначився пожвавленням громадсько-політичного руху на теренах Російської імперії. Не винятком цьому була і Україна, на політичній арені якої з’являється нове покоління українських діячів, які «вже не вагалися щодо власної національної належності й гордо називали себе «національно свідомими українцями», войовничо вимагаючи для свого народу національних прав, політичної свободи й соціальної справедливості».
На зламі століть перед українським національним рухом виникає потреба в новій ідеї, яка б могла стати ефективною альтернативою як традиційному українофільству з його автономними вимогами для України, так і популярному на той час соціалізму, який надаючи перевагу класовим інтересам, взагалі ігнорував національне питання. Такою ідеологією в недалекому майбутньому став український націоналізм, який у 90-х роках XIX ст. здобув визнання галицько-української громадськості.
Занепокоєні тим, що краща українська молодь йде в російські революційні організації, представники «нової» української генерації вирішили організувати український рух як альтернативу російській експансії в громадському і культурному житті України. Тому наприкінці XIX ст. на Наддніпрянщині виникають спроби впровадити в життя національну ідеологію. Одними із перших це намагалися зробити члени таємного товариства студентської молоді «Братства Тарасівців».
З історичної літератури відомо, що передумовою для створення цієї організації став перепис рухомого майна на Полтавщині, який на початку 90-х років був запроваджений полтавським губернським земством. Безпосередньо цю роботу очолював український громадський діяч, етнограф і статистик за фахом О. Русов (1847-1915), який запросив собі на допомогу представників молодої української інтелігенції.
Під час цього перепису на базі спільних інтересів та поглядів виник гурток
«свідомих українців», члени якого не пристали ні до українофілів, ні до інших громадсько-політичних течій і відрізнявся радикальними поглядами.
Улітку 1891 року (за іншими даними 1892) на могилі Т.Г. Шевченка в Каневі група студентів – Михайло Базькевич, Микола Байздренко, Віталій Боровик та Іван Липа – заснували таємну організацію «Братство Тарасівців». «Тут (на могилі Т.Г. Шевченка. – Авт.) то й ми ухвалили заснувати таємне українське політичне товариство», – згадував пізніше про цей історичний момент член братства, а в майбутньому відомий український громадсько-політичний діяч, письменник та лікар І. Липа (1865-1923).
«Самий факт створення такої організації на могилі національного будителя, – стверджує історик Т. Гунчак. – мав певну символіку: молоді патріоти не тільки прийшли поклонитися Шевченкові, а й присяглися нести прапор національного визволення».
Таємний характер цього гуртка та майже повна відсутність архівних джерел, на жаль не дають нам сьогодні, більш ніж через сто років поспіль, повної інформації щодо чисельності його членів, форм та методів роботи, характеру зв’язків та інших видів діяльності братства.
Відомо, що для втілення в життя своїх поглядів, члени братства налагоджували зв’язки з однодумцями в інших містах України, організовували читання лекцій, постановку п’єс та свят на честь Т. Шевченка. Найбільш радикальні І. Липа та його однодумці навіть закликали українських письменників наслідувати у своїх творах кращі європейські зразки замість російських.
Свої основні політичні погляди братчики висловили в рефераті «Profession de foi, або Визнання віри молодих українців», який був надрукований у квітні 1893 року у львівській (на той час територія Австро-Угорщини) газеті «Правда». Автором програми був студент юридичного факультету Київського університету Святого Володимира, а в недалекому майбутньому відомий український громадсько-політичний діяч, ідеолог українського націоналізму та адвокат Микола Міхновський (1873-1924).
Своїм головним завданням члени «Братства Тарасівців» вважали боротьбу за національне визволення українського народу та досягнення повної автономії всіма народами, які були поневолені Російською імперією.
«Україна під гнітом; і по закону людської психології вона піднімає свій національний прапор, – стверджувалось в програмових засадах «Братства Тарасівців». – тим, ми як діти України, як сини свого народу – єсьмо націоналами і перед цим дбаємо те, щоб дати своєму народові волю національну».
«Братство Тарасівців» зобов’язувалось вимагати поширення вживання української мови у школі, державних установах, родині і при всіх обставинах боронити інтереси українського народу. Майбутня українська держава за їх проектом «мала була подібною до республіки Платона».
У своїй теоретичних установах «тарасівці» наголошували на націоналізмі у культурі та громадсько-політичному житті чим певною мірою протиставили себе українофілам та прихильникам соціалізму, позиції яких в громадських колах Україні на той час превалювали.
За влучним висловом сучасного історика Р. Іванченко публікація програмних засад «Братства Тарасівців» «була вибухом бомби в інтелектуальному українському середовищі… сприяла великому збуренню умів і навіть спричинилася до розшарування в середовищі українофілів».
Після закінчення роботи з переписом в Полтаві члени гуртка роз’їхались по домівках пропагувати свої погляди на теренах Наддніпрянської України, потрапивши під пильний нагляд царської поліції.
До літа 1893 року основним осередком «тарасівців» був Харків, але після арешту значної частини членів організації центр було перенесено до Києва.
В українській столиці М. Міхновський організує саму чисельну групу «тарасівців». Про успіх роботи цього гуртка говорить той факт, що до роботи в ньому крім студентства та інтелігентів залучаються і селяни.
Нечисленні осередки «Братства Тарасівців» з’явились також в Одесі, Полтаві, Лубнах, Катеринославі та деяких інших містах України. Серед його активних діячів були В. Боржковський, М. Вороний, М. Дмитрієв, В. Самійленко, М. Кононенко, М. Коцюбинський, В. Степаненко, Б. Тимченко, О. Черняхівський, В. Шемет та ін.
Не дивлячись на переслідування з боку влади, таємна організація проіснувала до 1898 року. І хоча українська інтелігенція в цілому не сприймала ідей братства, його діяльність була першою спробою по впровадженню національної ідеї в громадсько-політичне життя України наприкінці ХІХ ст., яка привернула увагу українства.
Під впливом «Братства Тарасівців» в 1897 році було засновано Загальну Українську Безпартійну Демократичну Організацію, а в 1900 – Революційну Українську Партію.

http://sb7878.ucoz.ru/publ/97-1-0-182

 

 

ЯК БУДУВАТИ РІДНУ ХАТУ...

Декрет Львівського Архиєпархіального Собору 1942 року до духовенства під заголовком «Ідеалом нашого національного життя...»


Вступне слово

Як Богонатхнений пастир Митрополит Андрей Шептицький уложив молитву за український народ, у якій звертається до Христа-Спасителя з різними потребами своєї пастви. Просить про прощення всіх провин та охорону перед спокусами. Просить про благословення Боже на наші родини, на батьків, дітей і молодь. « Провідникам нашого народу дай світло Твоєї премудрости з неба... Благослови також і дочасне добро нашого народу. Дай йому волю, щоб він міг свобідно розвивати свої природні, Тобою дані сили».
Віщим своїм духом відчув Митрополит, що день волі українського народу прийде. І у свідомості Божого дару волі й державности, неначе у заповіті, передав духовним своїм дітям прозорий план « Як будувати Рідну Хату». « Немов той чоловік, що пускаючись у дорогу, прикликав своїх слуг і передав їм своє майно. Одному він дав п’ять талантів, другому – два, а третьому – один, кожному за його здібністю, і від’їхав» (Мт. 25,14-15).
В часі Другої Світової війни, Митрополит Андрей разом із своїми єпископами й священиками, кожного року відбували серію Архиєпархіяльних Соборів над Господнім Декалогом і Його застосуванням у житті українського народу. Про кожну Божу Заповідь Митрополит приготовив окремі декрети та конкретні правила, які для душпастирів були непомильними дороговказами у ділі освячення й спасіння народу.
Між декретами Собору 1941 року був і богословсько-соціальний трактат « Як будувати Рідну Хату». У декреті Митрополит повчає священиків, як Церква повинна виховувати людей у християнських чеснотах, щоб були вони відповідальними й творчими громадянами. При допомозі науки Євангелії, Церква вщіплює в душах людей відчуття справедливості, чесність, ощадність, моральність, працьовитість... Школами громадських чеснот є родина, громада, товариство. Отож, Церква відіграє важливу роль у будівництві держави. Вона виховує народи і вщіплює християнські чесноти.
Думки й поучення Митрополита Андрея у посланні « Як будувати Рідну Хату», мабуть, більш актуальні сьогодні, аніж тоді, коли він їх вперше писав. Україна, хоч вільна й незалежна, все-таки знаходиться у критичній ситуації під оглядом політичного, економічного життя разом із соціальними негараздами та, особливо, морального здоров’я своїх громадян. Документ « Як будувати Рідну Хату» подає вказівки як вийти із важкого становища, як морально оздоровити жителів України.
Потрібно, щоб загал українського народу, провідники, священики і все громадянство запізналися із змістом натхненного поучення Митрополита Андрея. Можна знайти там розв’язки й ліки на різні проблеми й труднощі, що їх на даний момент має Україна.
Михаїл Гринчишин, ЧНІ, Апостольський Екзарх

 

Частина І

Ідеалом нашого національного життя є наша рідна всенаціональна Хата-Батьківщина. Тому й незвичайно важно, щоб усе Духовенство Єпархії як-найправильніше над тим працювало, щоб по нашим силам причинитися до здійснення цього ідеалу.
Передовсім треба здати собі справу з незвичайних труднощів, зовнішніх і внутрішніх, які стоять народові на перешкоді до того, та намітити дорогу, яка нас до того веде. Про зовнішні перешкоди не будемо говорити; не в нашій змозі усунути їх. Можемо тільки упросити ласку у Всевишнього Бога, в Якого руках доля народів, щоб справи повів так, як бажаємо. Навіть тоді, коли той дар із Неба молитвами отримаємо і на нього заслужимо вірним і совісним зберіганням Божих заповідей, знайдеться пребагато великих внутрішніх труднощів, які треба буде вже нам самим побороти, очевидно, не без помочі Божої благодаті.
Завдання українського народу буде в тому, щоб створити такі суспільно-християнські обставини, які запевнювали б громадянам правдиве і стале щастя та мали досить внутрішньої сили, щоб поборювати відосередні тенденції внутрішнього розкладу і успішно захищувати межі від зовнішніх ворогів. Такою могутньою та запевнюючою щастя всім громадянам організацією може бути Батьківщина тільки тоді, коли не буде цілістю, зложеною штучно з різних і різнородних частин, а подібним до моноліту організмом, себто тілом, оживленим одним духом, що з внутрішньої життєвої сили розвивається, доповнює внутрішні браки і з природи є здоровим, сильним, свідомим своїх цілей, не тільки матеріяльним, але й моральним тілом.
Очевидно, те, чим повинна бути всенаціональна Хата, може бути тільки ідеалом, який лиш частинно нарід може здійснити. Ніяка хата, навіть національна, не є в строгому значінні цього слова організмом, бо жадна держава не має внутрішнього одного життя, як це мусить мати кожний організм. Організм, твір природи, живе, розвивається і діє грою природних сил, що в ньому, і тільки в ньому, находяться. Тому й кожний організм живе своїм життям;— природа не видає мертвих організмів.
А організація є твором людських рук. Її мета: створення тіла, яке по змозі якнайближче було б подібне до творів природи – організмів. Щоб це порівняння і різницю пояснити, скажемо: організм – це живе тіло, живуче дерево, тощо; а організація – це мистецька статуя, будова, виконаний плян людського ума. Людська організація буде тим сильніша й тим краще відповідатиме наміченій її творцями меті, чим і оскільки, вживаючи сил природи та спираючись на природне життя поодиноких організмів, з яких людство складається, стане по змозі якнайподібнішою до природного організму. Бо така вже людська природа, що в ній силою природного права повстають поодинокі організми під діянням людської культури, себто праці людей над людською природою. Такі твори є якраз такими організаціями, такими близькими організмам, що в них ті два поняття майже затираються силою, сталістю тих організмів, природна сила, природне життя, на яке вони спираються.
Такою організацією-організмом є родина, утворена волею й умом людини, але утворена по силам природи і згідно з її законами. Такою організацією-організмом є громада, себто злука людей, що живуть в одній місцевости та зв’язані зі собою сусідством і спільнотою багатьох потреб і інтересів. Вона є твором людей, але так пристосованим до людської природи, до внутрішнього напряму її сил, її потреб, що є майже організмом. Звідси родина і громада є, сказати б, протоплазмами, первісними клітинами, з яких складається людська суспільність. Обі ці організації будуть тим сильніші та тривкіші, чим більше будуть уважувати природу та її закони.
Дальшими організаціями, що вже дальше відходять від первовзору-організму, – то всі спільноти, товариства, об’єднання, кооперативи, професійні спілки, що утворені волею людей для оборони, або розвою якихось спільних дібр чи потреб. Їх сила і тривкість буде в тому, оскільки вони більше, або менше відповідатимуть людській природі, її потребам, її природним змаганням і, очевидно, оскільки діяння людського ума буде правильніше та мудріше. Такою організацією-організмом, ще більше відбігаючим від первовзору, але все-таки ще спертим на природні сили, можуть бути і держави, але легше ті малі держави, зложені з небагатьох, а зі собою зв’язаних сильними зв’язками солідарности громад, яких в одно лучить багато життєвих дібр і потреб. Мудрість, з якою побудована така організація, може з неї робити такий твір, що має життєву силу правдивого організму.
Чим більша кількість людей, з яких має складатися організація національного життя, чим більше умів, які мають працювати над тією організацією, чим загальніше приняті ними засади тієї організації, чим у всіх, що до неї належать, більше спільних переконань, спільних потреб, спільних традицій, почуття солідарности і багатьох інших ще державних прикмет і чеснот, тим більше має така людська організація внутрішньої сили, що з неї робить щось немов організм.
Маючи приступити, як Бог дасть, до будови нашого національного моноліту, треба нам приступати до такого важного діла зоруженими в достатнє знання і всі потрібні прикмети. Треба і нашому народові, а хоч би тільки нашим вірним, передавати потрібні знання і виховувати його в усіх тих громадянських чеснотах, від яких залежить вартість цілої громадянської праці людини. Положення виглядає таке, що Боже Провидіння дасть українському народові виконати його природне право – вибрати собі й установити форму управи своєї Рідної Хати, тому треба нам над ним так працювати, щоб того свого права ужив він мудро і по-християнськи. На те треба і нам самим ясно з’ясовувати собі всі християнські принципи, що відносяться до суверенного проводу. Пригадуємо їх тут тільки в ядерному скороченні, щоб обширнішим представленням не ослабити синтетичного образу справи.
Провідна влада походить від Бога, бо вона є природною консеквенцією людської природи і суспільного життя людини. Кажемо, що власть походить від Бога, від Котрого походить і природа, і її природні змагання, і потреби. Та власть лежить у природі народу, себто цілого народу, а не якоїсь поодинокої людини. Немає ніякої причини, чому один чоловік, або кількох чи більше їх могли б бути провідниками і іншим, собі рівним, наказувати. Нарід може вибрати собі того чи тих, кому дає таку провідну власть, яку хоче, себто є природним правом народу встановити собі форму провідної влади, вибрати поміж різними формами – монархічною, олігархічною чи демократичною – задержуючи собі ту участь у провідній части, яку може виконувати виборами, себто голосуваннями, а в деяких важніших справах т. зв. плебісцитами чи референдумами. Та керівна влада має за мету служити публичному добру, зберігати й боронити природної і правильної свободи громадян, родин і всіх стоваришень, фахових товариств, чи синдикатів, чи кооператив, чи всіх тих угрупувань людей, які відповідають потребам людини і її свободі лучитися з іншими у виконуванні своїх прав і обов’язків. Для збереження природної і правильної свободи громадян керівна влада встановляє справедливі закони, непротивні Божому праву і загальному добру, та безстороннє і незалежне судівництво, яке пристосовує загальні закони до поодиноких випадків і розмежовує взаємні права й обов’язки громадян.
Провідна влада обов’язана сповняти християнські обов’язки влади супроти Всевишнього Бога, тому мусить у житті пристосовувати принцип Божого Об’явлення і помагати всім громадянам у виконуванні Божого культу, якого домагається Боже Об’явлення. Супроти неправдивих релігійних доктрин і неопертих на правді Божого Об’явлення культів провідна влада може запевнювати всім громадянам ту цивільну свободу, яку з природи має кожна людина: не бути змушуваною до ніяких зовнішніх виявів внутрішніх переконань, яких не має, і свободу виконувати той культ релігійний, який уважає за свій, оскільки в тому культі ніщо не противиться природній моралі. У тій цивільній толеранції супроти всіх вірувань і культів влада не має входити у внутрішній зміст тих вірувань, не апробує їх, а тільки запевнює громадянам у практиці цивільну свободу. Христовій Церкві, основаній самим Богом Ісусом Христом, влада обовязана запевнювати повну свободу виконування її Божого післанництва і проповідання слова Божого Об’явлення.
Ті християнські принципи, що відносяться до верховної влади, є гейби в зародку висказані самим Христом Спасителем. « Знаєте, що князі народів (поган) панують над ними і вельможі їх тиснуть. Не так буде між вами, а хто хоче між вами бути великим, нехай буде слугою, а хто хоче між вами бути першим, нехай буде рабом. Бо Син Чоловічий не прийшов, щоб Йому служити, але щоб послужити й душу Свою дати за спасення многих» (Мт. 20, 26—28).
Але крім цих загальних християнських принципів в розбудові Батьківщини треба ще багатьох, трудних, може, до зроблення дослідів над питанням, яка форма правління найбільше відповідає українському народові з уваги на теперішню хвилину і теперішні його прикмети та недостатки, або до якого ступеня треба йому радити задержувати для себе якусь участь у проводі, якою може не зуміє відповідно орудувати для власного свого добра. Бо демократія і свобода, і навіть далеко йдуча участь усього народу в виконуванні керівної власти може йому запевнювати мир, добробут і щастя, але коли в виконуванні цієї свободи і прав нарід мав би йти за фальшивими гаслами революції чи соціялізму, як, обманений ложними надіями, домагався б пересадної свободи без уваження тих основних законів, на які спирається кожен громадський порядок, то безпосереднім наслідком так зрозумілої свободи чи демократії мусіла б бути анархія, а вслід за нею неволя, нужда і руїна.
Щоб усі ці речі як слід собі з’ясовувати і давати мудрі ради свому народові, треба Духовенству передовсім пізнавати і самостійною працею досліджувати мало досі ще в світовій науці обговорювані питання про будівництво проводу й організацію всіх загальних виборів і голосувань. Бо великий нарід – це не пісок одиниць, себто не те, чим уявляв собі його такий Руссо, а за ним французька революція і, дальше, цілий європейський демократизм і лібералізм. Великий нарід – це цілість дуже зложена злукою прерізних природних угрупувань людей. Одні спираються на спільність праці, потреб, прав чи на сусідство хат і домівок, спільність фахових інтересів, учених тіл, різних теорій і наук, синдикатів робітників і хлібодавців, пролетарів і людей посідаючих що-небудь, – одним словом, є цілістю, зложеною з найрізнородніших спільнот, спертих на різні сторінки людської природи і суспільного життя. Треба неначе з люпою приглядатись усім тим угрупуванням, щоб у них, чи попри них, чи над ними організувати життя.
Духовенство і в своїй душпастирській праці і поза нею, для богословських чи соціологічних студій, повинно зблизька приглядатися народним масам і досліджувати життя, прикмети і браки народу, бачити зблизька, як цей нарід буває жертвою не тільки біди тяжких праць, але крім цього великих небезпек і обманчивих надій. У всіх тих положеннях повинно Духовенство з любов’ю служити народові науками, радами й потіхами. Такий обов’язок світських священиків і монахів! Досліджування народного життя повинно бути джерелом правильного осуду і про те, що тому народові треба в суспільному житті і політиці, себто які суспільні інституції, які форми влади, які закони найкраще відповідають його потребам.
Очевидно, не кожен священик може віддаватися таким студіям, але немало осягнемо, коли бодай деякі з нас науковою працею, а хоч би тільки щирим інтересом і таким досліджуванням, яке приступне кожному, будуть або дійсними спеціалістами в тих усіх науках соціологічних і політичних, або будуть у них бодай визнаватися. Праця, до якої Собор запрошує Духовенство, не легка, бо поза загальними християнськими засадами, що відносяться до влади, наша наука не досліджує, ба, навіть ще й не знає, багатьох питань, що відносяться до будівництва Батьківщини, а можна сказати, що й загальна світова наука ті питання досі ще занедбує. Занедбує їх тому, що находиться від дуже давна, бо від кінця XVIII ст. під суґестією соціологічних і філософічних теорій французької революції. В протиставленні до їх індивідуалізму і лібералізму перекинулись інші дослідники до соціалізму і державного тоталізму. Як наука, так і держави з одної крайности перекинулись у другу, може в дечому й тому, що посередній терен поміж двома крайностями не був досить наукою перестудіований.
Старий монархічний режим, у якому були збережені давні ще, середньовічні інституції, в якому було, безперечно, багато надужить, але й багато здорових ще і життєздатних традицій, підкопала й повалила французька революція, оперта на принципі крайнього індивідуалізму і крайнього лібералізму. Головний представник тих теорій, Руссо уявляв собі людську суспільність чи людство як масу одиниць, зв’язаних з цілістю тільки своєю волею (соціяльний контракт). Людство і кожна його частина в його очах не мала нічого органічного, була неначе купою піску, в якій кожне зеренце незалежне, незлучене органічно з іншими. Та теорія мусіла довести до хаосу, а передовсім довела до того поняття, що авторитет – це ніщо інше, як сума числа і природних сил. Така матеріялістична доктрина про всякий авторитет у державі спирає його все на брутальну силу маси і більшости. Одиницю до неслуху і піддання може склонити тільки матеріяльна сила більшости. Таким робом матеріалізм перейшов із сфери космологічної на соціологію і політику. Після усунення Бога і Його закону, на що ж можна було сперти державну вдасть, як не на всемогучість множества і на тих, що в імені тієї більшости говорили з тою перевагою, яку дає сила?!
Тим-то із крайнього індивідуалізму переходиться до всемогучости держави, яку проповідає соціялізм. В практиці також, нічим необмежена свобода одиниці мусить довести до такого хаосу, з якого людей може вивести тільки автократизм всемогучої держави. Так із лібералізму й індивідуалізму люди переходять до держави, що вважає себе за компетентну входити в усі найменші подробиці життя одиниць, хоче все нормувати, все бере в руки і одиницям не лишає вже ніякої свободи (тоталізм, етатизм). Ми всі були свідками в усіх європейських державах того банкротства крайнього індивідуалізму і лібералізму парляментарного устрою. Парляменти, зложені з представників цілого народу на підставі безпосередніх вироків, як були нежиттєздатним органом, так і були підкресленням непридатности індивідуалістичних теорій до державної організації. З них ми перейшли просто у соціялістичну державу з монархічною, аристократичною чи демократичною формою, яку принимає держава, в якій владу має диктатор і партія чи монопартія (Сталін).
Характеристичне при цих революціях те, що майже зовсім затираються форми державного і суспільного ладу, передані ще старинним світом. При кожній з тих форм правління, які розрізняє Аристотель, (Політика, кн. III, гл. 5, § 2), себто при монархії, олігархії чи демократії, державна влада може вважати себе за всемогучу і допроваджувати одиниці до цілковитої неволі, або одиницям залишати свободу, що доходить і до крайности. Тому при помішашїі тих трьох форм ми бачили демократичні й олігархічні монархії, монархічні й олігархічні демократії, або монархічні й демократичні олігархії. Або, іншими словами, в питаннях про управу держави вже не йде про те, чи формально держава є монархією чи республикою, але про те, чи в ній є збережена слушна міра поміж правами і свободою одиниць та правами і властю держави. Воно, зрештою, виходить на те саме, і розділ Аристотеля не тратить свого значення, бо все-таки в добре зорганізованій державі власть держить і виконує, за приписами чеснот, одна людина – монарх; або її виконують найкращі в народі, знову ж за приписами чесноти, – це влада аристократії чи олігархії; або вона так розложена, що всі громадяни мають якусь участь у державній власти – це устрій демократичний. В ньому осягається те, що всі цінять і люблять порядок, виконуючи свої права, очевидно, також за приписами чесноти.
Ця вимога, з природи речі конечна, щоб усі « власть імущі» виконували її тільки за приписами чесноти, є найтрудніша до виконання. Досвід Європи, може, від віків навчив нас, що незвичайно трудно знайти одного – монарха, який не ставав би бодай часом тираном і все поступав би по чесноті, « служив би» за приписами Євангелія. Оскільки осягнути трудніше те, щоб усі громадяни виконували участь у державній власти за приписами чесноти. Хоч та участь буде обмежена тільки до загального голосування і до принципу виборчих урядів аж до найвищого, скільки ж то треба загальних у всіх громадян чеснот на те, щоб власть була виконувана тільки за приписами чесноти! З цього походить, що форма демократична приступна до найзагальніших спокус.
Тому при несправедливій владі, без чесноти, чим більше є в ній єдности, тим більше народові шкодить. Тиранія більш небезпечна, ніж зіпсута аристократія, або олігархія, а ця знову гірша і небезпечніша від демократії. З усіх лихих організацій влади зла демократія, яку називають загально демагогією, ще найменше шкідлива, а зіпсута монархія, що її називають тиранією, найбільше шкідлива. Причина цього ясна, бо в демагогії, коли множество убогих переслідує багатіших і гнете їх силою числа, і метою такого поступування є бодай добро більшого числа. А коли олігархія робить те саме, робить його для меншого числа, а тиранія робить те саме для добра тільки одного. Це все є тільки поясненням християнського принципу, що власть обовязує до служби. Хто має власть, мусить дбати про добро тих, кому служить; дбати про своє добро перед добром загалу – це надужиття кожної влади.
Зі сказаного випливає, що чим більше громадян має участь у власти і чим більша та участь, тим більше треба, щоб ті громадяни були праведними, себто мали моральне виховання, переповнене євангельськими принципами. Лев XIII пригадував цю правду американським єпископам (Енцикл[іка] « Longinqua 6.І.1895): « Якщо йде про громадський порядок – то це правда очевидна і всіми признана, що особливішим способом у демократичних державах, якою є ваша держава, незвичайно важна річ, щоб громадяни були чесні й обичайні. Коли праведність і справедливість у свобідного народу не є в пошанівку, коли не пригадується народові і часто і дбайливо зберігання приписів Євангелія, сама свобода може бути великою небезпекою. Тому всі члени вашого духовенства, що працюють над поучуванням народу, нехай ясно говорять про обов’язки громадян, так, щоб переконати уми і переняти їх тією правдою, що лояльність, безінтересовність і чесність є конечно потрібні в усіх функціях громадського життя.
Бо дійсно те, що недозволене в приватному житті, не є дозволене і в публичному житті». А в слові до французьких робітників-паломників Св. Отець казав: « Якщо ваша демократія буде християнська, вона запевнить батьківщині мир, добробут і щастя. А навпаки, коли віддасться революції та соціялізмові, коли, обманена шаленими ілюзіями, кинеться на ревіндикащї, що нищать основні закони, на які спирається кожен громадський порядок, наслідком такої демократії для самих робітників буде неволя, нужда і руїна».
Можна зробити ще й ту заввагу, що коли олігархія спирається на одну партію, або на один народ, спокуса надуживати власти для гноблення іншої партій чи національностей є більша. Чесноти громадян, що беруть участь у власти, мусять бути тим більші, чим більше партійність і національний шовінізм засліплюють чоловіка супроти прав противників.


Частина II

О того всього, що сказане, виходить ясно, яка це велика роля Церкви і Духовенства для загального ладу. Від виховної сили Церкви якомусь краю чи народі, від напружености виховної праці духовенства над молоддю та в проповіданні Євангелія і пояснюванні християнських чеснот у великій мірі залежить могутність батьківщини. Бо від тієї праці залежать громадянські чесноти громадян. Бо хоч моральність Євангелія є одна й та сама і в приватному і в громадському житті, то все ж є чесноти і прикмети, що особливішим способом мають важне значення у сповненні громадянських обов’язків і у впливі одних на других, який більше проявляється в публичному, ніж у приватному житті. У правилах предкладаємо А[рхи] Єпархіяльному Соборові цілу низку таких чеснот. Всі вони є пристосуванням принципів справедливости і любови ближнього. Цими двома чеснотами мусить громадянин, беручи участь у провідництві, відзначатися понад громадянином, що не виходить із границь приватного життя. До правильного орудування хоч би найменшої частини власти треба тих чеснот, яких вимагаємо від тих, що мають у руках провід. Це чесноти монархів і провідників.
У великій державі участь громадян у власти невелика, – обмежена до виборів і голосування, все ж нераз трудно у загалу громадян про таку горінь думки і серця, щоб кожен розумів і обминав усі загальні потреби. Люди бувають цілком несвідомі потреби чи браків тих прикмет. Деякі громадяни Америки, противні демократичному ладові держави (а такими аристократами в Америці є вже рідкі нащадки тих емігрантів з Європи, що перші прибули до Америки, або що там осіли перед століттям, або двома), склали колись цікаву анкету, якої метою було переконатися про інтелектуальний і моральний розвій громадян, покликаних конституцією до голосування і виборів. Та анкета мала доказати, що дуже велике число тих громадян має про державну конституцію і адміністрацію держави поняття не більш розвинені, ніж у 10-літніх дітей.
Поза Церквою є ще інституції, що є добрими школами громадянських чеснот. Тими інституціями є родина, громада та добровільні стоваришення і спільноти людей. Вони є знаменитими школами громадянських чеснот, бо вони є тими органічними клітинами, з яких складається всенаціональний організм. Але такою школою можуть вони бути тільки тоді, коли користуються повною свободою і мають якісь вироблені традиції, які їх членам накладають громадянські обов’язки, вимагаючи від членів чеснот і прикмет громадян. Родина буває в деяких країнах спільнотою, що обнимає не тільки батьків і дітей, але й цілі роди. Під батьківською властю голови родини остають не тільки його діти, нераз аж до смерти, але й брати і рідняки, що тримаються спільноти роду чи кляну за забезпечення різних у житті інтересів і потреб. Така родина є малою суспільністю. Може мати, мусить вона мати свої традиції, закони, звичаї, вироблені практикою довгих століть. Така родина була первісним зародком, з якого з часом повстали держави, бо такі родини природно, самим устроєм є давніші від держави, логічно попереджують державу. В деяких околицях Франції мають бути родини селян, що походять ще з часів Карла Великого, себто мають за собою одинадцять століть організації та традиції.
В країнах, де держава повстала сама з гри і розвою природних сил суспільства, себто де її початок не є перемога і здобуття краю через інвазію чужинців, держава повстає так, що первісна клітина суспільного життя, найпростіший елемент родини, батьки і діти, лучиться у весь організм родових спільнот, або громад. Коли громада має повну свободу, себто коли держава лишає людям ту свободу, якої вимагає сама природа завідувати своїм добром, виховувати своїх дітей і дбати про всі спільні справи живучих разом людей громади, може ставати знаменитою школою громадянських чеснот. Кожний найменше освічений, найменше здібна людина може легко дійти до поняття відповідальності за те поступування, що відноситься до добра всіх у громаді, та до дбайливости про те добро. У громадському житті пізнає кожний, як це важна справа справедливість, чесність в орудуванні спільним грошем, ощадність у видатках громади, відповідальність за голосування, котрим вибирається чи війта чи громадську старшину, яка це важна прикмета – та цивільна відвага, яка велить щиро свою гадку сказати, коли йде про загальне добро, або співгромадян остерегти, напімнути, а коли треба, то й скартати. Кожен учиться оцінювати авторитет, якого частина в ньому самому, послух для того авторитету, обов’язковість, тощо. Одним словом, усі цивільні чесноти в тому масштабі, в якому показуються в громадському житті, є образом того, чим ті самі прикмети повинні бути в державному житті.
Тому в устрою Батьківщини, мабуть, найважнішою справою буде: запевнити громадам якнайбільшу свободу. Чи лучити громади у більші спільноти, волости – це питання, на яке можна відповісти тільки на основі дуже дбайливих дослідів громад і їх життя. Громада, майже так як родина чи роди, є спільнотою примітивнішою від держави, повсталою перед нею, бо відповідає природному прямуванню людей, що разом на якійсь території живуть, щоб упорядковувати спільні свої справи.
Ще є і третя школа громадянських чеснот і третій рід більших ще цивільних спільнот, які неначе автоматично, себто з природи, видає зі себе людство. Люди мають природну потребу лучитися зі собою для осягнення тих цілей життя, яких одиниці, лишеній самій собі, трудно осягнути, в яких і громади не можуть нічого зробити. З самої природи людство подібне до ріллі, що видає зі себе цілу фльору різних добровільних спільнот, які служать прерізним потребам і бажанням одиниць. Та фльора відповідає природі людей, тому і в кожному народі вона трохи відмінна: часом буйна і пишна як фльора тропічних країв, часом скупа і марна як у північних краях. Не можна не признати, що людина мусить мати свободу лучитися з іншими в усіх справах, у яких має право поступити самому. Що людині вільно робити в приватному житті, в тому вільно їй лучитися в спільноту з іншими. Провідна влада мусить тієї свободи боронити, давати їй напрям, помагати їй і причинятися культурою ріллі до кращої продукції тієї фльори стоваришень і спільнот. Немає сторінки людського життя і немає людської потреби, яка не могла б стати предметом якогось товариства. Ті товариства мають різні назви. Синдикатами називаються товариства, заключені для правної оборони і процесів. Тому в синдикати лучаться робітники, щоб здобути свої права від патронів, а здобувають їх не тільки дорогою легальною, але й дорогою революції. Тому синдикалізмом називається також система революційних організацій робітників.
Усі ті прерізні товариства і спільноти родяться з добровільної ініціятиви одиниць. Людина є єством суспільним, як каже Аристотель, себто має природний інстинкт, що каже йому шукати подібних до нього людей. У тих спільнотах чоловік шукає заспокоєння потреб, яких не заспокоює ні родина, ні держава. Вони запевнюють чоловікові взаємну поміч, раду, спільність у змаганні праці, вони повстають поза діланням державної влади і мають свою самоуправу, власну організацію, яка тим сильніша і здоровіша, чим більше пристосовується до природи. Вони є під наглядом держави, держава регулює їх взаємні відносини, перестерігає перед незаконними злуками, або перед незаконним поступуванням існуючих злук і лучить їх усіх опікою, наглядом і проводом у свою єдність. Тому вони не тільки не є противні меті державного життя, але навпаки, помагають у її осягненні. Вони такі різнородні, як різні бувають цілі, задля яких люди збираються в товариства. Є, чи можуть і повинні бути, спільноти рільничі, промислові, торговельні, наукові, літературні, мистецькі, кооперативи і синдикати різних фахів і працівників. Крім тих усіх спільнот людської суспільности, що мають природне право до свободи, сама верховна влада накидає силою суспільности цілий провідний апарат. З розділом власти на більші і менші відділи: райони, повіти, области тощо, які всі тим краще сповняють своє завдання, чим більше під проводом центральної влади шанують права свобідних суспільних одиниць і помагають їм до осягнення їх законних і правильних цілей. Організація наближується до організму тим, що всі колеса і колісцятка, з яких складається суспільне життя народу, уміє мудро провадити, не нарушуючи нічим їхньої природної свободи і допомагаючи їм успішно в осягненні того, на що їх сили не вистачають.
Чи до правильного ділання такої зложеної машини, якою є життя великого народу, треба якихось провідників, які уміли б і могли б вести батьківщину, задержуючи в своїх руках провід і вплив на загал, і як можуть чи повинні бути вибирані чи вишукувані ті провідники, в цих питаннях різняться поміж собою прихильники систем: монархічної, олігархічної і демократичної. Ролю висувати на перший плян і віддавати провід одиницям, які вважає за найвідповідніші, може мати або монарх, або партія чи монопартія, або станова олігархія чи аристократія, чи вкінці те, що в демократіях становить загальні вибори, або публична опінія.
Залежить від дуже багатьох природних прикмет чи хиб якогось народу і від історичного його розвою, від традиції, яким способом у тому народі одиниці доходять до проводу. І в тому, може, лежать найбільші труднощі всенародного будівництва. Коли всі засади Євангелія є в народі загальноприняті, коли бодай велика більшість громадян живе християнським життям і поступає по велінні християнських чеснот, і коли нарід своїм життям і молитвою заслугує на благословенство і поміч Неба, коли в народі Церква свобідно виконує Богом дане післанництво, себто проповідає Євангеліє і освячує нарід та за нього молиться, ті труднощі, що зв’язані з верховним проводом, розв’язуються мирно і, за Божою ласкою, корисно для загального життя. Але коли тих умовин немає, а тому немає і Божого благословенства, на поверхню суспільного життя висуваються одиниці нездібні на провідників, які тим самим приносять радше шкоду, ніж хосен, бо замість дбати про загальне добро, вони шукають тільки заспокоєння свого власного самолюбства, себто понад загальне добро ставлять своє власне добро. І тоді мусять впровадити в будову хати безконечні непорядки. А що не можуть до того самолюбства признатися, мусять свій провід сперти на обман, на брехню, на публичну « опінію загалу», яку самі через пресу викликують і обробляють, а не принимають як об’єктивний, від них незалежний факт. Тоді розумом досліджувані і представлювані потреби поодиноких фахових груп людей заступають нераз цілком на обмані оперті гасла, що домагаються не свободи, а сваволі, не братерства, а поневолення братів, не рівности, а переваги слабших і менше здібних, а систему такого хаосу, що веде до конечного рабства, прикривають прекрасними гаслами: свободи, братерства і рівности. І розвагу заступають демагогічними кличами, волю заступають пристрастю, пристрасть доводять до шалу, усяке право заступають силою, зі своїх примх роблять обов’язкові для всіх закони, оборонців права і справедливости представляють фанатиками. Ніякої об’єктивної критики не зносять, проповідь Євангелія стає для них небезпекою, свобода слуг Божих нездійснимою претенсією. Замість давати народові мудрий провід, що здійснює мету загального добробуту і щастя, вводять у суспільне життя роздори, домашні війни, нічим необмежену партійність і відзначаються шаленою захланністю на гріш, безсоромним хабарництвом, легковаженням людської одиниці, безнастанним топтанням усяких її прав, безмірним хотінням у все мішатися, все по своїй фантазії порядкувати, крайньою нетерпимістю навіть супроти братів – і незрозумілою ненавистю до всіх, що їх противниками називають. Бога відрікаються, Церкви не признають; моральністю для них самоволя, законом для них безправство.
Для якого ступеня український нарід потрапить, коли Бог йому дасть рішати про свою долю, уникнути всіх тих небезпек і дати українській суверенності такі форми, які запевнюють свободу громадян і ненарушимість національних границь Батьківщини, та викинути всі небезпеки в тій праці, покаже щойно майбутнє. Ми, себто Духовенство Галицької Области, мусимо виконати свій обов’язок і старатися всіми силами причинитися і молитвою, і радою, і, оскільки приймуть наші брати нашу співпрацю, ділами помагати їм у праці, на яку не є приготовані. Двадцять літ большевицького режиму знищило безліч елементів, може конечне потрібних до розбудови Батьківщини, і на організм народу витиснуло п’ятно неволі, з якого не легко буде Українцям духово отрястися.
Щоб по змозі всесторонньо з’ясувати собі труднощі, які матимуть ті, що будуть працювати над будовою, треба розглянути всі неначе конституційні елементи єдности, або розглянути всі доосередні і відосередні сили. Цими дослідами дійдемо до якогось бодай знання тих природних сил, які запевнять рідну майбутність, і тих сил руїнних, які будуть її великою небезпекою.
На чому ж опреться єдність хати? На національній єдности. Український нарід є одним народом, дехто схоче навіть сказати – одним організмом, тому й належиться йому стати і суцільним національним твором. Але йде про те, щоб заналізувати поодинокі елементи, з яких національність складається, і сили, як її розбивають. Що ж робить якесь число людей одним народом? Передовсім мова. Всі, що по-українськи говорять, або що вважають українську мову за рідну, будуть становити український нарід. Безперечно, єдність мови є звяззю, що лучить людей, але не все лучить їх у народи. Знаємо народи між собою дуже різні і собі взаємно ворожі, які вживають одної і тої самої мови: у Великій Британії – Англійці, Шкоти, Ірляндці. До цього ж англійські домінії і З’єдинені Держави Північної Америки. Всі ті країни вживають англійської мови і, може з виїмком Ірляндії, в останньому десятилітті всі вважають її за свою мову. Знаємо і народи, які вживають різних мов, а однак є дуже сильно побудованими національними і державними організаціями-організмами, як Швайцарія. Історія з’єдинення в одну державу різних держав Німеччини і відмін німецької національносте, як і історія з’єдинення Італії в один нарід і державу, вказує, як одна мова через два століття може не бути достатньою причиною до з’єдинення в одну цілість тих, що нею говорять.
Крім мови, конституційним елементом національносте буде, може, та стихійна, мало свідома воля всіх одиниць злучитися в одну організацію. Та воля є доказом тих різних прикмет чи характерів народу, які інстинктовно пхають його до хотіння бути одним. Скільки такого хотіння в українському народі, досить трудно сказати. Треба б у відповіді на це питання стерегтись судження інших по собі самим. Гарячий патріот має не тільки тієї природної стихійної, але й свідомої волі стільки, що самий інстинкт веде його до думання, що так само розположені будуть усі Українці.
Змагань виробити таку волю, або освідомити в інстинкті дрімучу волю зроблено в останніх поколіннях у нас багато. У праці над народом було багато патріотизму. Об’єктивних дослідів незвичайно мало, щоб не сказати, що цілком їх не було. Здається без пересади, ніхто у нас із соціологів, політиків, етнографів не приглядався з люпою народній психіці в одиницях і масах. Ніхто навіть не зробив поважних наукових дослідів над таким явищем, що можна його назвати глибокою раною чи язвою, яким є москвофільство. Без тих дослідів, на основі поверховних тільки обсервацій можна сказати, що свідомість української національности повстає під впливом праці патріотів так легко і скоро, що треба б думати, що вона є виявом чогось, що глибоко лежить у психіці народу. Хоч з другого боку почуття і пізнання ворожих сил, що хотять нарід нищити, до деякої міри можуть заступати ту психічну глибінь.
Яке буде положення на Великій Україні, тепер, після 20-ти літ большевизму, годі сказати. Дуже можливо, що самостійництво буде ще зближене до федерації з Росією. Хто дивився з увагою на те, як те самостійництво трудно приймалося навіть в інтелігенції, як Центральна Рада довго не могла прийти до думки самостійности, той буде побоюватися, що від Полтави минули за довгі літа, щоби відразу можна було стерти їх пятно. Інстинкт національности та стихійна воля народу появилася, може, в повстанні проти гетьмана, але хоч той рух видавався прямо звернений проти думки федерації і прикмета самостійництва лишилася зовнішньою характеристикою У.Н.Р., то історія тих часів і тих рухів занадто нова, а спеціяльно соціологічно-психологічні досліди занадто занедбані, щоб можна було сказати, що повстання проти гетьмана було виявом глибокої волі мати свою державу. Хіба назветься, з деякими публіцистами, стихійне хотіння мати свою державу « ірраціональним», і так назветься повстання, бо мусіло бути в повній мірі ірраціональним, коли в такому короткому часі довело до руїни своєї держави.
Чи під больщевицьким режимом не змоглися, може ще сильніші від напряму федерації елементи розкладу навіть поміж тими людьми, що найщиріше хотять бути самостійниками, це покаже щойно майбутнє. На жаль, навіть з поверховної обсервації нашого національного життя конечно доходиться до висновків, що є в душі Українця глибока й сильна воля мати свою державу, так попри ту волю знайдеться, може, рівно сильна і глибока воля, щоб та держава була конечно такою, якою хоче її мати чи партія, чи кліка, чи група, чи навіть одиниця. Бо як же пояснити те фатальне ділення поміж собою, ті спори, роздори, сварні, ту партійність, яка нищить кожну національну справу?! Як пояснити психіку таких численних гарячих патріотів, яких праця, має визначний руїнний характер?! Чи перевагу візьмуть елементи позитивні, чи негативні?
Це в частині пізнаємо, коли побачимо, чи Україна потрапить вже не з’єдинитися на релігійному полі, але чи потрапить виректися чисто московської, а навіть большевицької нетерпимості, що рідного брата зненавидить, коли тільки він у справах релігії інакше думає, ніж ми. Нетерпимість супроти гетеродоксів, поняття ортодоксії як ненависти, як спротиву буває у нас, на жаль, таким частим симптомом, що можна поважно побоюватись за майбутність України; релігійні роздори не то, що не злагодять національних сварів, а, може, зроблять їх ще прикрішими і глибшими. Хоч, теоретично, видавалося б, що ще ніколи не було поєднання на релігійному полі таке легке, як є тепер.


Частина ІІІ

Що Церква чи Церкви відіграватимуть важну ролю в будівництві Батьківщини, про це не можна сумніватися. В християнських народах немає більше виховної сили, ніж сила Церкви. Вона то виховує народи, вона вщіплює вже в душу дитини ті християнські чесноти, які зроблять із неї доброго патріота і мудрого громадянина. Очевидно, робить це передовсім родина. Але й батьки-християни, виховуючи дітей, роблять це під проводом і за вказівками Церкви. Вона то, проповідуючи Євангеліє, безнастанно пригадує батькам їх обов’язки і різні сторінки їх праці супроти дітей. Та праця батьків і Церкви безконечно важка, вона вимагає довгих змагань, безлічі жертв прикладу цілого життя, безнастанної дбайливості і чуйної уваги на всякі прояви життя дитини. Заки дитина виросте на громадянина, свідомого усіх своїх обовязків, супроти Бога, родини, ближніх і Батьківщини, заки з дитини зробиться повнолітній, повноправний і повноумний чи повномудрий громадянин, треба безмірної праці. Скільки ж її треба до того, щоб виховати цілу суспільність, увесь нарід?! Заки весь нарід перейметься наукою Євангелія і кожна одиниця в народі буде таким повноправним і повноумним громадянином, треба праці Церкви і родини через довгі століття. Культура, плекання тих овочів, якими є людські одиниці, є така, що тільки у виїмкових і рідких випадках удається виплекати яблуко цілком здорове і шляхотне. Навіть при старанній культурі, при оброблюванні землі за всіми приписами огородничого мистецтва кожне яблуко є трохи зігниле і треба без кінця зусиль на те, щоб дійти до малого числа здорових і гарних овочів. І це цілком природне, бо в кожній деревині і в кожному овочі є щось із тієї їді, що в народах складається на елементи розкладу, щось із того, що веде народи і держави у руїну.
А все-таки, праця Церкви, хоч трудна, та не безуспішна. Коли Христова Церква і проповідь Євангелія поєднує і найзавзятіших ворогів та спричинює, що люди, які живуть у різних, від себе далеко віддалених країнах, у найбільше противних собі підсоннях, а ще додам – віддалених від себе на довгі століття, так єднає, що робить їх братами, ближчими, щирішими, щиро себе взаємно люблячими братами, – чого ж не зможе доконати супроти людей, що до одного народу належать і хочуть бути одним! Кожної днини у християнстві досвідчуємо ту силу Євангелія. Вона спричинює, що, читаючи наприклад писання людей з V—VI ст., що жили в Єгипті, в глибокій, недоступній пустині, відразу, від першого речення пізнаємо в них рідних і близьких нам братів. Церква найбільшого багача і найбіднішого жебрака, могутнього царя і малого жовніра так лучить в одно, що на них здійснюється та воля Христа Спасителя, що прийшов Божих дітей, роз’єднаних і розкинених, зібрати в одно (Йо. 11, 52). Того єднального впливу Євангелія повинен і український нарід досвідчити в цій такій важній добі своєї історії, в якій треба йому єдности, як ще ніколи передше.
Український нарід через довгі століття належав до різних держав, був розділений різними культурами. Бог дав йому землю, що лежить на пограниччі двох культур взаємно собі противних, майже собі ворожих: східньої і західньої. А що належать і до різних віросповідань, можна б поважно побоюватися, що й Церква не зможе супроти тих роздорів виявити в українському народі своєї єднальної і примирної сили, сповнити свого післанництва.
Треба нам також признати, що деякі симптоми роз’єднання, які спостерігаємо в усіх віросповіданнях і Церквах, до яких Українці належать, кажуть боятися, що відосередні сили, сили роздору і роз’єднання, можуть показатися і в релігійному житті більшими і сильнішими, ніж доосередні, єднальні сили. Зрештою, не що інше розірвало і розділило на частини Христову Церкву, як та перевага відосередніх сил, яких так багато в людстві.
Більшість українського народу належить до Православної Церкви і більше ніж 200 літ була до краю підчинена проводові неканонічної і нецерковної, а царської інституції петербурзького т. зв. Святішого Синоду. Друга частина українського народу зірвала зв’язки із Православною Церквою і утворила Автокефальну Українську Церкву, яка духом ще має вірних собі, може, більшість Українців на Великій Україні. Третім віросповіданням Українців є т. зв. Греко-католицька Церква. До неї належать ті з Українців, які, зберігаючи всі передання і звичаї в обрядах, в літургійній мові і церковній дисципліні, визнають вселенську віру і піддаються верховному проводові Римського Престола. Є в Україні і поважне число Українців-католиків латинського обряду, себто зукраїнізованих колись Поляків, або потягнених до віри і західнього обряду Українців. Вкінці є і поважне число різних сект, які всі вийшли з т. зв. протестантизму і між собою різняться більше, або менше.
Мало який нарід так у релігійному житті поділений, як наш нарід, а в тих поділах живуть і діють глибокі антагонізми, що ціле людство роз’єднюють на табори, які вічно між собою ведуть завзяту нераз боротьбу і себе взаємно вважають майже за крайніх ворогів. Такі антагонізми, як ті, що ділили Византію і Рим, Москву і Європу, Схід і Захід, католиків і протестантів, зібралися на українських землях, щоб братів, дітей одного народу й одної землі, роз’єднати і впровадити між ними роздори, ворожнечі, і взаємні, виглядає, безконечні непорозуміння. Усі ті антагонізми защіплені на різности держав, до яких належали Українці, та на різних, може, етнографічних типах чи расах, з яких змішання перед віками повстав український нарід, і лучаться з тими відосередніми силами, що, може, ще дрімають на дні української психіки. З цього виходить, що кожен, кому тільки добро України лежить на серці, мусить уважати за свій обов’язок цілою працею життя причинятися до множення елементів єдности. Виглядає, що в цьому твердженні немає ніякої пересади.
Ясно, як на долоні, що Рідна Хата не повстане, що не буде українського моноліту, коли Українці-самостійники не зможуть мимо всіх різниць, які їх ділять, завести поміж собою якнайбільшої єдности. Тієї єдности Україні треба, а та потреба накладає на нас усіх обов’язок і від сповнення того обов’язку залежить ціла будучність Батьківщини. Якщо хочемо всенаціональної Хати хотінням глибоким і щирим, якщо та воля не є тільки фразою, ілюзією, то вона мусить проявлятися діланням і те ділання мусить вести до єдности. До єдности в усіх напрямах, тому й до релігійної єдности.
Ту релігійну єдність, може, дасться осягнути легше, як могло б видаватися, бо нас усіх, себто всі різні віросповідання, ділять не питання особисті, не взаємні кривди, не різні поняття про патріотизм чи державу, не суспільні різниці кляс чи маєткового стану, не різні програми – все те поміж нами або одно й те саме, або в усіх цих речах різнимося хіба тільки в дрібницях. Різні українські політичні партії роз’єднані важкими питаннями про державний устрій, роз’єднані бажанням впливу на маси, волею переперти якісь свої, а не глибоко і всесторонньо обдумані політичні і суспільні переконання. Ніщо подібне не роз’єднює віросповідань і Церков України. Нас роз’єднюють питання, що були актуальні 1000 або 500 літ тому назад між Византією і Римом, між Римом і Германією чи Англією, зв’язаних з ними « истинно-русских» буде в нас довше тривати й мати актуальніше значення, ніж у Москві?
Супроти цього ми, греко-католики чи православні (так називаємося в обряді) вселенської віри, з уваги на добро наших вірних, простягаємо руку до згоди і всім Українцям предкладаємо програму релігійного помирення. Під такими умовинами: Кожен із нас, або радше – кожне віросповідання наше, прийме і зробить усі можливі тільки уступки. За можливі уступки вважатимемо ті, на які совість дозволяє. Дальше не годиться іти, бо релігія, хоч яка вона важна в народному і державному житті, це справа з Всевишнім Богом. Тут іде про наші обов’язки супроти Бога, про послух Його св. Законові, про службу, що Йому належиться, – Всевишньому і Всемогучому, в котрого руках доля народів. Поступати все за веліннями совісти, – це обов’язок, до якого ми всі мусимо признаватися, який мусимо сповняти без уваги на віросповідання, до якого належимо. Віру в Його святе Об’явлення, в небесне походження Євангелія зробити залежну від яких-небудь людських міркувань, це було б провинюватись проти Всевишнього Бога, це було б негідне й недоцільне поступування.
Поза тим, що є велінням совісти, широке ще поле лишається до взаємних уступок. У розв’язці питань, як далеко ті уступки можуть іти, треба українським Церквам і віросповіданням самим рішати, не лишати рішення чинникам українському народові чужим, а може й ворожим. І в тому треба добре обдумати, що нам совість дозволяє.
Дивним збігом обставин Церкви, установлені на українських землях находяться по чотирьох століттях у такому самому положенні, в якому вони находилися в другій половині XVI століття. Єпископи тодішньої Київської Провінції, що обнимала усі українські землі, з Холмщиною, Підляшшям і Поліссям та з Білою Руссю, піддані дотіль царгородському патріярхові, знайшлися в такому положенні, що зрозуміли конечність зірвання з царгородським престолом.
Від сотки літ єрархи того престола були стало покірними слугами турецької влади. Київську Митрополію занедбували вони, а являлись на Русі через своїх делегатів тільки на те, щоб збирати данину і церковні податки. Хаос у нашій церковній Провінції був дійшов до крайности, а наші єпископи не мали надії, щоб могли дістати з Царгороду якусь поміч до віднови й реорганізації. Сам патріярхат царгородський переходив від близько півтора століття дуже глибокі й тяжкі потрясення. На патріяршому престолі що кілька літ заходила зміна. Від здобуття Царгороду Турками (29.V.1453) до кінця XVI ст. патріярхат 30 разів переходив із рук до рук. Турецькі султани, ставши спадкоємцями византійських імператорів, хоч патріярхам залишали досить свободи в завідуванні Церкви і навіть у цивільних справах, то безоглядно, задля якої-небудь причини, скидали патріархів із престола. В тих 150-ох літах на двадцять чотирьох патріярхів чотирьох за трьома наворотами засідало на патріяршому престолі, трьох за двома наворотами, десять разів патріярх був скинений з уряду, багатьом самі Греки закидали симонію. Такса за потвердження вибору, якої вимагали султани, кілька разів побільшувалась із 500 золотих монет на 1000, а відтак на 3000. Кандидати на престол взаємно випереджувалися в обітницях додавати до тієї суми добровільні жертви, щоб стягнути на себе ласку султана.
Те все сильно було підкопало авторитет царгородських патріярхів на Русі, бо коли зубожілій грецькій Церкві трудно ставало оплачувати належимости і дари за потвердження вибору, патріярхи безнастанно висилали своїх делегатів для збирання датків і різних такс від наших Єпископів і народу. Сильно підкопало авторитет Царгороду і те, що коли Іван Грізний звернувся був до византійської Церкви про потвердження титулу царя, патріярх з одним митрополитом сфальшував декрет собору византійської Церкви, отримавши від царя за грамоту відповідну суму грошей. Коли цей обман вийшов на денне світло, патріярх вправді був скинений із престола Собором, на якому засідало 60 єпископів (15.І.1565), але ціла подія не могла не понизити авторитету « екуменічного» патріярха.
Але більше може ще, ніж усі ті промахи, до упадку авторитету Царгороду причинилося утворення російського патріярхату. Бо було воно з боку Царгороду майже зреченням своєї влади в користь Москви. Вже від хвилини, коли не стало в Царгороді васілевса, забракло влади, що мала в византійській Церкві незвичайно важне значення, важніше від самого патріярха. Цар назначав і скидав патріярхів, зберігаючи щодо назначення тільки формальний вибір синоду. Від якого-небудь рішення патріярха сторони могли завсіди відкликуватися до вищого трибуналу царя, що й у теорії багато признавало за канонічну інституцію (пор. Валсамои, Р. G. 137,1311). Коли московський великий князь Іван III оженився з наслідницею Палеоголів Зоєю (1472), почала московська Церква вважати себе за наслідницю царгородської. А коли Іван IV Грізний коронувався на царя (16.I.1547), то достоїнство царя вимагало неначе достоїнства патріярха в Москві. Борис Годунов старався добути те достоїнство від антіохійського патріярха Йоакима, що збирав на Русі і в Московщині милостині (1556), а коли та перша спроба не вдалася, дістав згоду царгородського патріярха Єремії, присутнього тоді з таких самих причин, що і Йоаким у Москві.
Утворення патріярхату в Москві було другим важним кроком в обнятті Москвою спадку по Царгороді. Від тієї хвилини в усіх прихильників московської Церкви почалося говорити про Москву як про « третій Рим» і всувати московського патріярха в відому і часто византійськими богословами і каноністами повторювану теорію т. зв. пентархії, яка представляла Церкву як тіло з п’ятьма головами, в яких резидувала верховна влада над цілим християнством. У тій пентархії заступала Москва неначе місце Риму, а безпосередньо і місце Царгороду. Вимагаючи від Царгороду признання й одобрення московського патріярхату, не могли тієї претенсії ясно висказувати, тому й не могли осягнути признання московському патріярхові першого місця поміж східніми патріярхами і мусіли вдоволитися п’ятим місцем після єрусалимського, признаного Москві на двох царгородських Соборах (1590 і 1593).
Коли так справи стояли, себто коли ціла російська Церква довершила своє унезалежнення від Царгороду, чи ж зі сторони нашої київської єрархії не була оправдана воля піти частинно за прикладом Москви, себто усунутися від власти Царгороду, – але зробити це не так, як Москва – в дусі самолюбства й імперіялізму, а в дусі християнської покори й авторитету, себто усунутись з-під власті Царгороду та піддатися власти Риму? Наші владики були тим більше оправдані так зробити, що найкращий каноніст і правник Східньої Церкви, антіохійський патріярх Теодор Валсамои (XII ст.), зрештою противник Риму, як антіохійський патріярх гарячий прихильник пентархії в значенні цілковитої рівности всіх п’ятьох патріярхів, мусів усе-таки між ними признавати ту різницю, що тільки від присудів Царгороду і Риму не признавав відклику до ніякої іншої вищої інстанції (порівняй Р. G. 137,1307).
Усі православні єрархи Київської Митрополії ставали перед питанням, чи можна і як зірвати канонічну звязь, яка єпископа чи митрополита в’яже зі своїм церковним зверхником. Досліджуючи положення української Церкви, византійської Церкви і Римського Престола, єрархи Київської Митрополії пригадали собі, що коло 100 літ вперед, за митрополита Ісидора, ціла византійська Церква з царем Палеологом, царгородським патріярхом і всіми представниками византійської Церкви проголосили як правду Богом об’явлену, що Римський Архієрей між Москвою і Польщею, може між російськими словянофілами і западниками. В цілісенькій нашій літературі майже сліду немає дискусії про ті проблеми. Ми приняли на слово і дорогою спадку від зовсім чужих нам світів роздори, зроджені з тих проблем. Чи ж любов Батьківщини, спільне добро і спільний інтерес цілого нашого такого бідного й поневоленого від кількох століть народу не була в нас сильніша від усіх тих спорів? Чи ж теорія російського слов’янофільства має над цілою Церквою правдивий примат судовластя. Той Вселенський Собор, який за вселенський усі Греки тоді признали, відбувся у Фльорентії в літа 1438/1439. Декрети того Вселенського Собору підписав митрополит Ісидор і рішенням того Собору українська Церква залишилась вірною так, як це в тих обставинах було можливо. Москва з великим князем Василем зірвала тоді канонічну звязь, що лучила її і піддавала під судовластя київських митрополитів.
З перебігу цілої історії українські єрархи Київської Митрополії прийшли до переконання, що мають не тільки право, але й обов’язок відірватися від царгородського престола, що таким своїм поступуванням роблять тільки те, що царгородський престол зробив під патріярхом Керуларієм. Хибний крок патріярха вони тільки направляють, бо, рішаючи зірвати канонічну звязь із Царгородом вони піддержують чи наново нав’язують звязь із Вселенською Церквою і її зверхником Римським Архієреєм. Зриваючи звязь із Царгородом, зробили це не в імені цілковитої независимости кожного митрополита від вищої влади (такої засади християнська Церква ніколи не признавала за правильну), зривали її не в ім’я самолюбства, не в дусі бунту, а в імені послуху й покори.
В подібному положенні находяться сьогодні єрархи Церков на українських землях. Можуть думати не без причини, що залежність від московського патріярхату не дасться погодити з їх обов’язками супроти свого народу. Залежність Церкви від Москви мусіла б навіть при найбільшій зичливости патріярхату зробити Церкву, а через те й проповідь Євангелія підозрілою українським патріотам. А єпископові зірвати звязь зі своїм зверхником, це річ, котру ціле церковне передання осуджує, коли воно зроблене в імені самолюбства і в імені невідомої Церкві засади незалежності кожного єпископа. Таке положення буде для єрархів по українських землях нагодою розглянути положення Церков і цілої церковної історії. Може дійдуть вони до того самого переконання, до якого прийшли їх попередники у XVI столітті. Греко-католицькі єпископи, себто українські єпископи, тримаються вселенської віри, є наслідниками тієї єрархії XVI століття. Якби не насильне знищення нашої Церкви царицею Катериною, Миколою І і Олексадром II, себто якби не одинокий у своїм роді, тільки царатом практикований спосіб навертання народу нагайкою і кнутом, населення українських земель було б досі тим, чим хотіли його мати його єрархи в XVI ст., цебто було б вірне переданням митрополита Ісидора, царгородського патріярха Йосифа і цілої византійської Церкви, що приняла за догмат віри примат судовластя Римського Архієрея. Воно було б зберегло обряди, звичаї, національне передання, так як ми його зберегли, було б тільки науку віри доповнило наукою Вселенських Соборів, що після семи перших проголошували, боронили, стерегли і розвивали науку Божого Об’явлення. Ми, що зберегли передання української єрархії XVI ст., стверджуємо, і її рішення принесло нашому народові і Церкві необмежені добра. Через злуку з Вселенською Церквою і західньою культурою ми зискали силу зберегти наш нарід і наші традиції від противників, що нам їх відбирали. Історія нашої Церкви від кінця XVI ст., є доказом цього, є нашим оправданням перед усіми закидами, які нам роблять. Бо вороги нашої Церкви, які під кінець XVIII і продовж XIX ст. уживали нагайки і кнута до відірвання нашого народу від єдности зі Вселенською Церквою, уживали і наклепів, щоб нашим вірним представити працю наших попередників і нашу як шкідливу і противну національним потребам Українців.
Коли під час великої війни царські війська заняли Галичину, багато Українців і самих Великоросів могло переконатися, до якого ступеня було фальшиве все те, що в російській церковній літературі про нас «уніятів» писали. В безконечних брошурах і статтях по різних часописах і журналах усе уніяти були представлювані як зрадники своєї Церкви і народу та просто повторювано твердження, що уніяти затратили обряд і національність. Були в царській армії Українці і щиріші Росіяни, що просто признавалися до того, що так про нас думали, і були здивовані, як бачили, що ми в обряді не вживаємо польської мови і що зберігаємо обрядові приписи точніше від самої синодальної Церкви. Коли після 25-ти літ російська армія знову заняла наш край, другий раз могли і Українці і щиріші Росіяни переконатися про наклепи, стало і з розмислом поширювані проти нас у цілій російській церковній літературі. Сьогодні можемо сказати, і тисячі Українців потвердять правду того, що твердимо: організація нашої Церкви є цінним добром українського народу; вона для народу є цінною і великою силою.
Єрархи на українських землях поставлені сьогодні в тому самому положенні, в якому були поставлені під кінець XVI століття. Коли хотять розв’язати по-Божому і для добра українського народу проблеми, які їм накидає положення, повинні положення нашої Церкви так мудро і без упередження досліджувати, щоб всесторонньо здати собі справу з того, які наслідки принесло нашій Церкві рішення єрархів XVI століття. А можна сказати, що коли б архієреї на українських землях мали над тим застановлятися, як помогти свому народові розбудувати всенаціональний моноліт, навіть тоді, коли не було б історії й історичного оправдання з’єдинення Української Церкви з Західньою, на першому місці архієреї мусіли б собі знайти спосіб між собою з’єдинитися. Між тими архієреями одні підчинені московському патріярхатові, інші зірвали з ним, але разом із ним і зі сущною в Православній Церкві засадою і правдою віри про потребу єпископської хіротонії, інші належать до польської автокефальної Церкви чи автокефальної Церкви в Г. Г., або, зриваючи з нею, піддаються московському патріярхові, застерігаючи собі автономію, інші, вкінці, є незалежні від ніякої патріяршої влади, а принимають тільки ту, до якої обов’язує вселенська віра. Усі ті архієреї, що хотіли б успішно для свого народу працювати, мусіли б думати проте, щоб якимсь способом між собою поєднатися.
Усі признаємо і проповідуємо як правду Богом об’явлену, що Христова Церква є одна. Самому поняттю Церкви противиться поняття церковної власти так розділеної, що в кожному архієреєві, в кожній єпархії чи церковній провінції є частина тієї власти, незалежна від цілого організму Церкви. Організація, яку Христос дав Своїй Церкві, мусіла бути така, щоб усіх єрархів, як і всі народи світу, так у одно зв’язати, щоб та організація могла сповнити завдання Христа, « щоб Божих синів, що були розсіяні, зібрати в одно» (Йо. 11, 52). Христос мусів Своїй Церкві надати таку організацію, щоб мала силу і прикмети правдивого організму. Завдання її було таке безконечне і, супроти упадку людства, таке важке, що вимагало побудування на природних прикметах людства. Те людство, здегенероване внаслідок первородного гріха, було затратило всякі сліди духової єдности, було купою піску, в якій кожне зеренце не тільки незвязане органічно з іншими, але й у боротьбі з іншими. Бо коли стан людського суспільства деякі філософи описують як боротьбу всіх проти всіх, то в тій дефініції є щось із правди. Може не конечне до слова « всіх», себто не кожна одиниця є в боротьбі з іншими, і не з природи, а після упадку. Людство впало до того ступеня, що більші, або менші суспільні одиниці, часом осібняки, часом родини, а вже певно більші суспільні групи вічно поміж собою ведуть війну. Треба було того одинокого людського генія, в якому були укриті всі Божі скарби розуму і мудрости (Кол. 2, 3), щоб сотворити плян віднови й відбудови затраченої гріхом єдности людства. Що така велична ідея не могла здійснитися в одному чи кількох поколіннях, що не могла здійснитися в одному народі чи расі, це річ очевидна. Але не менш очевидне й те, що така була і є ідея Христа. Кожна Христова ідея о такі безмірні безконечности віддалена від думки людей, що не то одна людина, але й усі наймогутніші генії людства, якби їх зібрати в один ум, не могли б усіх думок і ідей Христа зрозуміти і обняти. Так само, як не уміли б, не змогли б обняти і зрозуміти пляну поступування, наміченого на десятки, а може й сотки століть.
А таким є плян єдности, який мав Христос. Він здійснений чи здійснюваний від 20-ох століть, але в якій маленькій частинці, як далеко ще до повного здійснення, коли, очевидно, те повне здійснення не до осягнення тут на землі, а можливе тільки у вічности. А мимо всього метою Христової праці є, без сумніву, єдність людей і початковим здійсненням тієї єдности є єдність Церкви. І, без сумніву, найвищим бажанням Христа, тим бажанням, у якому всі скупчувалися, яке є синтезою всіх Христових бажань, є те, яке висказав у Своїй архієрейській молитві перед мукою: « Та не тільки за них я благаю, але й за тих, що за їхнього слова увірують у мене, щоб усі були одним, як Ти, Отче, в мені і я в Тобі, щоб і вони були в нас одним, щоб увірував світ, що Ти мене післав» (Йо. 27, 20—21). Христос виразно каже, що людям « передав» Своє діло, Свою науку, Свої Таїнства, « щоб були одним як і ми одно» – « я в них, а Ти в мені, щоб були досконалі в одно». Коли Христос так бажав єдности, то неможливо, щоб те Його діло, яке Він називає Своєю Церквою, те діло, через яке і яким Христос мав дійти до Своєї мети, та Церква, яка мала здійснити ту мету і над тією єдністю працювати, була так побудована, щоб звязь поодиноких її частин зі собою була слаба і так легко давалася розбивати?
Коли дивимося на ціль Христа – з’єдинити ціле людство в Своїй Церкві, то наперед, себто ще не питаючи Євангелія й Апостольського Передання про єдність, яку дійсно, історично Христос дав Своїй Церкві, зі самого наміру Христа, який, очевидно, ви-сказаний у Євангелію, мусимо сказати, що та єдність Церкви мусить бути досить сильна, глибока, щоб в одно зв’язати всі народи світа, та єдність мусить бути вселенською єдністю, або, іншими словами, характеристична прикмета Христової Церкви – єдність є з природи речі злучена з другою прикметою тієї Церкви – вселенськістю.
Могло б видаватися, що національні Церкви будуть мати єдність у вищому ступені, ніж Вселенська Церква. Вони ж до прикмети єдности Христової Церкви додають єдність, яка лучить членів народу в одно – національність. Якщо йде про ті національні Церкви, що є частинами Вселенської, то можна сказати, що вони дійсно дають свому народові якусь єдність сильнішу від тієї єдности, що повинна і може лучити між собою всі народи світа. Але якщо іде про ті національні Церкви, що не є частинами Вселенської Церкви, то треба сказати, що вони не запевнюють своїм народам просто ніякої єдности, може навіть вони причиняються до поглиблення і загострення внутрішніх роздорів у народі.
Цього учить нас історія. Візьмім кілька прикладів: Протестантизм, виразно національна Церква, в останньому столітті так розбився, що з нього повстали деномінації, – як кажуть американці, – віросповідання без числа. Можна майже сказати, що трудно знайти кількох протестантів, яких релігія лучила б у одно. Під впливом протестантизму нарід розбивається в порох, затрачується всяка духова звязь, що лучить одиниці у якісь більші спільноти.
Російська синодальна Церква була теж типом національної Церкви, хоч дивною нелогічністю радо себе саму називала також вселенською. Та нелогічність вправді робила можливим відчитування, в добрій вірі, нікейсько-царгородського символа віри, вона дозволяла теж російським патріярхам, прихильникам православія, самодержавія і патріотизму « єдиної неділимої» вважати себе за виїмково високо духово стоячих християн. З поверховного досліджування єдности православної російської Церкви можна було думати, що вона з Божої волі є одною і що дійсно єднає в одно всіх Росіян. Та так могло видаватися тільки тим, що поверховно думали. Існування розколу і сект, які множилися з кожним століттям, доказували, що та духова і церковна єдність російського народу була тільки піддержувана рукою автократа і його уряду « святішого синоду». З хвилиною упадку царату показалося, що російська Церква не мала такої єднальної сили. Вона в повному значенні слова розпалася на куски, яких не місце вичисляти, бо це явище загально відоме. Так у Росії як і за границею православні російської Церкви так розмножилися, що Великороси, які розсіяні по світі, всюди, де їх тільки кільканадцять, між собою різняться канонічною приналежністю до різних Церков.
На жаль і на наше нещастя українська Церква ділить з російською ту недугу і та недуга доведе нарід до повної руїни, якщо представники українських Церков не знайдуть способу поєднатися. Те розбиття є тим сумніше, що воно не тільки є для християнства, представленого в Україні різними напрямами й віросповіданнями, цілковитим браком єдности і єднаючої сили, але й тим, що таке християнство, або християнство так представлене, ділить і розбиває. А це на підставі ось таких цілком основних принципів: Усі християнські віросповідання признають засаду, що не годиться християнинові, а тим більше душпастиреві зривати звязі, яка його лучить із Церквою. Всі Церкви признають за тяжкий гріх проти християнської праведности гріх « розколу», схизми. Такий стан, у якому різні віросповідання повстали з якогось одного колись розділення-роздору є наслідком якогось первісного розколу-схизми – триває і дальше між прихильниками різних віросповідань (хоч і несвідомо і без провини їх) та дальше їх розбиває. Тієї недуги – розколу набрався український нарід з обох боків: від Византії і від Москви. Та недуга появляється передовсім тим, що рідного брата людина, зрештою шляхотна і добра, назве ворогом, коли він тільки іншої думки. Гетеродоксів ненавидять усі розкольники, а ненавидять тому, бо й несвідомо пригадують їм недугу.
Якщо християнські різні Церкви в Україні мають сповнити завдання: дати українському народові єдність, мусять позбутися того духа розколу і нена-висти, який спричинює, що Українець Українцеві ворог. Усі, скільки нас є, мусимо зробити все, щоб можемо, щоб помиритися і в собі самих побороти духа розколу і ворожнечі супроти братів. Наші єрархи, поставлені історичними обставинами перед питанням зірвати канонічну звязь, яка їх лучить із тими Церквами, до яких належать, мусять зробити це так, щоб тієї звязі не зривати дорогою розколу, не зривати в ім’я самолюбства чи імперіялізму, а в ім’я любови, християнської покори і церковного авторитету. Мусять також і на те уважати, щоб, зриваючи канонічну звязь, не затрачували того, що в тих матерних Церквах було вселенське, здорове і благодатне, а тільки те, що в тих матерних Церквах могло бути противне вселенській вірі і апостольським Переданням.
Очевидно, ми, греко-католики чи Українці вселенської віри і византійсько-словянського чи схід-нього обряду, стоїмо на тому від Берестейського Собору, що наша тодішня єрархія правильно поступила, зриваючи з Царгородом і Москвою, а при-нимаючи вселенську віру і піддаючися Римським Архієреям. Три і півстоліття нашого національного досвіду при найтяжчих умовинах доказують це. І коли Боже Провидіння так зарядило, що поміж Українцями, бажаючих здійснення нашого національного ідеалу соборної, самостійної своєї Хати є всі Українці західних українських областей і коли вони в патріотичних почуваннях є неостанніми, а навіть бажали б бути першими в жертвах, то Українці інших віросповідань повинні з цього ско-ристати і з нашого прикладу навчитися направити браки й хиби, накинені нам довголітньою неволею, а єрархи різних православних Церков повинні піти за прикладом наших єрархів з XVI століття.
Таке глибоке переконання всіх Українців вселенської віри, – з виїмком, може, людей малої, або ніякої віри. Таке наше переконання, – не тому, що може вважаємо себе за найліпших; ми свідомі своїх браків, ми знаємо свої хиби і хочемо над ними працювати. Простягаючи руку до помирення, запрошуючи наших братів до обговорення релігійних справ, ми готові до уступок, до всіх можливих, на які совість нам дозволить. Нехай переконають нас про те, що ми в XVI ст. зірвали канонічну звязь із Царгородом в дусі самолюбства і розколу. Хай переконають нас, що російська віра є вірою вселенською, хай докажуть нам, що ми від тієї віри відступили і що ми є єретиками, хай покажуть на Вселенський Собор, який учить, що Пречиста Діва почата в первородному грісі, що Римські Архієреї відірвалися від Царгороду в дусі розколу і самолюбства та впали в єресь, і тоді признаємо їм слушність.
Але коли ми їм докажемо, що православіє, якого їх учив московський Синод, є тільки частиною вселенської віри, що має примітки правдивих єресей, признаних самим митрополитом Могилою і цілою Українською Церквою XVI ст., коли їм викажемо, що московський Синод впроваджував їх у блуд, що в їхніх богословських школах формальні єресі представляли як науки Православної Церкви, хоч не могли доказати, якими Вселенськими Соборами ті науки були проголошені, коли ми їм викажемо, що російська синодальна Церква накидала духовенству обов’язок доносити до поліції на християнина, який у сповіді обвинувачував себе з гріха проти держави, коли їм докажемо, що поняття синодальної Церкви про саму Церкву є таке, що більше роз’єднює ніж єднає, коли докажемо, що в духовних академіях російського царства викладали учителі напівпротестанти науки православні, коли їм на багатьох прикладах викажемо, що синодальна Церква наклепами проти нас, уніятів, вироблювала в них ненависть до рідних братів, коли з історії православної Церкви від упадку царату покажемо, скільки в ній було тієї недуги, роз’єднюючої недуги руїни, розколу, і якої треба нам, Українцям, передовсім боятися, – тоді нехай будуть щирі самі зі собою та хай приймуть руку, витягнену до помирення. На такому помирені не ми, а вони самі більше скористають. А передовсім скористає весь нарід. При відновленні Київської Митрополії та при майбутньому, дасть Бог, піднесенні київського престола до достоїнства патріярхату, ми ж будемо канонічно підчинені тому патріярхатові, коли той патріярхат признає власть Вселенського Архієрея, а цим патріярхом буде хтось із їхніх єпископів, а не з наших. А зискають передовсім те, що принесуть українському народові ту єдність, якої йому тепер треба і без якої легко буде його паразитам ще довго над ним панувати. Вони скористають ще і в тому, що в церковній єдности будемо всі мати не тільки силу, але й приклад, як повинна виглядати національна єдність. Із будови одної, святої, вселенської, апостольської Церкви будемо могти учитися і досвідчати, якою повинна бути суверенна, провідна, могутня єдність українського народу.
Писав в грудні 1941 р. АНДРЕЙ, Митрополит

 

 

 

Спогади Миколи Ляховича: «Україна без Кучми» 

 Частина 1


І
Це сталось близько 17:00 09.03.2001. В цей час я направлявся від Республіканського Стадіону, до одноіменної станції метро. Несподівано я помітив декількох молодиків, які дуже оживились побачивши мене. Судячи з того як вони щиро зраділи помітивши мене, я їм був дуже потрібний. Тоді ж в мене промайнула думка, що я вже їх сьогодні бачив. Спортивні куртки на атлетичних тілах, і в’язані шапочки низько натягнуті на очі, придавали їм ознак вуличних хуліганів-гопників. Те, що це не були унсовці я знав точно, але це могли бути представники якоїсь молодіжної організації, що входила в опозицію. Так, можливо я їх бачив в той день, у колоні демонстрантів.
Тим часом вони наближались мені на зустріч прискорюючи ходу, і чим менша була відстань між нами, тим більше їхні обличчя розливалися радістю…
Дивлячись на них, я думав, що ці хлопці можливо є новими «перебіжчиками» з інших опозиційних структур, що хочуть приєднатися до унсовців. Після кожної антикучмівської акції наші лави завжди поповнювались за рахунок інших опозиційних партій. Здебільшого мігрувала молодь, яка захоплювалась гоноровими і енергійними діями УНА-УНСО.
– За вами що, мєнти гоняться? – Жартуючи запитав я, коли молодики підбігли, і зупинились переді мною… Удар чимось твердим по моїй голові після удару мені під дих, заглушив відповідь одного з них. Посмішка якого з близької відстані остаточно втратила будь-які риси щирості. Так швидко мені ще ніколи не надягали наручники. Це сталося ще скоріш ніж до мене наблизився асфальт. В той час як декілька пар ботів випробовували міцність моєї голови, поруч тріщала радіостанція:
– Ето точно он! – повідомляв радісний голос – что с нім дєлать дальшє?
– Счас к вам подьєдут, провєрят і скажут что дєлать дальшє – лунала відповідь з радіостанції.
Підходили не раз. Я навіть не зрозумів хто саме мав «провєріть». Перевіряли всі. Піднімали голову, вдивлялись в моє обличчя (яке на той час вже було залите кров’ю), і переконавшись, що це «точно он», промовляли якусь фразу типу «морда бандеровская», або ж перепитували – «что кучма нє нравітся?». Після чого мою голову опускали з такою силою, що на тому місці мав би залишитись трафарет з характерними рисами мого обличчя на асфальті…
Коли і куди зникли молодики у спортивних куртках, я не помітив. Мабуть побігли одягати мундири,щоб скоріше отримати нагороди, за арешт особливо небезпечного «антікучмовского авторітєта». Або як вони ще висловлювались – «одного із бандеровскіх главарєй».
Далі мною опікувались «специ» в чорних одностроях, і судячи з їх поведінки, з душами того ж кольору. Коли один з них мене обшуковував, інший зауважив:
– Смотрі вниматєльно, от етіх фанатов можно ожідать чєго угодно, і заточкі, і гранати..
Не виявивши ні «заточок», ні гранат, мене потягнули в підігнаний неподалік автобус.


ІІ
Те що відбулося в мєнтовському автобусі, вразило мене чи не найбільше з того, що я побачив протягом цього неординарного дня. Раніше мене вже транспортували подібним способом. Зокрема 23 січня 2001р. в м.Рівне. Коли після побиття мєнтовськими спецпідрозділами студентів, які намагалися встановити атикучмівський пікет в центрі Рівного, мене разом з іншими демонстрантами везли у відділок для подальших тортур. Як і тоді мене кинули в кінці автобуса на тіла інших затриманих. Зазвичай мєнти навіть не звертають уваги скільки «рядів» із тіл затриманих вже викладено. Зрозуміло, що тим які лежать найнижче – найтяжче. Так сталось і в цьому випадку.
Спочатку я лежав з самого верху, але походу руху автобусу, який час від часу зупинявся, його наповнювали новими затриманими. З часом і мене частково завалили тілами інших затриманих. По тому як люди (в основному молодь) важко дихали і хрипіли, не важко було здогадатись, що перед «загрузкою», їх добряче побили. Ту атмосферу яка була в автобусі описати дуже складно, та на одному характерному моменті варто зупинитись детальніше. Коли автобус зупинився в черговий раз для загрузки затриманих, то мєнти втягнули якусь жінку. Побачити її я не зміг, але дуже чітко чув як вона плакала і просила щоб її відпустили. Ця наївна жінка зверталась до мєнтовських нелюдів:
– Синочки, відпустіть!?
Не знаю, на що вона сподівалась, але коли автобус рушив ці покидьки у мундирах, почали її бити. При цьому приговорюючи:
– Что сука старая, гаваріш нє бандеровка!? А откуда у тєбя антікучмовская лістовка?!
Чим більше жінка плакала, тим сильніше мєнти реготали і били її.
Не витримавши від жіночого плачу і скигління, я зібрався силами і як можна голосніше прохрипів:
– Що ви робите, нелюди, це стара жінка!?
Почувши мої слова, мєнти полишили свою жертву і кинулись до нас. Тобто до «складених» в кінці автобусу. Важко сказати скільки б продовжувалося побиття, якби не зупинився автобус і яничарів не відкинуло вперед салону. На цій «зупинці» в автобус втягнули якесь молоде дівча. Вона теж плакала і перепитувала за що її затримали, адже вона нічого не робила, а просто йшла до подруги, і що їй всього 15 років. На що один з мєнтів прокричав їй:
– Кака я ж ти кіянка, єслі разгаваріваєшь на украінском!?
І почав її бити. Старша жінка, на очах якої відбувалось побиття тінейджерки, не зважаючи на те, що перед цим сама була жорстоко побита, спробувала вступитись за дівча. Почала благати щоб не били дитину. Це дитині не допомогло, бо ці виродки почали бити обох. Мєнтовська нецензурщина і їх божевільний регіт, заглушував наші обурення. Жіночий стогін і плач, здається лише збуджував мєнтів до більшого насильства. Вони бачили біль своїх жертв, і їм явно хотілось цей біль збільшити, аби отримати більшу насолоду.
Раніше мені доводилось чути демагогію про те, що «наша міліція, мовляв, погано працює через низьку зарплатню, і слабкий правовий захист їхньої професійної діяльності…». Зараз я переконаний, що в разі якби тим мєнтовським покидькам платили б 1500 грн не за місяць, а за день, і підвищили б їм «правовий захист», то вони б ту жінку і дівчинку-підлітка не лише побили, а й ще б зґвалтували, наспівуючи при цьому: «наша служба і опасна і трудна…». Варто наголосити, що злочин цієї жінки і дівчини полягав лише у тому, що одна мала «антікучмовскую лістовку», а друга «разговарівала на украінском». По прибуттю до Московського РВВС у м.Києві, їх обох випустили прямо завтобуса, за наказом якогось «камандіра», навіть не заводячи у відділок для оформлення протоколу затримання.
Відразу після того як прогнали жінок з автобуса, витягли з нього й мене. Біля автобусу ще раз переконавшись, що це «Ляхович», мене між рядами «бєркутят» потягли по сходах у відділок.


ІІІ
Московський райвідділок міста Києва, станом на час коли мене туди доставили, вже був наповнений затриманими. В основному це були молоді люди, більшість яких з піднятими руками стояли в декілька рядів попід стінами. Туди ж спочатку поставили і мене. Руками я змушений був опиратися в спини хлопців, які стояли попереду.
Поруч із затриманими проходжувалися екіпіровані мєнти з різних «пташиних» спецпідрозділів, наносячи при цьому гумовими палицями удари по головах затриманих. Особливо нещадно били тих, хто від втоми і болю починав зі стіни сповзати додолу.
Один з тих хлопців, що стояв переді мною, теж почав потроху присідати. Я почав його притримувати, він дещо повернувся, і я вжахнувся – це був мій молодший рідний брат Григорій… Саме в цей момент, з якогось кабінету, вискочив мєнтяра, і заволав на весь райвідділок – «Хто тут Ляхович!?». Наввіть не роздумуючи, я автоматично відізвався і повернувся обличчям до них, аби лише не встиг це зробити мій брат. До мене відразу підбігло два «спєца», і нанісши декілька ударів, потягли до якоїсь клітки. Там наручниками прикували мої руки вгорі до прутів клітки. При цьому мої ноги ледь торкалися підлоги, від чого дуже заболіли зап’ястя. Та цей біль мене турбував не довго, бо його заглушив біль в тих місцях мого тіла, куди яничари наносили удари. Оскільки простору було мало, а бажаючих нанести декілька ударів «брігадному бандеровцов» було багато, то вони заходили по троє-п’ятеро міняючись. І то при цьому не раз матюкаючись один на одного, після того як у метушні отримували удари від своїх колег, які призначені були мені.
Через якийсь час з’явилися люди-»товстолобики», в чорних довгих шкірянках. По тому як вони владно віддавали накази екіпірованим «спєцам», я зрозумів що то офіцерня. Уточнивши, що це той хто їм потрібен, «спєців» прогнали. Товстолобики в шкірянках уточнивши ще раз моє призвіще, запитали «кто по партійності?!». На що я відповів просто – «Українець!». Видно така «партійность» дуже не сподобалась товстолобикам, бо на мене посипались такі удари, що мій організм не витримав, і я почав втрачати свідомість. І тому все що відбувалось далі, я пам’ятаю лише фрагментами, і як в тумані. Жирні мєнтовськи писки нахилялись до мене і щось кричали, роззявлячи свої хижі пащі так, що видно було їхні гланди. Вони кричали, але я їх не чув. Так само, як не відчував вже болю від їхніх ударів, адже на той час я вже не відчував свого тіла. Час від часу я ніби віддалявся від всього, але мені пхали під ніс нашатир, намагаючись повернути мене до свідомості. І коли я приходив у свідомість, то мене охоплював неймовірний біль, через який в мені лунала думка: «Це все. Помилуй Господи…». А потім я знову непритомнів. Товстолобики розуміли, що недоб’ються від мене більше ні слова, і їх охоплював злий відчай, тому вони наносили удари частіше, цілячись при цьому в скроні, якоюсь палицею. В останній момент, перед тим як в очах остаточно потемніло, мені здалося що я не в Московському РВВС міста Києва, а в енкеведистських казематах на Луб’янці в Москві… Свідомість не дозволяла прийняти те, що мене катують в Україні, за те, що бачать в мені українця… (зараз би написав «фрустрація»:) )
З часом мене відчепили від решітки, і почали тягати коридорами по тілах молодих людей, які валялись прямо на підлозі. Моя голова була опущена вниз, і я бачив, як мєнтовські бєрци ковзалися по крові, яка великими плямами була по всіх коридорах і кабінетах. Це була кров тих, хто був затриманий за такими злочинними (в той день) ознаками, як вік від 18 до 25 років, і розмова українською мовою.
В одному з коридорів, мене помітили лікарі швидкої, які оглядали затриманих. Після короткого огляду, лікарі зробили укол, від якого мені стало легко і райдужно. Все що відбувалось навколо мене далі, було наче в іншому вимірі.
Чому я сказав, що по партійності «українець» – не знаю. Мабуть моїми вустами тоді говорив Сам Бог. Адже коли мене хотіли забрати лікарі, якийсь мєнтяра (може й сбушник) заявив:
– Куда!? У нєво єщьо вся ночь впєрєді!
Якби лікар не пригрозив, що офіційно перекладе всю відповідальність за моє життя на цього блюстителя порядку особисто, то я потрапив би не в лікарню – а в морг. А відповідь «Українець», була тією провокацією, яка змусила яничар зразу вказати мені всю їхню «любов» до українців, а не розтягувати задоволення від тортур на всю ніч. Пізніше лікарів до затриманих не допускали. А в цьому райвідділі я був єдиний, кого відносили до «антікучмовскіх главарєй», і щодо кого були конкретні розпорядження з СБУ. Тому мордування передбачалось довгим, якби не втручання лікарів. Воістину – що не робиться, робиться на краще.


ІV
Очікувати машину швидкої, довелось у фойє райвідділку. Поруч зі мною було ще декілька скалічених затриманих і допитаних. Оскільки допитані не могли стояти на ногах, нас саджали на стільці.
– Что оні здєсь дєлают? Ви что здєсь виставку устроілі? – спитав один зі «спєцов» у конвою, який стояв поруч з нами.
– Іх повєзут в больніцу. – відповів оди із конвоїрів.
– А-а-аа! – відповів «спєц».
Після чого підняв захисне скло свого шолома, відкривши своє обличчя неспотворене інтелектом, і нагнувшись до нас процідив крізь зуби:
– Значіт так! В больніце скажєтє: шьол, споткнулся, упал ну і такоє. Нє здумайтє там жаловаться что вас мєнти побілі, а то будєт с вамі, то самоє что с вашім Чорноволом і Гонгадзе. – після чого «спєц» самовдоволено засміявся так, ніби видав дуже розумний і дотепний жарт. А в мене все ж промайнула думка: ці слова означають, що швидку має переїхати КАМАЗ, чи нас відразу повезуть в Таращанський ліс?! А може одне й друге?! Принаймі в цій кучмівській державі, це не виглядало б як сюжет фантастичного жаху. Це звичайна буденна робота компетентних органів. Головне щоб був заказ і наказ…
По дорозі до лікарні, швидку не переїхав КАМАЗ, і нікому не відрізали голову. Та сталась інша, не менш цікава і дивна пригода. Швидка, наповнена людьми які потребують негайної медичної допомоги включно з хірургічним втручанням, була зупинена ДАІшниками.
– Что случілось? – запитав у водія один з конвоїрів, вдивляючись у темряву за вікном.
– Зараз проїде президентський кортеж. – спокійно відповів водій швидкої.
По його тону можна було зрозуміти, що для нього така подія звичайне явище. А й справді, хіба варті чогось життя вмираючих у швидкій, коли на карту поставлено життя всіма любимого президента?
За декілька хвилин, повз швидку проїхала колона темних іномарок, у супроводі численної охорони. В одній з іномарок сидів «гарант», який після тяжкого трудового дня їхав відпочити, у одну зі своїх заміських резиденцій. Так близько один від одного в цей день ми були вдруге. І в друге очікувати доводилось мені, навіть не зважаючи на те, що на цей раз мені було необхідне термінове хірургічне втручання, адже з відбитою селезінкою лишались лічені години на життя.
В перше, в цей день, так близько один біля одного, ми були біля пам’ятника Шевченку, близько восьмої ранку. В той час як «гарант» мов переляканий пацюк, ховаючись за кущі, пробирався до пам’ятника, я був серед молоді, яку мєнти відтісняли кийками від Кобзаря. Молодь тримала транспаранти з написом «Правди!», і теж саме вигукувала. І кучмівські яничари-мєнти, дали їм «Правди». Дали стільки тієї «Правди!», що в багатьох від неї стався струс мізків. А ще «Правда» віддавалась болем нирок, і розтікалась українською молодою кров’ю на мєнтовських палицях і щитах. В цей знаменний для кожного українця день, кучмівська влада як ніколи була щедрою на відвертість. Кожен зміг взяти тієї правди стільки, на скільки вистачало мужності і здоров’я. По великому рахунку не важливо хто скільки отримав тієї «Правди», головне що кожному вистачить її на все життя. А от хто і що з тією «Правдою» робитиме – залежить від кожної людини особисто.
Я зі своєю часткою тієї «Правди», поломаними ребрами, черепно-мозковою травмою і травмованими внутрішніми органами сидів у швидкій, яка із включеними мигалками стояла на узбіччі. Витерши із очей кров, я вдивлявся у віддаляючийся «кучмовоз» і думав: – це ж треба, два рази за один день довелось сперечатися за перевагу у пересуванні з «гарантом», вибраним з 50 млн! Світ дійсно тісний, і рано чи пізно один з нас двох має бути витиснутий. А поки що «гаранта» чекала м’яка постіль, а мене холодний і твердий операційний стіл. Та я ні за що не помінявся б з ним місцями.


V
В приймальному відділенні лікарні швидкої допомоги, було людно як на вокзалі. Мене завели в кабінет і посадили на кушетку. Вибравши момент коли конвоїри вийшли, я попросив медсестру середнього віку, яка записувала мої дані, щоб вона зателефонувала по запропонованому мною номеру телефону, і повідомила де я знаходжусь. Спочатку мене дуже здивувало, як вона жахнулася від мого прохання, показуючи всім своїм виглядом, що ніколи цього не зробить. Вона дивилась на мене такими очима, наче я їй запропонував вчинити якийсь злочин. В мене в голові був туман, і тому я не відразу усвідомив, що вона мене вважає як мінімум затриманим п’яним хуліганом, а то й взагалі злочинцем, адже мене привели під конвоєм. І тоді мені довелось сказати їй, що я не злочинець, а «революціонер», затриманий за участь в антикучмівській акції. Після цих моїх слів, з її обличчя почала сходити гримаса огиди і почав вимальовуватися подив та зацікавленість. І вже через мить, вона змовницьким тоном швидко прошептала
– Давай номер телефону…
В той час як вона швидко записувала номер телефону, я дивився на цю жінку замучену (як і кожну пересічну українку) побутовими проблемами і розумів, що в кожній людині живе романтик, і тільки сіра буденність вбиває в людях віру в те, що можна щось змінити на краще. Люди просто скучили за романтикою в реальному житті, не пересікаючись в буденності з борцями і заколотниками які здатні на самопожертву.
Через деякий час, кабінет знову наповнився конвоїрами. А ще з’явилися лікарі. Під час обстеження лікар почав натискати на самі болючі місця, від чого я знову ледь не втратив свідомість і шокувався. В очах знову почало сильніше мутитись, і в якусь мить мені навіть привиділось, що лікар це переодягнений мєнт, і що я взагалі в якійсь мєнтовській спец-лікарні. Саме тому, після того як лікар повідомив, що в мене відбита селезінка, і що мені необхідна термінова хірургічна операція – я почав відмовлятись. Його аргументи що мені залишилось жити максимум півтори години, на мене теж не справляли ніякого враження. Я навідріз відмовлявся лягати під «мєнтовські ножі», до того часу, поки мене не переконали що це звичайна лікарня, та й сили мене швидко покидали, і я вже геть був виснажений.
Саму операцію я пам’ятаю погано, хоч і робили її без наркозу. Пригадую як прийшов до тями, від болю і печії, лежачи на лікарняному ліжку. В палаті було темно, і лише крізь відчинені двері, з коридору проникало трохи жовтого світла. Це була звичайна лікарняна палата на шість чоловік, і крім мене там спали ще четверо хворих. Я спробував піднятися, але це зробити було тяжко, адже біль охоплював все тіло. Піднявши простирадло, я побачив, що повністю голий, а із мого живота торчить якась трубка, по якій стікає кров, у прив’язану до неї резинову медичну рукавичку.
Сціпивши зуби, я все ж таки піднявся, і обмотавшись простирадлом, як грек тунікою, притримуючи дренаж, що торчав із живота, почав підходити до дверей. Це давалось не просто, і я був зігнутий в три погибелі. Та все ж досягнув мети, і виглянув на коридор. Там було порожньо, і тоді я гукнув медсестру. За деяку мить з’явилось декілька медсестер, а з часом заспаний конвоїр. Мене почали вмовляти щоб я приляг і більше не вставав, бо мені не можна цього робити після перенесеного хірургічного втручання. Я пояснив, що хотів лише води, бо дуже сушило. Та замість води, якої як виявилось мені теж не можна, мені щось вкололи, і я знову заснув.


VI
Щойно відкривши очі зранку 10 березня 2001р., я зрозумів, що в цій палаті я в центрі уваги. Хворі шептались зі своїми родичами, які прийшли їх відвідати, і з цікавістю розглядували мене. Розпитавши де знаходжусь, попросив конвоїра аби покликав когось із медперсоналу, щоб дали мені знеболююче, бо все тіло охоплював біль. Того ранку я отримав знеболююче останній раз, бо потім відмовлявся від нього, аби не звикати.
Помітивши що після уколу я дещо оживився, хворі і їх відвідувачі почали розпитувати, що зі мною сталось. З їх запитань я зрозумів, що Києвом ширилися чутки про ціле «збройне повстання», яке не вдалося. Власне людей не цікавило яке то було «постання», їх цікавило більше чому воно не вдалося. Всі співчували мені, і злостиво косилися на мого невиспаного конвоїра, працівника Московського РВВС. А коли почали сипатись слова типу «кати» і «фашисти», конвоїр не витримав і почав виправдовуватись, що не має жодного відношення до тортур у відділку. І що весь той бєспрєдєл влаштували «спєци» із різних «пташиних» підрозділів МВС. А їх лише примушували писати рапорти, і складати протоколи на затриманих, для адмін-арештів. В яких вони писали, що «бачили» як затриманні нецензурно висловлювались, або «дебоширили». Хоча насправді в той день вони бачили тих затриманих лише в своєму райвідділку після тортур. І взагалі він (конвоїр) всією душею теж на стороні антикучмівської опозиції.
Скориставшись моментом коли конвоїр прикипівши очима до ніг молодої медсестри поплівся за нею з палати, я попросив у однієї з відвідувачок мобільний телефон. Та взявши в руки мобільник, я зрозумів, що не пам’ятаю жодного номеру телефону, крім домашнього до батьків. Туди дзвонити я не міг, адже не знав де мій молодший брат, і що з ним. В той час доля брата, не давала мені спокою. І тому треба було видзвонити тих, хто може трохи прояснити цю ситуацію. Всі номери телефонів, які потроху почав згадувати, не відповідали. Кругом була стандартна фраза «абонент знаходиться поза зоною досяжності». Тому я припустив, що всі ці люди, скоріше всього як і я заарештовані. Зрештою додзвонився до хлопців у Рівне, яким в двох словах повідомив що зі мною, і де знаходжусь, аби вони переказали цю інформацію потрібним людям в Київ.
Ще до обіду до мене почали приходити відвідувачі. В основному це були незнайомі мені, знайомі моїх знайомих, і батьки моїх знайомих, частина яких на той час самі знаходилися у райвідділках, по всьому Києві. Конвоїр з ранку так був наляканий «народним гнівом», що пропускав до мене всіх. Для цього достатньо було назватись моїм «родичем», «братом», «сестрою», або навіть майбутнім «тестем» чи «тещою». З коротких розповідей моїх «нових родичів», я дізнався про тотальні арешти патріотичної молоді в Києві. Про безчинства влаштовані мєнтовськими спецами в офісі УКРП Степана Хмари, на Димитрова 6., де було заарештовано багато членів УНА-УНСО, і про безпредєльні арешти студентів на залізничному вокзалі Києва. Розмах мєнтовських репресій не мав меж, тому й звався він – «бєспрєдєл». Але доля мого молодшого брата залишалася невідомою.
Близько обіду в палату прямо увірвалися Юрій Тима, Таня Чорновіл і Степан Хмара, в супроводі журналістів. Бідолашний конвоїр забився в куток, закриваючи обличчя від камер журналістів. Степан Ількович з ходу почав зривати з мене простирадло, аби представити журналістським об’єктивам мій порізаний живіт, і понівечене побоями тіло. Передчуваючи, що Хмара з ходу може оприлюднити не лише мій живіт, а й інші інтимні місця (оскільки я був навіть без нижньої білизни), мені довелося вхопитися за простирадло, і що сил його утримувати. Таке протистояння визвало в мене сміх, і я пояснив Ільковичу щоб він був акуратнішим. Саме момент коли я посміхався, показали по телебаченню, і його побачили мої батьки в новинах. Для них це було «deja vu», адже після тортур в Рівному 23 січня 2001р, вони теж дізнались про мою долю, з теленовин, побачивши репортаж з лікарні.
Поки журналісти знімали і брали інтерв’ю в лікарів, я дізнався що мій брат з черепно-мозковою травмою теж знаходиться в одній з київських лікарень під конвоєм. Де саме на той час ще не знали, але обіцяли як найшвидше дізнатися.

P.S.
(це приблизно 1/3, з написаного в Лукянівці у 2002 році. Далі йшло про доправлення в СІЗО СБУ і перші тижні перебування в ньому)
Сьогодні в мене ночував мій земляк-посправник по «9 березня», Володимир Горощук. Він приїхав в Київ на 10-ту річницю,і привіз із собою картину, намальовану кульковими ручками на простині СІЗО. Намалював ту картину ще один наш посправник-політвязень, нині вже покійний Василь Назар. Василь був інвавлідом, і як ще двоє молодих хлопців, після перенесених в кучмівських катівнях фізичних і психологічних тортур не дожив навіть до 10-ї річниці. Царство Небесне хлопцям. Ганьба тим, які їхніх катів таких як герасименки, савченки, воліки – в часи «помаречевої» влади робили заступниками Голови СБУ, зам-міністрами МВС, підвищували до рівня суддів апеляційного суду і т.д.
Картина виглядає так:

 

Картина намальована Василем Назаром

А це Володимир Горощук, якому «інтелектуали» з КДБ-СБУ кучмівського періоду, приписували «клічку» – «Вован», і це було «доказом конспірації злочинного угрупування» Володимир попросив щоб фото включало в себе різні ракурси: (http://blog.i.ua/community/3252/940124/) Політв’язень Володимир Горощук – сьогодні.
Володимир мене вговорював піти з ним до пам`ятника Шевченку, щоб сфотографуватися на історичному місці з іншими посправниками. Та я відмовився, не лише в силу певних сімейних обставин, але й тому, що потім на тих спільних фото, деякі з наших колишніх посправників непогано зароблятимуть, паразитуючи на сентиментах людей до тих подій... Тому користуючись нагодою, хочу всіх застерегти, що не має жодної «спілки» чи індивідумів (навіть якщо то реальні наші посправники-політвязні!) яким би було делеговане право, «збирати» якусь «допомогу» політв`язням «9 березня» чи їх сім’ям. Памятайте, що Ви даєте кошти конкретно тим особам які до Вас звернулись, а не політв`язням взагалі!
А головне, давайте не до тягувати коли антиукраїнський режим знову хапатиме патріотичну молодь сотнями і тисячами... давайте зупиняти їх вже зараз, доки вони мордують лише десятки. Тому першим Вашим внеском, може бути будь-яка допомога політв’язням яких мордують в Запоріжжі!
Христос посеред нас!
Слава Україні!


Україна без Кучми. Спогади Миколи Ляховича. Частина 2

VIІ
Побачивши мене у телевізійних новинах, репресивні органи кучмівського режиму захвилювались. Тому з 11.03.01р., охорона мого тіла була посилена. Так, я не оговорився бо це була офіційно саме «охорона», адже ніяких юридичних підстав брати мене під арешт не було. Справа в тому, що кинувшись катувати мене в Московському РВВС, ідіоти навіть забули оформити рапорт хоч на якесь надумане «правопорушення», аби мати хоч якісь «законні» підстави на моє затримання. Головним завданням моїх нових «охоронців» було недопущення до мене адвокатів і журналістів. Всі інші хто не мав відношення до таких «небезпечних» для мого життя (на думку кучмізму) професій як журналістика і правовий захист – могли спокійно мене відвідувати.
Перед обідом, в той день, до мене приходили двоє слідчих. Один з відділу внутрішніх розслідувань МВС, а інший з карного розшуку. Візити обох начебто були пов’язані з фактом моїх травм, але обох цікавили чомусь події які відбувались до мого затримання, а відповідно до побиття. Оскільки я сказав, що події які відбувалися до мого незаконного затримання після побиття достовірно пригадати не можу, то обоє відмовились протоколювати причини моїх травм. Хоч як вище згадувалось, саме по факту отриманих мною травм, з їх слів, були прислані до мене. Один з них був взагалі відвертий до простоти сказавши, що в разі якщо він запротоколює події які мали місце в Московському райвідділі, то потрапить на сусіднє зі мною ліжко в цій лікарняній палаті.
А вже під самий обід з’явились СБУшники – підполковник Платонов і старлєй Маліновський. Метою їхнього візиту був нібито допит мене як «свідка». Після того як я сказав їм теж саме що і попереднім слідчим, з фізіономії Платонова зникла лукава посмішка, і він почав шантажувати мене долею молодшого брата, якого, з його слів, вже встиг відвідати в той день в іншій лікарні. Зрозумівши, що шантаж на мене не подіяв, він прошипів крізь зуби як змія, що має одинадцятирічний досвід боротьби з українським націоналізмом у Львові, і що справиться з таким «бандеровскім вилупком» як я. Мені залишилось лише побажати йому «успіхів» у його безнадійній справі. Не дочекавшись від мене потрібної гебістам реакції у вигляді страху, Платонов заверещав так, немовби його різали, забувши при цьому, що знаходиться в лікарняній палаті, де перебувають тяжко хворі, прикуті до ліжка люди. Це обурило не лише відвідувачів, хворих і лікарів, а навіть мою міліцейську «охорону». Врешті спільними зусиллями гебістів нагнали як поганих псів. Вже з дверей Платонов гавкав, що «дістанеться до всіх», і всім за це «дістанеться», а саме за неповагу до «лицарів» плаща і кинджала, які стоять на захисті кумівського спокою.
Коли гебістів виперли, один з моїх «охоронців», який вчився на юридичному факультеті, мені шепнув: «правильно тримаєшся, нічого їм не кажи, хай самі доводять твої провини, а не запутують щоб ти сам на себе понабирав». З часом я його розпитав, і виявилось що коріння цього хлопця десь з околиць Холодного Яру і його діди рубали чекістів на капусту ще у 20-х роках.
Після розмови з гебістами я вже знав, що фабрикується кримінальна справа №74, за «фактом масових безпорядків». А від своїх знайомих, які після звільнення з райвідділків приходили до мене, я дізнався, що всіх хто хоч якось знав мене, катуваннями змушують підписувати сфабриковані протоколи в яких моє призвіще фігурує серед «організаторів безпорядків». Через рік потому на суді, всі «свідки обвинувачення» щодо мене, відмовляться від свідчень в протоколах, які їх змушували підписати тортурами і шантажами. А поки що кипіла робота по фабрикуванню справи №74 і десь мордували і катували людей, поки я валявся у безпорадному стані на лікарняному ліжку. Власне потрібно було лише підібрати момент і просто вийти з лікарні та розчинитися на планеті Земля. Це робилось легко. Але я не хотів навіть думати про це, бо тим кого зараз катують я все одно не допоміг би, а долі багатьох людей міг занапастити. Тай не в моєму характері ховатися від проблем, адже я звик сприймати всі випробування як належне, як етап боротьби за Велику Українську Державу. А як християнин, мав тягнути свій хрест на Голгофу, адже Воскресіння без розп’яття не буває. Прямі стежки ведуть в пекло, а до раю тернисті. Будучі вихований на таких засадах, я не міг собі дозволити навіть спробувати уникнути майбутніх потурань і репресій.
(Тут варто зазначити, що я недаремно присвятив стільки речень роздумам про моральну сторону можливої моєї втечі. Справа в тому, що мені її готували мої побратими. Було домовлено з деякими співчуваючими хлопцями з міліції. Як я писав, багато тих ППСників були звичайними сільськими хлопцями з Київської області, в жилах яких текла справжня козацька і холодноярівська кров. Вони чітко розуміли хто є хто, і знали що силою злої волі, працюють на бандитів, які обирають їхніх батьків пенсіонерів. Тому коли деякі з них побачили мого побитого брата, якому щойно виповнилось 18 років, то вони готові були самі його викрасти і заховати. Так власне зародився в деяких головах моїх побратимів план втечі. Було навіть домовлено як і куди вивезти мене з братом за кордон. Але я тоді навідріз відмовився від цього. По-перше, я особисто й не мав бажання, будучи вже «зафіксованим» як «організатор», відсиджуватись десь на Заході у статусі політичного біженця, тоді як мої спільники гниють у в’язниці, а нація перебуває в боротьбі. По-друге, в разі якщо б брату не вдалось вирватись, то я дав би 100% причину щоб його мали за що посадити до в’язниці, бо по подіях «9 березня», крім брехливих свідчень одного собаковода на призвіще Коломієць, у них нічого не було. Тому в березні 2001-го року, перебуваючи в лікарні, я навіть не схотів обговорювати деталі цієї втечі. А от через рік, як сидів у Лукянівському СІЗО, коли писав ці спогади, то напевне пригадав той шанс втечі. Але написати про це я не міг, бо це могло відобразитись «червоною полосою» у моїй особистій справі, з відповідними обмеженнями до кінця строку утримання за гратами – редагування 2010 р.).


VIII
12 березня, до мене в київську лікарню приїхала мама, якій допомогли мої знайомі. Ще до виїзду в Київ, в моєму маленькому містечку на поліссі, мою матір охрестили «матір’ю декабристів». До того як прийти до мене, мати вже побувала в лікарні, де лежав з черепно-московою травмою мій молодший брат Григорій, який теж був під «охороною». Слава Богу, його теж весь цей час відвідували різні люди і підтримували. Від матері я дізнався, що в брата дійсно був Платонов і різними обманами і залякуваннями намагався змусити його підписати потрібні для фабрикації «справи №74» протоколи. Та це Платонову не вдалося і він вдруге проколовся.
Мати була дуже налякана тим що відбувається, та я заспокоював її, що все нормально, і що все буде добре. Хоча знав, що нічого «нормального» не має, і попереду нічого «доброго» не очікується, поки при владі залишатиметься дріб’язковий і мстивий Кучма. Та видавати своє занепокоєння не міг, аби ще більше не налякати матір.
Подальші дні проходили швидше. Кількість відвідувачів, за рахунок звільнених з мєнтовських казематів, збільшувалась. З часом я дізнався, що частину лідерів організації, серед яких і Шкіль, звільнили. Та це не було підставою для оптимізму, адже всіх могли заарештувати повторно. Що в майбутньому й сталось, з багатьма звільненими. Ще, звільнені із райвідділів, розповідали як їх засуджували до адмін-арештів і штрафів. Про те, як піднімали суддів в ночі, і в піжамах, прямо з ліжка у вихідні дні, тягнули для сліпого, з похмілля, затвердження вироків. На основі нафантазованих мєнтами рапортів.
Всіх моїх відвідувачів і надалі пропускали більш-менш спокійно. Конфуз виник лише тоді, коли прийшла уповноважена по правах людини Карпачова. Оскільки вона назвалась «представником Верховної Ради по захисту прав людини», то це викликало у сержантів занепокоєння, адже в цьому відчувався «правовий захист», від якого власне, вони й мали мене «охороняти». Лише втручання одного з лікарів дало можливість Ніні Іванівній потрапити в мою палату. А численні журналісти, що її супроводжували, були вигнанні.
Кожного дня тиск на лікарів з боку «компетентних органів» посилювався. СБУшники не давали лікарям спокою, тиснучи на них посередництвом різних контролюючих інстанцій, щоб вони мене скоріше виписали з лікарні. Саме тому, не можу не відмітити порядність лікарів, і почуття їхньої професійної відповідальності. Власне лікарі ризикуючи своїми робочими місцями і посадами, вперто не піддавались на тиск з боку гебні, відмовляючись виписувати мене до зняття дренажів і швів.
Розуміючи, що так довго не буде продовжуватись, і гебісти можуть лікарям добряче зіпсувати життя, 14 березня я вирішив, що на слідуючий день погоджусь на виписку.
Оскільки мої однопалатники дізнались, що 15 березня я маю намір виписуватись, а того ж дня в мене День Народження, то мій 25-ний ювілей вирішили святкувати 14 березня у вечері. Для цього на ринок «Юність», який був розташований поруч з лікарнею, було заслано ходячих хворих із сусідньої палати. Контингент пацієнтів в травматологічному відділенні в основному складався з людей далеко не байдужих до алкоголю, які й отримували свої травми на доброму підпитку. Тому це були великі спеціалісти в організації подібних заходів, і цьому не змогли завадити навіть «бдітєльні» охоронці. Як результат, святкування мого Дня Народження відбулось в декількох палатах із достатньою кількістю спиртних напоїв. Я особисто вживати міцні напої не міг, тому мені презентували баночку безалкогольного пива, яке я випив близько опівночі.


IX
Після лікарського обходу 15 березня, близько одинадцятої ранку, до мене підійшов один з лікарів і сказав, що більше не має сил чинити опір тиску з боку гебістів, тому мусить мене виписати. Але якщо я дуже того потребую, то він спробує протриматись до понеділка 19.03.2001р. Бо на це є всі підстави, зважаючи на реальний стан мого здоров’я, не кажучи про наявність незнятих швів. Але я сказав що нічого робити не треба, і щоб мене виписували, а шви знімуться пізніше. Як хтось пізніше пожартував: «розшнурують в СІЗО СБУ», адже на той час ми знали, що частину хлопців прямо з райвідділів забирають в гебіську тюрму.
В той час, як я майже зібрався на вихід з лікарні і була виписана довідка, в палату зайшла Оленка з величезним букетом квітів і вітальною відкриткою. Це справило на мене надзвичайно приємне враження, яке я ніколи не переживав до цього від отримання квітів. Оленка, разом зі мною і моїми конвоїрами спустилась в низ (я був десь на 9-му поверсі) де вже чекав мєнтовський ВАЗ. Там вона запитала, чи можна їй проїхати зі мною, і їй без вагань дозволили сісти з нами в машину. По дорозі старший конвоїрів запевняв, що потрібно лише виконати деякі «формальності» і мене відразу відпустять. В крайньому випадку, з їх слів, з мене візьмуть підписку про невиїзд за межі України. А також, за їхнім планом, я вже в цей день мав виїхати з Києва по місцю прописки на Полісся, де маю лягти в лікарню, щоб мені зняли шви і долікували. Вони говорили все це дуже впевнено, наче саме вони вирішуватимуть цю справу, та я не звертав на їхні слова особливої уваги. Мені якось було навіть байдуже, що там планується, головне щоб скоріше визначитись, що мене реально чекає в подальшому.
Прогнавши від себе всі тривожні думки, я слухав музику з радіоприймача, і роздивлявся крізь вікно ВАЗика вже весняну столицю, де на вулицях розтавав сніг, і були ознаки що він більше не повернеться. Час від часу щось розповідала Оленка, і хоча в її голосі відчувалась напруга, та я все одно почувався напрочуд спокійно. Дивлячись як оживають весняні вулиці Києва, і як сонячне світло виблискує на обличчях киян – просто не можливо було думати про щось тривожне. Так ми під’їхали до Московського РВВС, де нещодавно (рівно тиждень тому) мене ледь не вбили. Але навіть ця обставина мене вже не бентежила. Взагалі, дивлячись при денному світлі на цей заклад, просто не вірилось, що то є саме те приміщення.
Машина зупинилась біля центрального входу у відділок і ми всі вийшли з неї.
– Ну що, пішли віддамо твої документи, оформимо папери, та й підеш святкувати свій ювілей. – сказав старший конвою. Зрозуміло, що перечити йому не міг. Передавши Оленці пакет з речами і подарований нею ж букет квітів, я направився за конвоїром до входу. Навіть коли відкрилися двері і перед моїм поглядом постало те саме фойє, яке закарбувалось в пам’яті залите кров’ю і заповнене побитою молоддю, я все одно не передчував нічого поганого. Тривога з’явилась коли, переступивши поріг РВВС, я озирнувся назад і подивився на Оленку, яка стояла на тому ж місці, поруч з автомобілем. Поки за мною закривались масивні двері відділку, я дивився на дівчину з букетом квітів і чомусь всім єством усвідомлював, що це вже останній кадрик волі, який закарбується на довго в моїй пам’яті. Навіть з часом, мені не вдалося віднайти причини, чому тоді прийшла така фатальна думка. Можливо я щось прочитав в Оленчиному погляді? Не знаю. Але постать дівчини з букетом в руках, і тривогою в очах, ще не раз виринала з моєї пам’яті, коли я закривав очі. І кожен раз, цей кадр з моєї пам’яті, закінчувався тим, що його затуляли масивні двері центрального входу Московського РВВС, наче віддаляючи мене не лише від свободи, а й взагалі від всього попереднього життя…


X
Я ще стояв і дивився на закриті двері наче сподіваючись, що зможу крізь них щось побачити, коли, після короткої розмови з черговим по відділу, до мене підійшов старший конвою. Він сором’язливо відводячи очі повідомив, що зараз всі на обіді, і що мені доведеться трохи зачекати. Де саме доведеться «трохи» зачекати він не сказав, але я вже й так здогадався де і скільки доведеться чекати. Тому абсолютно не здивувався коли мене завели в камеру допитів, забравши всі особисті речі, включно з паском і шнурівками. Тобто все як при затримані.
Довго сидіти не довелось. За кілька хвилин на мене наділи наручники і вивели на задній двір райвідділу. Там вже очікував новий ВАЗ, в який мене посадили на заднє сидіння, приставивши до мене прапорщика з автоматом. Побачивши таку картину, стало зрозуміло, що саме цікаве ще попереду. Зрозуміло, ніхто не відповідав на жодні мої запитання.
Потім, протягом шести годин мене зі скованими назад руками возили по Києву, курсуючи між Володимирською 33, і Московським РВВС. Видно в них щось не сходилось з документами, аби забезпечити якусь «законність» передачі мене від мєнтів до гебістів. Вже й не пам’ятаю скільки разів мотнулися туди-сюди. Один раз певно я втратив свідомість, бо прийшов в себе в якомусь кабінеті Московського РВВС, а навколо мене метушились лікарі, які робили мені укол. Їх підганяв якийсь гебіст в плащі. Після того як лікарів виперли, мене знову потягли у ВАЗ. Щоб більше не заковували наручниками руки назад, я пригрозив майору на передньому сидінні, що коли мене знудить, то я буду цілятись йому на голову. Лише після цієї погрози, мені перекували руки на перед. Описати важко, яке то було полегшення, коли в тебе поломані ребра, а на животі шви.
З Володимирської 33 (центрального офісу КДБ УРСР-СБУ) вибігали гебісти в плащах (вони мені в тих плащах виглядали як блазні), брали в майора якісь папери, і повертались назад Потім вони знову виходили з кантори, показували майору папери, і тицяючи в них пальцями щось розтлумачували йому, які і куди ще треба поставити печатки. Майор брав ті папери і ми знову, в старому і розваленому ВАЗі мчали до Московського РВВС. Там заїздили на задній двір, і майор знову з паперами біг до свого начальства за «правильними» печатками і підписами.
Під вечір старого майора це так дістало, що він виматюканий своїм начальством матюкав на чому світ стоїть гебістів. Здавалось ще трохи, і він від роздратування відкриє дверці машини і просто вижене мене з неї, як головний подразник. Він водію вголос так і сказав, що була б його воля, то відвіз би мене на вокзал, дав два-три рази по плечах дубинкою, щоб не повертався назад, та й відправив додому. Звідки ж малоосвідченому майору було знати, що на Банковій розроблений широкомасштабний план по боротьбі з «екстремізмом», і він возив в своїй машині не якогось провінційного хулігана, а організатора «безпорядків», що проходитиме в списку обвинувачених під №2. Не знав тоді і я цього. Не знав, що одного дня прокинусь ватажком ледь не збройного повстання. Тоді я лише чекав коли нарешті вже скінчиться їхня бюрократична метушня, і мені пояснять, що від мене хочуть і для чого весь цей цирк, якщо було достатньо повідомити куди і коли я маю з’явитися, і я б туди сам приїхав, навіть не зважаючи на ювілей.


XI
На вулиці було вже темно, коли на Володимирській до ВАЗу підійшло декілька гебістів в сірих плащах, і сказали щоб мене виводили з машини. Відразу тут, біля машини, з мене було знято наручники, які того дня більше на мене не надівали. Щастю майора не було меж, коли він нарешті позбувся цього «особливо небезпечного злочинця».
Ступаючи по паркету в центральному офісі СБУ, в оточені гебістів в сірих плащах, я чомусь і не задумувався, що це саме той будинок де в сталінські часи мордували цвіт української нації. Звідти вивозили десятками і сотнями на Биковню. Що це саме те страшне місце, в якому розроблялась вся стратегія боротьби з Українською Незалежністю. Я був дуже виснажений, і тому тоді в моїй голові було взагалі порожньо, і ніякі почуття крім байдужості не турбували мене.
Завівши в якийсь кабінет, заставлений штативами з відеокамерами, мене посадили на стілець. Як би не специфічні відомчі шафи і статуетка погруддя «жєлєзного фєлікса» на столі біля монітора комп’ютера, то можна було припустити, що я потрапив в телестудію. В кабінеті було ще п’ятеро гебістів, один з яких бавився на комп’ютері. Декілька хвилин п’ять пар очей розглядали мене наче експонат в музеї динозаврів. Тишу в кабінеті обірвав підполковник Платонов, який радісно щось говорячі наблизився до мене протягаючи мені руку, наче ми з ним старі приятелі, які довгий час не бачились. Від такої несподіванки я навіть на мить оціпенів. Але швидко оговтавшись і ще раз подившись на протягнуту руку Платонова, промовив:
– Не вже ти думаєш, що я потисну руку, яка винищувала цвіт нації на протязі одинадцяти років у Львові?
Якщо сказати що мої слова розлютили старого гебіста – то не сказати нічого. Вмить з його обличчя злетіла радісна посмішка і воно стало страшною гримасою. Він ще раз подивився на свою руку, наче намагався там розгледіти те, що не дозволило мені її потиснути, а потім обернувся в сторону своїх підлеглих, які в той час ховаючи свої посмішки відвертались від нього. По всьому вигляду Платонова можна було зрозуміти, що він почувається себе так, наче на нього вилили відро помиїв. Напевне в той час на моєму обличчі, як і в його підлеглих, з’явилась посмішка. Бо коли він ще раз глянув на мене то його очі загорілись полум’ям ненависті. Він різко повернувся до гебіста за комп’ютером і тицьнувши в нього рукою яку щойно протягував мені, ображеним тоном сказав:
– Я думав з Миколою Петровичем поговорити, але раз він так себе поводить… то оформляй документи і везіть в тюрму!
Останнє слово було так вдало наголошено, що вразило й мене, але я усвідомлював, що все одно від мене нічого не залежить, і тюрма мене сьогодні чекає в любому випадку. Не дарма ж гебісти декілька днів тероризували лікарів щоб хутіш мене виписували з лікарні, і цілий день під дулом автомата возили мене по Києву. Тому після того як з кабінету мов ошпарений вискочив Платонов, гебіст за комп’ютером почав перебирати на столі папери, мабуть в пошуках потрібного документу. По тому як він не поспішно це робив я зрозумів, що це ще не кінець вистави, яку гебісти влаштували на моє День Народження.
Після того як потрібний документ був знайдений, мене обшукали і вилучили все що було в моїх кишенях. А там крім записної книжки, невеликої суми грошей і друкованих опозиційних листівок не було більше нічого. Підписувати протокол вилучення без адвоката, я навідріз відмовився. Тому один із гебістів взяв в мене номер телефону мого адвоката і вибіг з кабінету наче б то зателефонувати йому. Через декілька хвилин повернувшись повідомив, що мого адвоката на місці не має і ні за яким телефоном його віднайти не можуть. Щоб не повірити цьому блазню, мені було достатньо й того, що він не дзвонив з того телефону, який знаходився в кабінеті, в якому тримали мене. Та тоді я не знав, що мій адвокат разом з мамою в той час стояли під цим будинком, а їх не пускали, збрехавши що мене там не має.


XII
За деякий час, як і очікувалось, Платонов повернувся в кабінет, де тримали мене. Присівши за столом, почав розповідати як він весь час намагався додзвонитись моєму адвокату. Я сказав, що мені навіть не зручно за ці клопоти, і запропонував, щоб він дав мені можливість самому зателефонувати до адвоката. Але мені повідомили, що в нашій «правовій» Державі такі «послуги» не передбачені. Проте Платонов погодився подзвонити до мого адвоката в моїй присутності, і лише на іншому кінці відповіли, що адвоката вдома не має, він не уточняючи де його можна знайти, відразу кинув слухавку. Це й не дивно, бо на відміну від мене, Платонов добре знав, що адвокат з моєю мамою стоїть в цей час під цим управлінням, і проситься щоб його пустили на мій допит, а йому брешуть, що мене тут не має. Зате мені стало остаточно зрозуміло, що ніякого адвоката я сьогодні вже не побачу.
Гебіська вистава на цьому не скінчилася, не зважаючи на те, що було вже далеко за восьму вечора. Платонов знову почав, вже спокійним тоном натякати, що доля мого молодшого брата буде залежати від моєї поступливості. Що для того, щоб я залишився на підписці, мені достатньо зробити певні заяви про те, як (на думку Платонова) лідери «антикучмівської опозиції» мене «підставили» і «використали». А от він такий «хороший» дядько хоче мені допомогти. Той маразм, який він говорив, не міг в мене знову не викликати щирий сміх. Це Платонову знову сильно не сподобалось. Щоб задіти мене за живе, гебіст нагадав мені, що мого молодшого брата виключили з навчального закладу через те, що я «втягнув» його в антикучмівську опозиційну діяльність (це було геть не так, я не «втягував» брата, але він був під своїми надуманими кліше). На що я відповів йому, що це «не велика втрата», адже Джордж Сорос, обіцяв проплатити навчання за кордоном, всім студентам, яких виключать з навчальних закладів за опозиційну діяльність…
Ці мої слова, у гебіського підполковника (московита за походженням, який досконало володів українською) викликали таку бурю нестриманих емоцій, що він запалився найбільшим ентузіазмом за весь час допиту. Платонов почав мені розповідати про те, як «жидівські капітали» проникають в українську політику, аби «приватизувати» Україну. Заглядаючи в моє здивоване обличчя, він певно подумав, що відкрив мені «істину», бо ще з більшим ентузіазмом почав мене «просвіщать». За короткий час він встиг згадати всю ненависну буржуазію, гнилий «Запад», і не забувши звісно про Лазаренка. Під кінець своєї (я переконаний) щирої і відвертої промови, Платонов так само щиро, будучи впевненим, що просвітив і переконав мене, запропонував мені описати «як Сорос фінансував опозицію». Коли я остаточно зрозумів, що він дійсно увірував в те, що я знайомий з Соросом (чи навіть припускає таке) – це вже викликало в мене не просто сміх, а регіт. Тепер вже Платонов дивився на мене здивованими очима, поки я не пояснив, що про навчання оплачене Соросом за кордоном, я прочитав у газетах, які розповсюдили з цього приводу заяву Луценка. Згодом одна зі статей з цим повідомленням, була підшита до матеріалів «справи №74», а на той час борець з «жидівським впливом», почувався останнім ідіотом. Тому знову як ошпарений вилетів з кабінету.
З часом він ще декілька разів забігав у різному гуморі, намагаючись розіграти новий спектакль, а коли вистава провалювалась, він погрожував, що засадить мене на десять років і вибігав. Врешті він пообіцяв, що повісить всі гріхи опозиції на мене, і зробить мене головним обвинуваченим, і я «забутий» і «зраджений» союзниками-опозиціонерами поїду на кучмівські концтабори, де згину і ніхто про мене не згадає. Мене його слова дуже засмучували, але не тому, що він можливо правий у своїх прогнозах щодо моєї подальшої долі, а тому, що так низько мене оцінює, що начебто ці його «шняги» можуть змінити моє ставлення до їхнього «слєдствія», або похитнути мою віру і переконання.
Коли мене вивели на вулицю, було близько одинадцятої вечора. Біля входу стояло дві іномарки і мене разом з конвоєм посадили в ту, що стояла позаду. Наручники на мене не одягали і конвоювали мене звичайні молоді гебісти в сірих плащах. Через декілька хвилин я побачив як у машину, що стояла попереду, посадили ще одного мого посправника Руслана, і обидві машини синхронно рушили по вечірньому Києву, в сторону тюрми.


XIII
Мене везли в тюрму, але я уяви не мав де це. В машині було тихо, гебісти між собою навіть не розмовляли, і мені, втомленому, хотілось заснути. Але за якісь 15-20 хв., фари машини освітили темні, великі, з колючим дротом, ворота. І в цей час дуже голосно заграв шлягер групи ДДТ «Родіна». Як зараз пам’ятаю, в момент коли зі скрипом почали відкриватись ці, далеко не гостинні, ворота, звідкілясь голосно лунало:

«…Черные фары у соседних ворот,
Лютики, наручники, порваный рот.
Сколько раз, покатившись, моя голова
С переполненной плахи летела сюда, где
Родина.
Еду я на родину,
Пусть кричат – уродина,
А она нам нравится,
Хоть и не красавица…»

Пісня лунала так голосно, що незважаючи на втому, я ледь не почав підспівувати. А в цей час машина почала заїзжати у внутрішній дворик («конверт»), який був суцільно огороджений стінами будинку. На подвір’ї метушились люди в камуфляжах. Машина зупинилась. І коли водій заглушив мотор та погасло світло на панелі приборів, а пісня «Родіна» продовжувала так само голосно лунати – я нарешті почав усвідомлювати, що ця пісня, яку я сотні разів підспівував лабухам, що грали її на гітарі, звучала не з приймача автомобілю… Пісня Шевчука звучала в моїй голові, і її крім мене ніхто не чув. Усвідомлення, що це якась «звукова галюцинація» – мене приголомшило, а метушня і сірі декорації навколо ще більше мене стривожило. Все це виглядало дуже моторошно, і аж не вірилось, що це все реально, і відбувається зі мною. Якби мене вивели б і під барабанний бій поставили до стінки щоб розстріляти – то через втому і сюрреалістичність цього всього, я напевно ні трохи не злякався. Не вірилося б що це не витвір моєї втомленої психіки.
В «конверті» гебіського СІЗО (пр.-к Аскольдів 3-а, на мапах не шукайте, бо ця гебіська тюрма «внутрішня», в середині будинку «3б»), мене вивели з машини і передали тюремним черговим, які відразу завели мене в «боксик» (камера де в’язні очікують) і наказали роздягатись. Помітивши на моєму животі шви, тюремщика аж затрусило і він було на мене ледь не накинувся, чого я нічого не повідомив про них. Довелось йому нагадати, що мене про це ніхто й не запитував (стривожило тюремщика не моє здоров’я, а те, що може з ним бути, якщо я скажу що отримав ці всі пошкодження в їхньому закладі, тому він мав зафіксувати, що мене «таким» їм привезли).
За декілька хвилин була викликана швидка медична допомога, і оглянувши, медики зробили мені якийсь укол, від якого зменшився головний біль, який переслідував мене практично цілий день (як не як, другий струс моску за півтора місяця). А потім мене відвели в душ з холодною водою. Доки я мився, за мною спостерігали вуяристи, наче я міг там втопитись. Хоча мені пояснили, що дивляться, щоб я «чого не будь собі не заподіяв».
Весь мій одяг, крім маминих в’язаних шкарпеток, вилучили. Видавши взамін робу, майку, труси і кирзові чоботи зі штампами «СІЗО СБУ» і «Тюрма№1 УССР СИЗО КГБ». Щойно я вийшов переодягнений із лазні, один з наглядачів пожартував: «О, смотрі, как нова копійка!». Мені було не до жартів, і тому я лише кисло посміхнувся. Коли завели знову в боксик, то додали ще й куфайку. А з особистих речей повернули лише цигарки, запальничку і кусочок освяченого в церкві хліба, який дала мені на одному з мітингів в Рівному, якась бабуся, колишня бранка сталінських концтаборів. Взявши в руки цей замотаний в газету кусочок хлібця, я ще пригадав її слова, що він має мене захистити «від тюрми і кулі». Те, що я вже перебував в тюрмі не відштовхнуло мене від цього подарунка, і тому я кинув його до кишені куфайки разом з цигарками і запальничкою.
Мене повели по заграчених сходах на гору, а на третьому поверсі повели по коридору, з одного боку якого була глуха стіна (якраз та що розділяє із зовнішнім будинком №3б), а з іншого металеві двері камер, біля одніє з яких лежав змотаний в рулон матрац, на ньому складена постіль, а поруч стояв металевий чайник. Там ми зупинились:
– Ліцом к стєнє. Ожідаєм. – і в той же час наглядач почав відкривати двері, із специфічним металевим скиглінням і грюком. Коли двері відкрились навстіж, наглядач повернувся до мене і тріумфальним тоном сказав:
– Ну што УНА-УНСО, бєрі матрац і прахаді в апартаменти.
Двері за мною закривались з тим же скиглінням. Стоячи в одиночній камері (3х6 м.), я звернув увагу лише на одноярусну нару, грубо зварену із тонких і кривих, полос викрашеного металу. Майже автоматично постелив і присівши на нару запалив цигарку. Хотілось зібратися думками, але ніяких думок не було. В голові було порожньо. Допаливши цигарку, я підійшов до розташованого поруч з дверима звичайного вимикача, і натиснув, щоб вимкнути світло. Світло не погасло. Натомість відкрилась «кормушка», і там з’явилась голова наглядача:
– Што хочєшь? – запитав він, з цікавістю розглядаючи мене.
На що я пояснив, що просто намагався вимкнути світло. Розсміявшись, наглядач повідомив, що той вимикач для виклику таких як він. А світло в камерах не відключається ніколи, а якщо я надумаю накритись з головою, то одіяло в мене відберуть.
Вислухавши його інструкції і мало що зрозумівши, я завалився спати. В серце стукали думки про долю рідних, але їх довелось жорстко заблокувати. Та втома, яка мене охопила, перебивала і світло, і біль поломаних ребер на страшенно кривій, жорсткій і незручній нарі. Єдина думка яка промайнула після того як радіо відіграло гімн, і я повністю відключився, була: «Оце так відсвяткував двадцятип’ятирічний ювілей…» .
 

XIV
Прокинувся я відразу, щойно наглядач спробував відкрити кормушку. А коли він вставив в її отвір свою невиспану фізіономію, я вже стояв на ногах.
– Одєвайся і заправляй постєль. – Сказав він і закрив кормушку.
Прибравши постіль, додав звуку в радіо над дверима, і вмившись сів на нару розглядаючи камеру. В ній крім нари, був лише стільчик і невелика тумбочка. Парашу розташували біля самих дверей, унітаз якої прикривався дерев’яною кришкою. Щоб скористатися туалетом, потрібно було викликати наглядача, який на коридорі включав воду, щоб вона подавалась в унітаз для зливу, а потім по сигналу відключав. Сигнал подавався лампочкою розташованою над дверима камери на коридорі. Для цього потрібно було вмикати і виключати вимикач розташований біля дверей.
Це камера №31 СІЗО СБУ, на поверх вище, в якій мене утримували дещо пізніше... але крім наявності телевізора, все інше було подібне... Мал. 2001р, СІЗО СБУ.
Стіни камери були покрашені в сірі тони, але естетичне враження було краще, ніж я до цього мав уявлення про тюремну камеру. Підлога встелена без візерунковим лінолеумом. Якби не та параша біля дверей «відкритого типу», грати і короб на вікні, то ця камера нічим не відрізнялась від дешевого совєцького готельного номера, у якомусь пересічному райцентрі. Доречі, короб за вікном був розташований так, що з вікна можна було бачити лише небо, і голубів які на ньому розсідалися. З часом я зрозумів, що голуби прилітають за графіком харчування в’язнів, які з ними ділилися своєю пайкою. В той день мені не було чим пригостити своїх пернатих гостей, бо я відмовився від харчів. Кухарка довго намагалась мене вмовити крізь кормушку, але з цього нічого не вийшло. Перш за все я вимагав зустрічі адвокатом, а взагалі в мене й апетит якось пропав через цей екстрім.
На 16 березня (перший мій день у СІЗО СБУ), припал п’ятниця. Саме в цей день традиційно відбувався обхід в’язнів, особисто начальником СІЗО, яким тут був поковник Петруня Віталій Федорович. Він там працював ще тоді, коли це СІЗО приймало членів УГС та інших відомих дисидентів. Між нами з першої секунди виник конфлікт, коли він близько восьмої ранку переступив поріг камери. А коли цей старий енкеведист почав непорядно висловлюватись щодо головнокомандувача УПА Романа Шухевича (між іншим називаючи його «жидівським прислужником»!), моя ослаблена рука сама потягнулася до стільця, які в цій тюрмі не прикручувались до підлоги. Вже з коридору Петруня кричав, що доки я вийду з його казематів, то з мене вилетить вся «бандерівська дурня», і вийду я «іншою людиною». На що я йому не вагаючись зарікся, що «іншим» мене хіба винесуть звідси трупом. З того часу спілкування з Петрунею було м’яко кажучи напруженим. Він вважав мене «відбитим фанатиком», і розпускав брехливі чутки, що я на стінах камери власною кров’ю пишу націоналістичні і антикучмівські гасла. Зрозуміло, що такі написи я робити не міг, бо й так багато залишив своєї крові в Московському РВВС м.Києва. Але на вас Віталій Федорович за ці «кроваві навєти», я зла не маю. Мені було приємно дивитись як тремтить начальник слідчої групи полковник Микола Герасименко, залишаючись в кабінеті зі мною на одинці, наслухавшись цих Петруніних жахів про мене.
День тягнувся неймовірно довго. Ще нещодавно я мав проблему з великим простором на який не вистачало часу, а зараз навпаки – не вистачає простору, на таку велику кількість часу. А ще страшні болі в голові і по всьому тілу, і не менш болючі думки, які розривали мою травмовану голову. Думок було багато, але відсутність інформації зводила роздуми нанівець. Кількість цигарок в пачці неухильно зменшувалась, а час наче стояв на місці. Навіть годинна прогулянка у дворику 3 х 6 метрів, не внесла ніяких барв. А той сніг який падав з темно синього, холодного неба, через дрібну сітку натягнуту вгорі, наче кричав мені, що весни в цьому році не буде…
«Плин часу». СІЗО СБУ 2001р. Цей primitivus звісно не пензель Ніко Піросмані, але поки що і не Мартін Рамірес...:))
Повернувшись в камеру, я відчув як мою внутрішню виснаженість і порожнечу, заповнює порожнеча сірої камери. Я був в суцільній порожнечі, духовній, розумовій, фізичній тощо. Ця порожнеча тиснула на мене таким тягарем, що аж здавалось я от-от втрачу свідомість. Врешті цей вакуум розірвала думка, як блискавка: «Що таке «порожнеча», для такого віруючого як я, який вірить в те, що ніколи не бачив?» Так, я вірив в те, що я ніколи не бачив, і не чув. Я вірив в «порожнечу», яка завжди була моєю твердю. І зараз ця «твердь-порожнечі», наче матеріалізувалась, поглинувши мене із середини із зовні. Я був наче в обіймах Бога, якому раніше просто беззаперечно вірив, і про якого нічого по суті не знав окрім «Отче наш…». Тому, як ніколи в житті, я прочитав «Отче наш», і помолився так пристрасно, що здавалось зараз почую відповідь… Попросив в своїй молитві не багато. Про себе сказав: «Господи, не прошу в Тебе не полегшення страждань, ні скорочення терміну. Прошу лише одне: дай мені сили з гідністю пройти всі ті випробування, які Ти попустиш на мою грішну душу під час цього увязнення… Амінь».
І тут зненацька сталось диво! Порожнеча, раптово, знову ожила твердинею в моїй душі. А за стіною почув як хтось співає марш УНСО. Ще напевне ніколи слова цього маршу не були для мене так зворушливі. Чути було, що співає людина далека від музикального слуху і голосу але, що то один із наших, я сумніву не мав. Тому спробував докричатися, але залишився не почутий. Та той заряд енергії від маршу УНСО, який я отримав, надзвичайно підсилив мою віру і впевненість.

«... В бою загину, не на базарі,
Сьогодні я, завтра він, післязавтра ти.
Кому – на лаврах, кому – на нарах,
Кому – в УНСО, кому – в мєнти!...»


XV
За вікном вже давно стемніло, в камері стало прохолодно, і тому накинувши куфайку, я ходив туди-сюди, від вікна до дверей. В обід мене водили до лікаря, але його медична допомога обмежилась підрахунком десятків гематом на моєму тілі, і вимірюванням тиску. Стало очевидно, що сподіватись на якесь лікування марна справа. Головне щоб післяопераційні шви не довелось знімати самому. Не вірилось, що як і обіцяли, мене вивезуть з цієї могили в лікарню для їх зняття.
В той час коли в черговий раз повертався від вікна до дверей камери, відкрилась кормушка і байдужий голос повідомив:
– Собіраємся к слєдоватєлю. – і кормушка закрилась. Я було заметушився, та потім відразу завмер як вкопаний – що ж «збирати», коли все що маю й так на мені!? Але хвилювання наповнювало мене, і присівши на нару я закурив. Знову хотілось все обміркувати, та обдумувати не було чого. Адже я толком і нерозумів в чому мене обвинувачують. І взагалі, що крім бруду на антикучмівську опозицію, хочуть вибити з мене. Тому мовчки сидів, і вслухався у звуки поза межами камери. Було чути як гримають металеві двері сусідніх камер. Як по коридору когось водять, але що там відбувається я не розумів. Час тягнувся неймовірно довго, а мене все не забирали. Так я просидів майже годину в тривожній напрузі перед невідомим, тим, що відбувається за дверима. Якби після того очікування мене вивели на страту, я б не здивувався, бо очікував найгіршого. Особливо як впродовж дня пригадав дещо з того, що знав про подібні гебіські заклади.
Коли мене нарешті повели ледь освітленими коридорами, попередньо обшукавши прямо біля дверей камери, я вже остаточно був готовий навіть до нових тортур. Та в кабінеті слідчих дій мене чекав молодий слідчий (Попович Павла Іванович) і мій адвокат (Макар Іван Іванович), якого я бачив вперше в житті. Що це був саме той адвокат в мене сумніву не було, бо в нього як то кажуть на лобі було написано, що він теж сидів у Львівському СІЗО СБУ, як обвинувачений по такій же статті. Та то були такі бурхливі часи, що він ледь не з камери потрапив до Верховної Ради нардепом.
Познайомившись зі слідчим і адвокатом, почав відразу розпитувати останнього, що власне відбувається. Але крім записки від мами зі словами: «Микола тримайся, ми з тобою», більше нічого не дізнався про те, що відбувається на волі. Та одну неприємну новину адвокат все таки приніс. З’ясувалось, що в цей день, прямо з лікарняного ліжка, мого молодшого брата Григорія теж доправили в це СІЗО. Від почутого я був геть приголомшений. І якби слідчий в той момент спробував на мене натиснути – я б його пошматував голими руками. Слідчий певно відчув мій настрій, і саме тому майже не перечив коли я сказав, що погано себе почуваю, і давати покази сьогодні не буду. Слідчий повідомив, що прийде на слідуючий день.
Було дуже пізно, тому поговорити з адвокатом, не вистачало часу. Крім того, це був такий адвокат, що від нього щось дізнатись було не можливо. Та я був радий цій кумедній людині, як дитина бутафорському Санта Клаусу. Який не який це був адвокат, та присланий рідною мамою і побратимами.
Під кінець нашої короткої розмови, адвокат порадив мені не відмовлятись від харчів, із завтрашнього дня почати їсти. І взагалі берегти сили і здоров’я для для боротьби з гебіським пресом.
Перед камерою мене знову обшукали, але крім викупленого адвокатом у слідчого пачки цигарок «marlboro», в мене більше нічого не було.
В цю ніч я засинав довго. Тисячі думок не давали мені спокою. І найстрашніші з них стосувалися подальшої долі молодшого брата, якого, як і обіцяв Платонов, будуть використовувати як засіб тиску і шантажу. Про те, що відбувалось в той час на серці в моєї мами, яку поглинуло велике і незнайоме місто, я навіть боявся подумати.


XVI
В суботу 13 березня 2001 року, взявши до уваги пораду адвоката, я почав їсти. Сніданком мене приємно здивували. Хіба я міг припустити до ув’язнення, що ранкова баланда в тюрмі (в СІЗО СБУ, і тільки в ньому!), може складатися з картоплі пюре, великого куска риби, білого хліба і міцного чаю з цукром! В перші дні, я ледь з’їдав все те, що видавала три рази в день куховарка. Живучи за неписаним правилом, що справжній революціонер має бути «голодний і злий», я на волі особливо не розбещував свій шлунок.
Ще з ранку того дня від матері зайшла передача. Хай вона була не великою, та моїй радості не було меж. А ту насолоду з якою я поміняв кирзяки на свої домашні капці, описати взагалі не можливо. Присутність в дачці конспекта, ручки і олівця автоматично вирішила питання «чим зайнятись щоб вбивати час». Віднині я міг писати і малювати, хоча одне й інше в мене було, м’яко кажучи, не вишуканим – такий собі Art Brut. Але я вирішив вести щоденник розуміючи, що без якогось обов’язкового щоденного зайняття можна деградувати або стати меланхоліком. В той час, через операційні шви, займатись спортом я не міг. І взагалі мені забороняли робити фізичні навантаження побоюючись, що доведеться вивозити мене в лікарню, а таке суворо заборонено в гебістів. В тому СІЗО СБУ, навіть був випадок коли людину в присмерті тримали під капельницею прямо в камері, а вивезти в реанімацію забороняло керівництво. От і змушений був Петруня викручувати гроші з тюремного бюджету, на неймовірно дорогі ліки, для в’язня-бізнесмена, якого звільнили на першому ж судовому засіданні і більше не закривали. Гебістам до лампочки доживеш ти до суду чи ні. Головне повністю тебе ізолювати на період фабрикації справи. А в разі смерті, ніхто із тих хто оформив санкцію на арешт відповідати за твою смерть не буде. А такого легендарного чекіста як Петруня, в крайньому випадку вигнали б на пенсію, що для нього найстрашніше. Тому й рятує в’язнів як може.
Під вечір мене знову повели до слідчого. Там він мені пред’явив санкцію на двохмісячний арешт, в присутності адвоката. А потім запропонував дати «які небуть» покази, бо в іншому випадку буде видана санкція і на двохмісячний арешт мого брата (в кучмівські часи таку санкцію міг видати любий прокурор без суду!). Ще на волі я чув від своїх побратимів, яким доводилось пройти крізь репресії режиму, золоте правило: «Не давай ніяких показів бо все, що доводить твою невинність, буде повністю зруйновано підлою репресивною машиною ще в процесі досудового слідства». Власне, головне чим займаються слідчі під час попереднього слідства, так це руйнуванням доказів твоєї непричетності до інкримінованого злочину, а вже потім підтасовкою фактів твоєї «вини».
Все це я знав, але на карту була поставлена доля рідного брата. І оскільки слідчий не вимагав від мене підписати заготовлений протокол, то я погодився розказати те, що зможу пригадати після черепно-москових травм. Зауваживши, що не буду згадувати ніяких прізвищ інших громадян. Слідчий радо погодився, бо планував для початку хоч якось мене «розговорити». Оскільки я не відчував за собою жодної провини, то й давати ті покази мені було легко. І я розповів майже все що тоді зміг пригадати, звинувачуючи кучмівський режим у провокації сутичок і організації масових безпорядків в колонах мирної демонстрації. А також розповів про вечірній ментовський бєспрєдєл у райвідділках. Не все, що я говорив подобалось слідчому, але те як він «відкорегував» мої свідчення у протоколі – не сподобалось і мені. Прочитавши протокол, і побачивши багато викручень (замін «демонстранти» на «натовп» і т.д.), я було відмовився підписувати його. Та слідчий нагадав про брата і пообіцяв, що в наступному протоколі я вписуватиму свої відповіді власноручно, і зможу внести зауваження. Тому я й погодився підписати той протокол. Та він не приніс слідчим жодної користі, адже не зважаючи на всі виверти слідчого, головною темою моїх свідчень було звинувачення кучмівського режиму, і не згадано жодного прізвища, бо я офіційно відмовився говорити будь про кого хто мав відношення до опозиції. Тому цей протокол ніде не фігурував у обвинувачувальному висновку, адже був дуже не вигідний для нього.
Повернувшись в камеру, я знову почув як за стіною хтось співає «марш УНСО» і «Оксану»:

«...Ти не чекай, моя Оксано.
Додому з лісу партизана
Бо завтра знову Буде бій
І не вернеться сотник твій...»

Але допит мене дуже виснажив, тому я відразу завалився спати. Кров у скронях так пульсувала, що відбивалась болем у всій голові. По коробу за вікном тарабанив дощ і в камері було сиро, холодно і порожньо. Але слова знайомих пісень, які співає схожий на мене в’язень, якось зігрівали душу і вселяли надію, що не все так погано і дасть Бог брата не закриють на два місяці, як вже закрили мене і мабуть того, що співав за стіною.


XVII
Перші дні перебування в гебіському ізоляторі тягнулись неймовірно довго. Все було незвичним і чужим. Через тотальну «узкомовність» персоналу, і їх совковий менталітет, я почувався як військовополонений іноземним військом.
В неділю 18 березня 2001 року, я нарешті дізнався, що «марш УНСО» і «Оксану» співав Олег. В цей день нам вдалося поговорити через вікно. Бо зазвичай він мене не чув, певно через напрямок протягів. Від нього дізнався ще про декого з тих хто був заарештований по «справі №74». Він радісно повідомив, що в цей день в нього ювілей – виповнилось рівно місяць, як він подав заяву на вступ в УНА. Оскільки випробовувальний термін в УНА три місяці, я, жартуючи, повідомив йому, що по завершенні двохмісячної санкції на арешт, він може вважати себе повноцінним унсовцем. Під кінець розмови ми домовились на прогулянці кожен раз співати марш УНСО. Та кожен раз коли я починав співати, мене відразу повертали в камеру, де я далі продовжував співати. Я співав всі патріотичні пісні які знав, а тих яких не знав повністю – співав ті окремі куплети які збереглися в пам’яті. Мій фольклор дуже бісив деяких гебіських вертухаїв, а деякі тільки просили щоб співав тихіше, і самі зачаровано слухали. Співав я краще, ніж писав і малював.
В понеділок 19.03.2001р., ще до обіду, мене повезли в якусь лікарню, яка, судячи по часу їзди автозака, знаходилась десь не далеко від СІЗО СБУ. Вперше в житті, мене в тюремній робі, куфайці і кирзових чоботах, прикутого наручником до конвоїра, вели по звичайній лікарні. Цікаво було спостерігати, як розглядали мене громадяни, що сиділи на лавах біля кабінетів лікарів, певно очікуючи черги на прийом. Спостерігаючи за їхніми поглядами, мені подумалось, що невже й я так само ще нещодавно дивився на людей прикутих наручниками? Погляди були різні. Старші жінки здебільшого дивились зі співчуттям. Молоді дівчата з якоюсь інтригою в погляді. А оскільки мені вже не було чого втрачати, я високо задер голову, примружив лукаво очі, і дивився на все з верху, з певною не злою насмішкою. Конвоїри в той час налякано нишпорили очами по закутках, наче на них планувався напад. Навіть коли мені робили рентген-знімок, старого прапорщика від мене не відчепили, а лише наділи на нього захисний жилет. При цьому кепкуючи, що в його віці йому вже й так нічого втрачати від випромінювання.
В середу 21 березня 2001 року, близько сьомої вечора заходила прямо в камеру Карпачова. Її запитання чи є «претензії», було як мінімум дивне, коли тебе після катувань і реанімації, з порізаним животом, кидають у в’язницю, і фабрикують кримінальну справу. Єдине, за що я їй був щиро вдячний, так це за те, що саме від неї дізнався про брата. Точніше, що Григорій був вже на волі, хоча й на підписці про невиїзд. Адже весь цей час адвоката не було, і я не мав від кого це дізнатися.
Всі ці дні по державному радіо обговорювали «подій 9 березня». Якщо вірити тому, що говорилось з «брехунця», то виходило, що я один з тих хто ледь не розпалив третю світову війну. Від тої офіційної брехні аж нудило. Та з іншого боку я розумів, що кучмівський режим дуже наляканий, раз іде на таке тотальне зомбування в ЗМІ. А ще чим більше вони розповідали які ми «кровожерливі екстремісти», тим більше пересічні розумні люди усвідомлювали чого найбільше боїться кучмодром. В одній з передач, згадували про генерала міліції Анатолія Француза, як одного із найпрофесійніших керівників міліції. Мені просто дико було це слухати знаючи, що саме по наказу цього корумпованого кучмофіла 23 січня 2001 року, в м.Рівне, мені поломали ребра і пробили голову. Не кажучи про те, як за його наказом підкидались набої опозиційним політичним діячам, щоб фабрикувати кримінальні справи, і як знищувалось майно політичних опонентів кучмізму. Такого мєнтовського терору як у Рівному, під чутким керівництвом Француза, напевне не було ніде по Україні.
Час спливав, але ні адвоката ні слідчого не було. Власне слідчий мені і не був потрібний, але з адвокатом хотілось поговорити.


XVIII
В четвер 22 березня 2001р., опівночі, виповнювалося рівно тиждень як мене кинуто за грати, але здавалось, що минув цілий місяць. Я почав писати вірші і намалював стільки малюнків за цей тиждень, скільки не намалював за останні роки. Різні мої талани, наче прорвали дамбу, не зважаючи на те, що я був ще хворий і головний біль після струсу моску ще не припинився. Не кажучи про те, як боліли поломані ребра, та інші травмовані органи в Московському РВВС м.Києва.
Як і в попередні дні, в четвер я боровся із надлишком часу, що в умовах тюрми не так просто. Біля п’ятої години вечора мене «заказали»(через «кормушку» завчасно оголосили «Бєз вєщєй!») до слідчого і адвоката. Вже коли відчинялись двері, я почув по радіо, яке висіло над ними, що заарештовано Шкіля і доправлено в СІЗО СБУ. Це так мене розгнівало, що й пропала вся радість від очікуваної можливості побачити нарешті адвоката.
В цей день слідчий пред’явив постанову про притягнення мене як обвинувачуваного. Відверто кажучи, таким «народним героєм», до цього, мене ще ніхто не зображав, як це описали слідчі у своїй постанові. Виявляється я мав таку страшну зброю як «авторитет», який «використовував» для «опору правопорядку». Вся постанова була переповнена м’яко кажучи нелогічними словосполученнями, і певно не один філолог попрів би, щоб зрозуміти в чому суть мого вчинку. Особливо коли звинувачують, що ти «авторитетом» повалив «деревяний паркан» і т.д. Постанова претендувала на номінацію «лексичний маразм». Але в цілому, постанова мені сподобалась. Адже не кожен день з мене робили ватажка «антикучмівського повстання», який «роздавав зброю» і «заохочував до насильства над працівниками правоохоронних органів» і «органів (кучмівської!) влади», а також «приймав в цьому активну участь». Мені просто не вірилось, що це все про мене. Читалось наче історична довідка про організаційну роль певного повстанського отамана. Хоча задум автора передбачав, напевне, сльози розкаяння, в мене навпаки – від гордості аж груди розпинало. Дякувати Богові, гординя не завалоділа мною грішним, і я хоч із розпачем, але зрозумів, що ці лаври, з рук оцих осіб, прийняти не можу.
Прочитавши «постанову», на звороті останнього листа (екземпляру що повертався Генеральному Прокурору), я написав політичну заяву, з приводу арешту Шкіля. Там вказав, що розцінюю все розслідування, як широкомасштабну політичну репресію на замовлення кучмівського режиму, направлену на знищення політичної опозиції в Україні. В зв’язку з чим відмовляюсь давати будь-які свідчення, до усунення від влади кучмівського кримінального режиму.
Поки я писав свою заяву корявим почерком і з купою граматичних, орфографічних та лексичних помилок, адвокат Іван Макар утримував слідчого капітана Павла Поповича, який всіляко намагався вирвати в мене постанову. А коли пан капітан, слідчий СБУ відряджений зі славного міста Львів (який певно мріяв повернутись майором!?), прочитав мою писанину, на примірнику який мав повернутись в генпрокуратуру, то ледь не заплакав, з розпачу. Відверто кажучи, мені його тоді стало по людські дуже жаль, але революція вимагала не лише моїх жертв, а й жертви ворога, та його сатрапів.
Слідчий спробував знову шантажувати долею брата, та це вже мене не лякало, бо знав, що вдруге його не закриють на тих же підставах. Тим більше, що справу проти брата фабрикували ну дуже «тупо і глупо», як казав один «касетний» класик. Тому найгірше, що загрожувало братові, так це «гачок» в ролі одного з обвинувачених на підписці про невиїзд, аби виправдати побиття його в Московському райвідділі. З часом все сталось саме так як я й передбачав по цій справі (Але я не передбачав, що проти нього вчинять іншу провокацію і закриють по іншій інспірованій «справі» у вересні 2002 року. Гебешня не пробачає, і не зупиняється ні перед чим – прим. 2011р). На той час, я щоправда не знав, що брата мого звільнили не тому, що слідчий не готовив запит на арешт, а тому, що Прокуратура під тиском громадськості, зокрема й Карпачової, не підписала постанову. А поки що, зі звільненням брата, я почувався вільним у своїх діях під час слідства. Термін власного ув’язнення мене не лякав, бо за свої переконання, я готовий був хоч на довічне.

(Кінець, написаного у Лукянівському СІЗО на початку 2002 року. По переду було ще два роки і шість місяців ув’язнення, які майже щоденно були насичені різними неординарними подіями, які я навіть не записував у щоденники, котрі вів з 16.03.2001р. по 18.03.2003р. Їх щодня могли відшмонати і використати для лихих справ, тому й писав я там загальні речі, лише інколи натякаючи на якісь події, які важко й самому пригадати. Прим 2011р.)
http://maidan.org.ua/static/mai/1301896002.html


 
Микола Ляхович: Як реабілітували політв’язнів і покарали катів

Ці спогади були підхопленні деякими сайтами. Після чого до мене нерідко звертались люди, із двома запитаннями:
1. Чому не реабілітували репресованих по справі «9 березня 2001р.»?
2. Кого покарали за міліцейське свавілля 9 березня 2001року, а також кого притягли до відповідальності з тих хто приймав участь у подальших репресіях активістів?
Власне, відповідь на ці два запитання, лежить в дослідженні як хто з «помаранчевої влади», поводився щодо осіб пов’язаних з цією справою. Хотілося зробити певний «рейтинг» але, нажаль, на даний час, ще про багато речей писати не можна. Наприклад, зараз відбуваються дебати по цій справі у Страсбурзькому міжнародному суді. А це такий період судового процесу, деталі якого розголошувати не можна. Адже процедура полягає в тому, що сторони фактично ведуть між собою переписку, посередництвом суду, надаючи свої аргументи і спростовуючи доводи опонента. В даному випадку відповідачем, на жаль, є Держава Україна. І від її імені пишуть свої аргументи представники Уряду. А оскільки з 2003 року, коли справа була прийнята до розгляду в Європейському Суді, в Україні змінилось багато Урядів, то колись суспільству буде цікаво почитати аргументи не лише урядів Кучми-Януковича, а й т.зв., «помаранчево-демократичних» урядовців, які клялись у своїй підтримці політв’язням. Та поки що, цей цікавий епізод, змушені пропустити аби не бути звинуваченим у порушенні правил розгляду справи у цій міжнародній інстанції.
Інше, викладатиметься хронологічно, по конкретним посадовим особам. Перший з них, це звісно Віктор Ющенко, який восени 2003 року, перебуваючи в м. Рівне, як демократичний кандидат від опозиції, не пожалів гарних слів на адресу політв’язнів «справи 9 березня 2001р.», пообіцявши, що за «демократичної» (тобто його!) влади, «ці мужні люди, будуть обов’язково реабілітовані». Я тоді щойно був звільнений з ув’язнення, і заїхав в Рівне, щоб лікуватись. Тому й потрапив на заходи приурочені зустрічі Ющенка. На той час, я ще був дуже хворий, а відповідно кволий, тому лише через наполягання земляків погодився відвідати ті зустрічі. А коли почув потік хвалебних од, від Ющенка, на нашу адресу, то пригадую, як аж з ніяковів. Мене примусили піднятися, і величезна переповнена зала довго аплодувала. Здавалось які можуть бути проблеми, якщо ця людина стане Президентом?
Але якщо відверто, то я й тоді не сумнівався, що станеться так, як це все власне й сталось. Тобто не сталось нічого.

Реабілітація через Верховний Суд

Віктор Андрійович все ж таки пробував щось зробити. Наприклад, саме він ініціював ще один перегляд цієї справи у Верховному Судді, де прийняло участь аж дві палати цих суддів. Це сталось у квітні 2006 року.
Але як і очікувалось, нічого це не змінило. Та і хіба могло воно щось змінити, коли для суду потрібні були «ново-виявленні факти». А хто їх надав? Правильніше буде спитати, а хто мав їх надати? Правильно, ті органи, які власне й фальсифікували цю справу, тобто МВС і СБУ. При цьому саме в такому порядку, а не в іншому.
Після засідання Верховного Суду у квітні 2006 року, до мене підходили представники ЗМІ, і запитували хто, мою думку, з помаранчевої влади несе відповідальність за те, що нас не реабілітували, на цьому судовому процесі? Я всім відповідав так як і було – нас не виправдали через тодішнього міністра МВС Юрія Луценка. І пояснював, що вся справа «9 березня 2001р.», трималась виключно на сфальсифікованих рапортах, по цих подіях, представників міліції, а також на основі первинних «показів» свідків, яких катували у райвідділах від 7-ми до 15-ти діб. Цих «свідків» потім навіть не доставляли в суд, а зачитували їхні «свідчення» з протоколів складених у міліцейських райвідділах Києва. Адже всі свідки, кого таки доставили на судовий процес у кінотеатрі «Загреб», в один голос відмовлялись від попередніх «свідчень», і з жахливими подробицями розповідали як їх катували, щоб вони те все попідписували. Тобто весь фундаментальний матеріал тієї «справи», був заготовлений в МВС, а вже «специ» з КГБ-СБУ, у білих рукавичках, склали цей весь фальсифікат у «кримінальну справу», і шантажами та тиском довели її до «обвинувального вироку». Відповідно, щоб розвалити ці всі фальсифікації, потрібно було аби Юрій Луценко, провів внутрішнє розслідування з приводу тих подій в підконтрольному йому МВС. Достатньо було б навіть оприлюднити «оперативку», як на передодні цих подій, давно завербовані агенти МВС у політичних партіях, підбивали молодь на виготовлення «коктейлю Молотова». Це ми дізнались з матеріалів справи, які ще на початку були «виділенні в окреме провадження», і звісно поховані в архівах.
На той час, всі журналісти були настільки зачаровані «польовим командиром» Луценком, що відмовлялись у все це вірити, виправдовуючи Юру, що він можливо не знав про це. Але їм не раз показували офіційні звернення депутатів до міністра Луценка з вимогою провести те внутрішнє розслідування по «подіях 9 березня 2001р.», і відповідно відписки Луценка, в яких він ледь не відкрито називав політв’язнів по цій справі «кримінальними злочинцями». (У своїх відписках, міністр Луценко намагається все звалити на СБУ, і на обивателя це діє)
Вже мало хто пам’ятає, але з приводу репресій сумських студентів у 2004 році, коли їх брутально на очах народного депутата Вячеслава Кириленка затримувала міліція по наказу тодішнього губернатора Володимира Щербання, міністр Луценко відповів подібним чином. Тобто він повністю виправдав дії «правоохоронних органів», а відповідно й накази тих, хто їх до цих дій спонукав. Пригадую, як Щербань повернувшись з вигнання десь у 2006-2008рр., на одному з ток-шоу каналу ICTV гордо розмахував листом-відповіддю від міністра Луценка, яким підтверджувалось, що правоохоронці Сумської області не порушували прав студентів. Хто не пам’ятає, нагадаю, що десятки студентів брутально побили і затримали на кордоні Сумської і Полтавської області, щоб вони не продовжили свій протестний похід на Київ, з вимогою не об’єднувати їхні ВНЗ, на основі колишнього ПТУ.
Як і очікувалось, жоден ЗМІ не оприлюднив мою позицію. Натомість Луценка вихваляли, і подекуди ганьбили нездару Ющенка. Так, Ющенко міг тоді зробити й більше, але він хоч дав нам шанс, зорганізувавши повторне слухання у ВСУ. А Луценко категорично відкинув можливість проведення внутрішнього розслідування, і фактично поховав наші сподівання юридичним шляхом реабілітуватися у судових інстанціях України.
Не треба це сприймати, як певний «анти піар» Луценку, який сьогодні сам піддається репресіям, де за «підставу» взято нестриманість екс-міністра у вирішенні побутових проблем свого водія. Особисто я – щиро співчуваю Луценку. Але, коли хотів зібрати підписи на його підтримку серед політв’язнів «справи 9 березня 2001р», то значна частина цих політв’язнів не лише відмовилась за нього підписатись, а й, нажаль, зловтішались. Хоча в цьому не бачу нічого втішного (http://tyzhden.ua/News/28134).
Не можна тут не зазначити, що Луценко з перших днів, пригрів у себе людей, які були прямо пов’язані з репресіями 9 березня 2001 р. Так, один із самих прибуткових департаментів МВС, очолює генерал Олександр Савченко. (Олександр Савченко – отримав звання генерала від Кучми, по результатах подій 9 березня 2001р)
Це той самий генерал, який отримав це звання, саме за події «9 березня 2001р», які він координував ще будучі полковником МВС по громадській безпеці. Пригадую, ми ще з цього кепкували, позаяк він отримав звання з мотивацією «за недопущення безпорядків». Тому ми запитували, які можуть бути до нас претензії за «організацію безпорядків», якщо Олександр Савченко їх «не допустив»? Близькість і дружні стосунки Луценка та Савченка показали, наскільки опозиція (яку представляв перший) і влада (яку представляв другий) є переплетеними, а їх діяльність узгоджена. І лише щирі патріотично налаштовані люди, доведенні до відчаю і виведені на вулицю, в результаті стають «крайніми».


Законопроекти про реабілітацію
Були й інші можливості реабілітувати політв’язнів «справи 9 березня 2001р.». Так, один з фігурантів цієї справи, а з часом народний депутат Андрій Шкіль, підготував законопроект, який реабілітовував засудженних по цій справі, відразу після позитивного голосування у ВРУ і підписання закону Президентом («Проект Закону про відновлення прав осіб, які зазнали політичних репресій» №7813-1 від 08.09.2005). Я особисто ходив на засідання профільного комітету з прав людини, який на той час очолював Генадій Удовенко, де розглядали цей проект Шкіля і подібний законопроект від Леоніда Черновецького (“Проект Закону про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні протягом 2001-2004 років» №7813 від 12.07.2005). Наскільки мене тоді поінформували, Черновецький зацікавився цим питанням, бо з ним мали дружні стосунки політв’язні з угрупування «УНАстів», що були виключенні з Громадської Оргранізації УНА-УНСО, за співпрацю з провокатором Едуардом Коваленком. Коваленко, за сценарієм кучмістів, намагався розіграти на передодні президентських виборів 2004 року екстремістсько-ксенофобську карту, аби скомпрометувати Ющенка.
Тобто тут вже від початку було все замішане на внутрішніх протистояннях між політв’язнями. Зараз вже не пригадую всіх деталей (це можна пошукати на сайті ВРУ), але законопроект Черновецького був як і всі його ініціативи анти-юридичним. Творіння Черновецького було вщент розкритиковане експертами, як антиконституційне. Тому я з легкістю на засіданні профільного комітету довів, що за основу треба брати законопроект Шкіля. З цим навіть погодився представник Черновецького, який теж був на засіданні комітету. Комітет одноголосно прийняв за основу законопроект Шкіля, і вирішив направити його на голосування до ВРУ в першому читанні (Проект Постанови №7813-1П від 13.10.2005). На засіданнях демократичних фракцій, також було прийнято рішення голосувати за законопроект Шкіля. І от, в останній момент, цей законопроект тихцем відкликається, і профільний комітет різко міняє свою думку, на користь законопроекту Черновецького (Проект Постанови №7813/П від 22.12.2005). І саме бездарний з юридичної сторони законопроект Черновецького, подається до ВРУ, де з тріском провалюється. Навіть як би він був прийнятий і підписаний Президентом, то його відмінили б при першій нагоді в Конституційному Суді. З часом, помічники Шкіля поцікавились в комітеті ВР з прав людини, чому вони зненацька змінили свою думку на користь безперспективного законопроекту Черновецького. В комітеті пояснили, що до них прийшла «група» політв’язнів «справи 9 березня 2001р», які в категоричній формі почали вимагати відкликати законопроект Шкіля, і взяти за основу проект Черновецького. Під тиском тих політв’язнів, комітет так і вчинив. Звісно, я здогадуюсь що то були за «політв’язні», і знаю звідки у цих ледащо неприязнь до законопроекту Шкіля. Але мені до кінця так і не стало зрозуміло, навіщо вони поховали можливість і собі реабілітуватись через законопроект у ВРУ? Адже всім було очевидно, що шанс мав лише законопроект Шкіля. Крім того законопроект Шкіля передбачав статус репресованого не лише особам що проходили по справі «9 березня 2001р», а й іншим переслідуваним опозиціонерам в період з 1995 по грудень 2004 р.р. І хоч законопроект закінчувався груднем 2004 року, його опоненти розносили чутки, що Шкіль має на меті підвести правову базу, для уникнення покарання «білоблакитними», які саме в той час активно переслідувались за сепаратизм і корупцію. Очевидно, що ніхто з «білоблакитних» не міг примазатись до цієї реабілітації. Проте репресованими могли бути визнанні багато інших патріотів, зокрема й молодь, яку катували у міліцейських райвідділах, щоб змусити нас оговорити. Але деякі політв’язні не бачили далі своїх амбіцій і образ, тому й втопили в цих почуттях свою реабілітацію.
Доречі, я пропонував не закон про реабілітацію, а просто відміну статті 294-ї ККУ, як антиконституційної, яка передбачає «колективне покарання» і дублює формулювання «злочинів» з інших статей КК, при цьому їх обтяжуючі, що також суперечить духу Закону. Саме за цією статтею в основі, нас засудили по статті 71-й ще в редакції УРСР від 60-х років. Тобто, скасувавши цю 294-ту статтю внесену в новий Кримінальний Кодекс 2001р., істинно «совєцкім» прокурором Юрієм Кармазіним – ми теж автоматично були б реабілітовані, хоча й без пільг. Але це тема окремого дослідження, як псевдо реформатори старанно оберігали основи тоталітарного правосуддя в нових законодавчих ініціативах.
Ось до цих двох спроб і було зведено всі намагання «помаранчевої влади», реабілітувати «мужніх» політв’язнів.

Нагороди і допомога політв’язням

Щоб політв’язням не було дуже гірко – вирішили їх відзначити орденами «За мужність».
До цього Шкіль, написав не один десяток звернень і запитів. Писав всім: від місцевого самоврядування – до Президента. При цьому Ющенко як Президент і Тимошенко як Прем’єр-міністр реагували на ці запити хоч і без ентузіазму, проте і без негативізму. В той час як на місцях, в обласних адміністраціях, ці запити в кращому випадку просто ігнорувались. Бувало таке, що навіть обурювались, мовляв що то ще за «борці» такі? (Що за «політвязні»? Це ті «бандити», що заважали нашому процвітанню в часи президентства Кучми? Так їх розстріляти треба було!). Вся владна вертикаль була переповнена кучмістами. Більшість міністрів «помаранчевого» Уряду, також ігнорували звернення Шкіля. І їм глибоко було наплювати на політв’язнів та їхніх матерів з дружинами, за яких клопотався Шкіль. Єдиний губернатор який не лише позитивно реагував, а й проявляв ініціативу в допомозі політв’язням та їх родинам, був нині покійний Василь Червоній. Але оскільки цей «ультранаціоналіст» був не дуже популярний в «соціал-демократично-ліберальній» центральній владі, то всі його ініціативи губились в Києві.
Саме тому в першу чергу почали віншувати креатур Луценка. Тобто тих політв’язнів, які довели свою «відданість» НСНУ, в протистоянні з БЮТом. (УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ № 21/2007 від 18 січня 2007 року)
Тут буде упущений аналіз самої «мужності» – це теж колись стане відомо, коли перечитають особові справи засуджених політв’язнів, та дізнаються ким вони себе заявили в місцях відбування покарання.
Але заради справедливості мушу сказати, що й мене номінували на таку нагороду в літку 2007 року, вже після того, як «першу чергу» було відзначено нагородами. Мені зателефонували з адміністрації Президента, щоб уточнити якісь біографічні деталі. Звісно я розпитав для чого. І вони урочисто повідомили, що мене мають нагородити орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Змушений був їм відразу повідомити, щоб навіть не готували це нагородження. Адже після того як Віктор Андрійович підписав «Універсал національної єдності» з відверто антиукраїнськими силами, чим реабілітував «донецький кримінал» – я від нього нічого брати не буду! І тому мені нічого так і не присвоїли. З часом я дізнався від Михайла Свистовича та інших ще «допомаранчевих» активістів, що через мою відмову, не нагородили більше нікого – а в списку після мене йшло ще з два десятка людей часів «У.Б.К.». Напевне вирішили не ризикувати.
Не буду тут деталізувати індивідуальної допомоги, тих чи інших депутатів, розписуючи як Шкіль, якомусь політв’язню за власний рахунок газифікував будинок, чи провів телефон. Це власне так би мовити й мало бути. Але дехто з політв’язнів вважав, що Шкіль зобов’язаний їх по життєво утримувати. Адже він став «завдяки» їм «нардепом». Сподіваюсь не варто розписувати абсурдність таких тверджень. Якщо хтось хоче знати деталі завдяки кому Шкіль став нардепом, і як йому в цьому допомагали ув’язненні політв’язні – то раджу звернутися до Тетяни Чорновіл.
На мою думку все ж таки варта уваги допомога політв’язням з боку політичних партій. Такою партією, була лише одна сила – це «Батьківщина», чи можна сказати БЮТ. Але, нажаль, діяльність та ідеологія цієї сили настільки де-гуманізовані, що навіть найкращі пориви цієї політичної сили в сторону «демоса», зазвичай мало що йому приносять. Так було і під час нашого ув’язнення, коли виділенні БЮТом на підтримку політв’язнів десятки тисяч у.о., розкрадались, але не БЮТівцями, а нашими «побратимами-унсовцями». Так само відбувалось і після нашого звільнення. Це все мені нагадувало комсомол, річниці яких за державний бюджет так люблять відзначати БЮТівці (http://lustratio.blogspot.com/2009/04/26-90.html ). Зібрались, домовились між собою «зробити» людям «добре», і доручили це втілювати першому ліпшому хто потрапив на очі. В результаті ті кому мали допомогти, могли й не дізнатись про те, що їм «зробили добре». Адже допомога так і не потрапила до адресата. Саме так сталось, коли БЮТ вирішив оплатити престижне навчання в КНУ політв’язням і членам їх родин. З часом виявилось, що Ігор Мазур (“Тополя») один з політв’язнів, подав на оплату цього навчання список осіб, які не мали жодного стосунку ні до «справи 9 березня», ні до політв’язнів. В результаті БЮТ роками оплачував навчання для аферистів, в той час як троє справжніх політв’язнів «справи 9 березня 2001р» ледь животіли, аби наскребти коштів на навчання. Тобто я звісно ціную пориви БЮТу, але сподіваюсь в майбутньому вони будуть акуратніші та педантичніші в цих питаннях.
Це не поодинокий випадок, наживання на цій справі. Тому, ще раз наголошую: НЕ МАЄ ЖОДНОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ ЧИ УПОВНОВАЖЕННОЇ ОСОБИ, НАДІЛЕНОЇ ПРАВОМ ЗБИРАТИ МАТЕРІАЛЬНУ ДОПОМОГУ ДЛЯ ПОЛІТВЯЗНІВ «СПРАВИ 9 БЕРЕЗНЯ 2001 р».

Наслідки для катів і сатрапів

Але повернемося до «державних мужів», і того як вони покарали фальсифікаторів «справи 9 березня 2001р». І тут відразу пригадується знову Віктор Андрійович. Адже саме він не лише підняв до заступника Голови СБУ Миколу Герасименка, який був головним натхненником та ідеологом фальсифікації «масових безпорядків», а й постійно його нагороджував. Хто такий Микола Герасименко, знають Тетяна Монтян і Володимир Бойко (http://www.pravda.com.ua/articles/2006/12/1/3184587/ і http://ord-ua.com/2009/09/15/sbu-nakanune-novyh-raskladov/). (Ось так Герасименко “стучав» на свого начальника, який вже в той час небезпідставно боявся відповідальності в майбутньому за фальсифікацію цієї кримінальної справи)
Так от, «син» Кучми, а точніше Віктор Ющенко, не забув відзначити Миколу Герасименка декілька разів. Спочатку нагородив таким же орденом «За мужність» ІІІ ступеня, як перед цим декого з тих політв’язнів, які «мужньо» вистояли в ув’язненні, куди їх запроторив Герасименко! (Дивіться УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ № 287/2008 http://www.president.gov.ua/documents/7671.html)
 під кінець свого Президенства, Віктор Андрійович відзначив Герасименка ще й орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня! (Дивіться УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ № 151/2010 http://www.president.gov.ua/documents/10434.html)
Не забув Ющенко присвоїти вище звання і раніше згаданому другу Луценка, генералу Олександру Савченку. (Дивіться УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ № 646/2009 http://www.president.gov.ua/documents/9737.html)
І суддя Іван Миколайович Волік (http://www.logos.biz.ua/proj/yar_sud/online/110.htm), не залишився засмученим. Це саме той суддя, котрий виніс вирок в замовній справі по подіях «9 березня 2001р», попираючи будь-які права політв’язнів, позбавивши декого навіть права на захист видаливши із зали суду.
26 червня 2007 року – Волік призначається суддею Вищого господарського суду, і відразу ж претендує на голову цієї поважної установи. І лише під тиском громадськості, йому не вдалося зробити цієї карколомної кар’єри в часи Президентства Ющенка. З часом Ющенко присвоює Воліку і звання «ЗАСЛУЖЕНИЙ ЮРИСТ УКРАЇНИ» (Дивіться УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ № 128/2010 від 8 лютого 2010 року http://www.president.gov.ua/documents/10505.html).
А декількома місяцями раніше, 18 грудня 2009 року, Віктор Андрійович відзначив цим же званням Лідію Іванівну, дружину судді Воліка (УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ № 1072/2009 http://www.president.gov.ua/documents/10217.html ). От така сім’я «Заслужених юристів України», які полюбляють парою ходити на політичні акції Партії Регіонів. Якось саме біля мітингу ПР, я випадково наткнувся на це подружжя юристів, яке чомусь дуже налякалось побачивши мене, жахнувшись як від примари…
Доречі, при бажанні, ви можете зателефонувати Івану Миколайовичу на робочий робочий телефон 207-5278 (http://www.dovidka.com.ua/user/?code=467764&preview=1), і поцікавитись як він себе почуває.
Із найбільш визначних посадових осіб причетних до фальсифікації справи «9 березня 2001р», був підданий «репресіям» в часи президентства Ющенка, лише один прокурор Кузовкін. І то не від Віктора Андрійовича, а від Андрія Вікторовича Ющенка, з яким стикнувся на дорозі. В результаті отримав тілесні ушкодження від охоронця «сина бога» (http://www.pravda.com.ua/articles/2006/05/22/3108665/).
Але в службовому і кар’єрному рості, цей прокурор дещо пішов у гору, очоливши міжрайонну прокуратуру Борисполя, що сталось ще 20 серпня 2003 року.
І лише політв’язнів справи «9 березня», щороку стає менше і менше… Хоч більшість з них були набагато молодшими за своїх нині «здравствующих» і процвітаючих катів. А ті що ще живі, досі вважаються «терористами» і їхніх фото використовуються як «статисти», у нових політичних справах, де влада хоче розіграти «екстремістську» тему, для компрометації опозиції і виправдання своїх репресій.
(Аркуш з кримінальної справи №193 («васильківські терористи»), слідчого відділу УСБУ в Київській обл. Моє фото використовується в якості «статиста», при пошуку місць, де «васильківські терористи» могли «придбати» вибухо-небезпечні матеріали)
 І справа тут не в реабілітації двох десятків політв’язнів і засудженні декількох сатрапів кучмівського режиму. Справа в тому, що залишилось не реабілітованим суспільство, яке мордувалось в кучмівській кримінально-клановій Державі. А відповідно не засудженні злочинно-репресивні дії бандитської влади, що дало можливість відродити ще з більшим розмахом репресії вже сьогодні.
(Апеляційний суд, в травні 2003 року. Тоді ще ми не думали, що наші кати стануть друзями наших спільників по боротьбі)

Микола Ляхович

http://maidan.org.ua/2012/03/yak-reabilituvaly-politvyazniv-i-pokaraly-kativ-u-spravi-9-bereznya-2001r/
http://blog.i.ua/community/3252/940140/
http://blog.i.ua/community/3252/940114/
http://blog.i.ua/community/3252/940120/
http://blog.i.ua/community/3252/940124/

 

 

 

 

НЕЗАЛЕЖНІЙ УКРАЇНІ – 20 РОКІВ

Виступ Президента України Віктора Януковича під час урочистостей з нагоди 20-ї річниці Незалежності України в палаці «Україна»

Дорогі співвітчизники!
В ці серпневі дні ми святкуємо ювілей Української держави.
Незалежній Україні – 20 років!
В серпні 1991 року стала реальністю вікова мрія українського народу.
Крах соціалістичної системи, провал «путчу ГКЧП» та розпад СРСР ще раз засвідчили, що жодна імперія чи тоталітарна держава неспроможні втримати енергію національного розвитку і протистояти прагненню до свободи.
За традицією, в ці святкові дні річниці незалежності ми ще і ще раз аналізуємо пройдений шлях, як-то кажуть, звіряємо наш рух вперед за компасом історії.
Адже саме в ці святкові дні кожен з нас має унікальну можливість відволіктися від буденності сьогодення і замислитись над десятиліттями як минулого, так і майбутнього.
Для України та її громадян ці двадцять років – це не просто ювілейна дата.
Це важлива віха в історії держави і суспільства, що пройшли горнило перших випробувань на міцність.
Сьогодні ми з впевненістю стверджуємо: український народ достойно склав іспит на свободу і незалежність!
Світ, в якому ми живемо, змінюється з величезною швидкістю.
Ще зовсім недавно за історичним виміром, якихось 25-30 років тому, світоустрій виглядав статичним і прогнозованим.
Але поразка комуністичної системи, гостра конкуренція за ресурси розвитку і глобальна економічна криза, яка нині ще далека від завершення, назавжди змінили старий порядок.
Яким буде новий – без перебільшення, залежить сьогодні від кожного народу, від кожної держави.
За роки незалежності ми здолали комплекс, що складався століттями, – комплекс меншовартості.
Не менш важливо сьогодні подолати і розповсюджене в суспільстві відчуття апатії.
Ми навчилися долати кризи власними силами.
Ми рухались вперед, змінювали своє уявлення про світ, про свої можливості і свою історичну місію.
Маємо нарешті усвідомити, що справжній фундамент нашого двадцятиріччя – віковий досвід пошуку і розвитку державництва, духовності та культури.
Маємо пам’ятати і те, що наша історія завжди була нерозривно пов’язана із становленням європейської цивілізації.
Наріжним каменем цього фундаменту є спадщина державності від Київської, Древньої Русі, що була невід’ємною сторінкою історії європейського середньовіччя.
З Київською державою рахувались церкви і монархії Європи. З нею вигідно торгували. Її міста вражали красою.
«Гардарика – країна міст» – так в деяких середньовічних текстах згадують Русь.
В ті славетні часи Київська Русь стала одним із духовних центрів європейської християнської цивілізації.
Україна з гордістю продовжує цю місію і сьогодні.
Складні часи України-Русі, що охоплюють кілька століть, коли українські землі та населення перебували у складі інших держав, не завадили нашим прадідам зберігати і розвивати міста, архітектуру, створювати освітні центри, забезпечувати хлібом та іншим продовольством європейські ринки, поєднувати просвітницькі процеси з традиціями культурної спадщини, зберегти православну віру і толерантне ставлення до інших церков.
Особливе місце займає козацька доба, що залишиться в історії славною сторінкою на шляху до нової державності.
Ідея нової, модернової держави в сім’ї вільних європейських народів, з якою пов’язані імена видатних українських вчених, філософів і просвітників, поетів, письменників, надихала романтиків у буремні роки європейської «весни народів» дев’ятнадцятого століття і фундаторів самостійної української республіки на початку двадцятого.
На жаль, прагненням до незалежності не судилось здійснитись.
Республіканські проекти згинули в горнилі громадянської війни та соціалістичного перевороту.
Але здобута і втрачена незалежність, напівдержавний статус новоствореної УРСР у складі СРСР – це не лише трагічні та героїчні сторінки з підручника.
Саме в ХХ столітті, ціною жертв комуністичної системи та десятиліть несвободи, Україна все ж з’явилась на світовій мапі.
Разом з іншими народами українці перемогли нацизм у другій світовій війні.
Руками мільйонів трударів було створено міцну основу сучасної індустрії.
Україна отримала своє перше визнання як один з засновників Організації об’єднаних націй.
Складною і трагічною в роки радянської України була доля тих, хто намагався дорогою ціною прискорити плин історії.
«Червоне століття», як визначив цю епоху наш філософ-сучасник Мирослав Попович, зробило народження незалежної України незворотнім.
І якщо сьогодні запитати, що ж стало вирішальним в народженні держави України, що зберегло її землі і забезпечило єдність громадян, незалежно від регіону і етнічного походження?
Відповідь: визнана усіма ідея незалежності, єдність народу і наявний досвід державництва.
Це – основа, на який зросла молода республіка Україна на початку 90-х років ХХ століття.
По суті, для нашого багатонаціонального народу ідея незалежності стала об’єднуючою духовною силою, що містить в собі такі цінності як свобода, гуманізм, демократія, толерантність, справедливість, соціальна єдність.
Українська політична нація нині стала невід’ємною складовою сім’ї європейських народів.
Впевнений – назавжди!
Дорогі співвітчизники!
В буремні 90-ті вибір шляху нашого розвитку був непростим.
Як в суспільстві, так і серед політиків не було єдності і чіткого розуміння того, яку державу і яке суспільство потрібно будувати.
Згадаймо ті роки.
Економічний колапс, виробництво майже зупинено. Мільйони безробітних.
В українських сім’ях – знову злидні, наче по країні прокотилась війна.
На вулицях – розквіт злочинності. Інфляція вимірюється на сотні відсотків.
І все це відбувалось в умовах зовнішнього тиску щодо наявної тоді в України ядерної зброї, швидкого демонтажу рубльового простору, розпаду старих виробничих зв’язків.
Державотворення було важливим завданням перших років.
Але в ті роки, і це треба розуміти і пам’ятати, люди більшою мірою опікувались одним завданням – як вижити родинам, і як знайти місце в новому, ще незрозумілому для них світі.
Романтизм національного відродження поступався соціальному відчаю і зростаючим протестним настроям.
Перші кроки на шляху економічних перетворень середини 90-х на певний час врівноважили ситуацію в країні.
Приватна власність, розвиток підприємництва і дійсно знаменна подія – прийняття Конституції незалежної демократичної України – створили нову реальність.
Україну визнали і в Україну повірили.
Саме на початку XXI століття наша держава отримала унікальний шанс через реформи увійти до кола країн-учасників європейського інтеграційного процесу.
Кажу щиро: я і до сьогодні вважаю, що економічна динаміка зростання, пік якої припав на 2003-2004 роки, могла б стати чудовим фундаментом наступних глибоких модернізаційних змін.
Саме в ті роки Україну почали визнавати як майбутній центральноєвропейський осередок розвитку.
Зростав добробут громадян, і це відчувала кожна родина.
Ми мали шанс на прискорений успіх. Якби не одне «але».
Трагічна смерть журналіста Георгія Гонгадзе і наступний, так званий, «касетний скандал» стали приводом для тривалих «боїв без правил» за владу.
Звичайно, в умовах економічного піднесення люди бажали і нових, якісних змін.
Неефективна політична система, не завжди справедливе правосуддя, корумпований чиновницький апарат гальмували розвиток.
Водночас, підміна реальної політики примітивним популізмом, ідеологічне шаманство і вождізм дестабілізували ситуацію.
2004 рік став роком своєрідного «зламу».
Після помаранчевих подій 2004 року ми всі пережили 5 фактично втрачених років життя держави.
Українська політика була перетворена на нескінченне ток-шоу.
Суспільство знову, як і в перші роки незалежності, було штучно занурено в дискусії про історію, що провокувало нові конфлікти і непорозуміння.
Економіка увійшла в піке, її керованість була фактично втрачена.
Зовнішня політика підмінювалась ритуалом, а на практиці – лише декларації і сумнівні прожекти та контракти, такі як газова угода 2009 року.
Нагадаю також, що країна вимушено пережила експеримент з недолугою реформою політичної системи та невиправдані дострокові вибори до парламенту у 2007 році.
Як логічний наслідок, розхитана та розхристана країна виявилась неготовою до викликів світової економічної кризи, і опинилась серед лідерів економічного спаду.
Реальною загрозою став дефолт за зовнішніми зобов’язаннями держави.
Після президентських виборів 2010 року ми виправили ситуацію.
Ефективна антикризова політика та курс на модернізацію країни, системні реформи в економіці та соціальній сфері дають нам новий шанс.
І цього разу ми не маємо права його втрачати.
Розумію, що такий стислий екскурс в недалеке минуле не вичерпує всіх аспектів нашого життя.
Незалежно від політичних подій в державі, люди працювали, народжували і виховували дітей, і мріяли про якісні зміни, про достойне життя і про справедливу та сильну владу.
Які ж уроки ми маємо винести з власної історії?
Перший урок, і мабуть, головний: незалежна держава – це не подарунок на все життя.
Незалежність потрібно доводити і зміцнювати щодня.
Це справа кожного громадянина – підприємця і вчителя, шахтаря і міністра, пенсіонера і студента.
Не популізм і красиві гасла забезпечують незалежність.
А лише реальні справи і повсякденна робота.
Урок другий: недореформованість країни – головний чинник соціальних бід і нестабільності.
Очевидно, що потрібна системність і послідовність змін, глибока модернізація країни.
Світова криза ще раз засвідчила, що в сучасному світі навіть найсильніші країни можуть стати банкрутами, якщо не здатні до саморозвитку.
А для країн з радянською спадщиною – в економіці, політиці і, у декого, в думках – модернізація потрібна, як кисень для людини.
Урок третій – потрібне ствердження правової і впорядкованої демократичної системи.
Для багатьох українських політиків демократія стала синонімом сваволі та безвідповідальності.
Прикро, що і для багатьох моїх співвітчизників політика «гарного слова» виглядає привабливішою за політику законного порядку та реальних справ.
Скільки ще потрібно уроків, щоб позбутися хвороб анархізму та популізму?
Урок четвертий: корумпована система влади знищує будь-яку реформу.
Визнаю, що і в нинішній владі рівень корупції залишається критично високим.
Я оголосив війну корупції, і наголошую – це не просто гасло. В цій війні не буде «своїх» та «чужих».
І хто ще не зрозумів – відчує, як-то кажуть, на своїй власній шкурі вже найближчим часом.
Це також моя відповідь тим, хто хоче політиканством та демагогією підмінити правосуддя.
Заявляю відкрито – нічого у них не вийде. Досить жити за правилами політичного шоу.
Лише справедливе правосуддя і закон, а не політична доцільність, мають визначати, чи була дія громадянина злочином, чи ні.
Це моя принципова позиція.
І п’ятий урок. Всі роки незалежності ми відчували дефіцит гуманізму, людяності в стосунках між державою та громадянами.
Жодні реформи, жодні політичні ініціативи не матимуть підтримки і розуміння, якщо вони не вирішують проблеми конкретної людини.
Громадяни мають нарешті відчути, що вони живуть не в державі, де панують бюрократія і право сильного, а у власній республіці, що піклується про кожного.
Впевнений, ми спільно побудуємо таку країну!
Шановні співгромадяни!
Дорогі друзі!
Сьогодні я з упевненістю стверджую: В Україні є широкий консенсус щодо того, яку країну ми творимо разом.
Це – сучасна, демократична, правова, високотехнологічна і розвинена держава, яка є невід’ємною складовою європейського цивілізаційного простору.
І ця мета об’єднує усіх українців, незалежно від політичних уподобань чи віри.
Шлях її досягнення безальтернативний – це реформи і глибока модернізація країни.
Найближчим часом Україна буде в Європейській спільноті і увійде до кола розвинених країн.
На шляху до цієї мети маємо вирішити низку стратегічних завдань, від яких великою мірою залежить майбутнє України.
Буду відвертим: попереду на нас чекають непрості часи.
Зберігається реальна загроза «другої хвилі» світової економічної кризи.
Вже зараз Уряд напрацьовує пакет антикризових заходів, які націлені на запобігання фінансової нестабільності та спаду виробництва.
Таких провалів, що були допущені владою в 2008-2009 роках, не буде.
Впевнений, ми впораємось з новими викликами і вийдемо на траєкторію стабільного прогресивного розвитку ще сильнішими.
Тому піклуємось про сьогодення, працюємо на перспективу.
Пріоритети політики модернізації та напрями реформ були викладені в щорічному Посланні Президента та Програмі економічних реформ.
Сьогодні ж, користуючись нагодою, хочу акцентувати увагу на загальних завданнях на перспективу.
Перш за все, необхідна гуманізація реформ.
Насамперед, в усіх реформаторських напрямках мають бути чітко визначені якісні характеристики та соціальний зміст пропонованих змін.
Як завтра і післязавтра житимуть люди, які матимуть можливості отримати якісну освіту і професію, як забезпечуються гарантовані Конституцією основні права та свободи – саме на ці питання мають відповідати реформи.
Досвід з підготовки і впровадження податкової реформи ще раз засвідчив: остаточні рішення мають прийматися лише після широкого громадського обговорення, незалежних експертиз та врахування інтересів тих груп населення, яких ці зміни безпосередньо стосуються.
Вимагаю від Комітету реформ та Уряду максимального використання механізмів соціального діалогу та партнерства.
Робота над впровадженням пенсійної реформи, а точніше, її першого етапу, показала важливість і ефективність регулярних парламентських слухань, що дозволяють врахувати позиції провідних політичних сил, громадськості та професійних кіл.
Вважаю, що на майбутнє кожен реформаторський напрямок має пройти всі ланки – «Комітет реформ – соціальній діалог та громадське обговорення – парламентські слухання», і лише потім – втілюватись у конкретні рішення.
Саме цим шляхом мають бути підготовлені реформа освіти та охорони здоров’я.
Я звертаюсь до політиків і урядовців, які зараз намагаються займатися реформами і пропагують їх: навчіться, будь ласка, нарешті, зрозуміло і по-людськи пояснювати нашим громадянам, які цілі і які результати ваших рішень.
Ви зобов’язані навчитися чути і розуміти проблеми кожного громадянина.
Адже, умовно кажучи, чи не половина проблем, пов’язаних з впровадженням реформ, виникають тому, що часто люди не зорієнтовані щодо завдань і наслідків пропонованих змін.
А тому часто – розгублені і незгодні зі змінами.
Ми зобов’язані доносити свої плани і рішення своєчасно і зрозуміло.
Ще раз наголошую: мета усього пакету соціальних реформ – пенсійної, охорони здоров’я, освітньої – захист конституційних прав та забезпечення якісних послуг для кожного українця, покращення його життя.
Захищена старість і гарантована гідна пенсія для пенсіонерів, можливості для накопичення пенсій працюючих з використанням сучасних ринкових інструментів, гарантованість і доступність якісної освіти для дітей та молоді, відродження дитсадків та середніх учбових закладів, створення сучасної та забезпеченої системи медичних закладів – це неповний перелік пріоритетів пакету соціальних реформ.
Саме ці реформи націлені на впровадження нових стандартів і якості життя.
Наступне завдання – забезпечення високих темпів і нової якості зростання.
Поступово, але невпинно українська економіка виходить з кризового стану.
Проте, аби Україна посіла гідне її місце у післякризовому світі, виключно відновлення докризового рівня економіки замало.
Необхідна нова якість економічного зростання, яка інтегрує економічні та соціальні результати розвитку, національний соціально-економічний поступ та утвердження позицій у міжнародному поділі праці.
На часі – інвестиційно-інноваційна модернізація країни – формування якісно нової економіки, заснованої на прискореному освоєнні знань і виробництві інноваційної, високотехнологічної продукції, динамічному попиті на внутрішньому ринку та високій конкурентоспроможності на світовому ринку.
Збережений донині науковий комплекс здатний ефективно продукувати результати світового рівня.
Сформований науково-технологічний потенціал в ракетно-космічній, авіабудівній промисловості, сільському господарстві, харчовій промисловості, машинобудуванні та в інших сферах виробництва може стати основою для формування нових точок зростання.
Нам вдалося відновити дієвість держави у реалізації масштабних системних економічних проектів національного рівня.
Показовий приклад цього – підготовка до проведення в Україні Євро-2012.
В умовах жорсткої фінансової кризи ми сконцентрували ресурси держави і бізнесу, спільно реалізували масштабні інфраструктурні проекти, які мають велике значення для пожвавлення економіки в цілому, поліпшення інвестиційного середовища країни.
Вважаю, що такий підхід має впроваджуватись і надалі – при проведенні житлово-комунальної реформи, розвитку національної транспортної інфраструктури, відродження оборонного комплексу та високотехнологічних виробництв.
Головна запорука динамічного економічного зростання на сучасних засадах – справжнього економічного фундаменту національної незалежності – у всебічному розвитку вітчизняного бізнесу, створенні відповідних правових та економічних передумов.
З цією метою запроваджується регуляторна реформа.
Продовження потребує податкова реформа.
Чесний бізнес, який працює у прозорому регуляторному середовищі, сплачує прийнятні податки та упевнений у непорушності «правил гри», має стати головним рушієм економіки сучасної України.
Формування солідарної відповідальності держави та бізнесу за економічну могутність країни – це шлях, який має утвердити досягнення 20 років незалежності України у ХХІ столітті.
Україна має величезний потенціал щодо залучення іноземних інвестицій.
Проте післякризовий світ характеризуватиметься підвищеною конкуренцією за інвестиції у світовому масштабі.
Саме можливість прибуткового ведення бізнесу, спираючись на багатий людський потенціал, перспективні сектори економіки, вигідне геостратегічне положення України,– а не експлуатація її природно-ресурсного потенціалу – має стати головним джерелом інвестиційної привабливості нашої країни у новітньому світі.
Потенціал національної економіки повною мірою буде розкритий завдяки проведенню масштабної аграрної реформи.
Перший важливий крок – реформа земельних відносин.
Світова продовольча криза, що лише набирає обертів, обумовлює значне посилення уваги до українського аграрного ресурсу.
Відтак мусимо зрозуміти, що зволікання з реформами посилює ризики його безконтрольного «розтягування».
Левова частка доходу від використання українських сільськогосподарських земель має належати тим, хто на них працює.
На це і має бути орієнтована земельна реформа.
Це вимагає підготовки до запровадження повноцінного ринку землі – завершення встановлення та оформлення прав власності на землю, формування механізмів захисту прав власників, унормування ефективного використання земель власниками за прямим призначенням.
Одне з ключових завдань національного розвитку – ствердження засад республіканської демократії.
Ефективна система врядування будь-якої держави ґрунтується на трьох фундаментальних положеннях: національній традиції та культурі, верховенстві права і демократичних практиках, які пронизують все суспільство та створюють основу демократичної легітимності влади.
Власне це і є республіканська ідея – «країна як спільна справа», реалізація якої можлива за умови системної модернізації країни.
Поряд з економічною трансформацією необхідна конституційно-правова, а у широкому контексті, – демократична модернізація.
В це поняття вкладається не лише приведення законодавчо-нормативної бази України у відповідність з європейськими стандартами та нашими зовнішніми зобов’язаннями.
Демократична модернізація розглядається нами як остаточний розрив з радянським минулим та його деформованими практиками врядування, як реальний шлях подолання корупції та бюрократизму, популізму та політичної безвідповідальності.
За 20 років незалежності Україна як держава динамічно розвивалася.
І те, що такий розвиток на певних етапах потребує перегляду Основного Закону – цілком природно.
Оновлення конституційного поля є закономірним явищем, що відповідає суспільному розвитку.
Конституційна реформа в Україні стартувала.
Мною підтримано ініціативу щодо створення Асамблеї для підготовки змін до Конституції України.
Світовий досвід показує, що така модель започаткування конституційного процесу є демократичною і перспективною, та вже знайшла свою підтримку в європейських інституціях, зокрема у Венеціанській комісії.
Запитання, які найдуть місце в новій Конституції, які ми дуже часто чуємо в цьому контексті: суть та строки змін, можливості участі суспільства у напрацюванні змін до Конституції України. Все це ми повинні усвідомлювати.
Отримати відповіді на ці запитання, можна буде після початку роботи Конституційної Асамблеї.
Проте метою оновлення Основного Закону є утвердження якісно нової демократичної моделі політичної системи європейського зразка, яка має повністю забезпечувати принципи дотримання прав і свобод людини та громадянина, народовладдя, верховенства права, ефективного державного управління.
Строки внесення змін до Конституції України мають бути оптимізовані.
З одного боку процес оновлення Конституції має бути ґрунтовним, професійним та відкритим, з іншого боку – Україна потребує цих змін і штучно затягувати процес оновлення Основного Закону також неприпустимо.
Правова модернізація, насамперед, передбачає зміну філософії та підходів до державного управління, розвитку громадянського суспільства та завершення судової реформи, започаткування реформи місцевого самоврядування, реформування виборчої системи.
Комплексне та системне вдосконалення виборчого законодавства є одним з важливих напрямів реформ в Україні.
Короткострокова мета цього процесу – проведення парламентських виборів у жовтні 2012 року на новій нормативній основі, що виправляє вади існуючої пропорційної моделі парламентських виборів, дозволяє врахувати низку рекомендацій ОБСЄ, Венеціанської комісії.
Стратегічно ж національне виборче законодавство має стимулювати розвиток парламентаризму, партійної системи, реального місцевого самоврядування та розвиватися в напрямі комплексно-системного удосконалення з метою його кодифікації.
Маємо вирішити стратегічне завдання – формування ефективної публічної влади.
Сьогодні мова йде про потребу цілісної ідеології, системного підходу та напрацювання нового алгоритму конституційно-правового регулювання відносин у сфері місцевого і регіонального розвитку.
Пріоритет має бути надано в першу чергу потребам територіальних громад.
Ми зважено підходимо до питання компетенцій, прогнозування всіх ризиків та викликів, обрахування ресурсу, яким держава може наділити місцеве самоврядування.
Нині опрацьовується концепція реформи підтримки регіонального розвитку, відповідні зміни до податкового та бюджетного законодавства.
Давно назріла потреба реформи адміністративно-територіального устрою.
Реформа місцевого самоврядування повинна бути позбавлена конфліктів, що мали місце під час попередніх спроб реформувати адміністративно-територіальний устрій.
Я хочу, щоб всі мене зрозуміли.
Мова йде про формування зручного «середовища» для життя громадян, а не лише про оптимізацію системи управління.
Ще одне важливе і невідкладне завдання.
Країна повинна вміти захищати свої національні інтереси.
А для цього потрібні ефективні Збройні Сили, органи сектору безпеки.
Ми розпочинаємо глибоку воєнну реформу, спрямовану на створення Збройних Сил, які спроможні надійно захистити інтереси України в реальних умовах.
Завершується підготовка стратегічних документів, які визначать майбутній обрис нашої армії і флоту.
Впевнений, що Уряд зможе забезпечити належне фінансування цих перетворень.
На Службу безпеки України, розвідувальні органи в умовах позаблокової політики також покладається особлива відповідальність.
Від їх професійних і ефективних дій, відданості Конституції і демократичним цінностям залежить спроможність реалізовувати нагальні цілі державної політики, забезпечувати безпеку суспільства і держави.
Дорогі співвітчизники!
Проведення зовнішньої політики національного прагматизму вимагає послідовності і передбачуваності.
Я розраховую на те, що саме в 2011 році ми завершимо переговори з Євросоюзом щодо політичної асоціації з ЄС та створення поглибленої і всеохоплюючої зони вільної торгівлі.
Це стане переконливим свідченням незворотності нашого цивілізаційного вибору і практичних кроків на запровадження європейської суспільної моделі в Україні.
Маємо використати цей потенціал і прогрес як стимул для подальшої модернізації нашої держави, економіки, соціальних інститутів.
Водночас, партнерство з Росією та країнами СНД було і залишається нашим стратегічним пріоритетом.
Ми зможемо переконати наших партнерів, що стратегічне економічне партнерство – це найбільш вигідний і перспективний формат наших відносин.
А для України така модель взаємин з Євросоюзом і Росією та іншими країнами Митного союзу – це практична реалізація стратегії економічної консолідації на Євро-Азійському континенті.
Україна може і повинна стати силою, що єднає континентальні економічні союзи. Ми і надалі будемо розвивати стратегічне партнерство зі Сполученими Штатами Америки, Китайською Народною Республікою та країнами Тихоокеанського регіону.
Але ця амбітна мета вимагає сильної і впевненої в собі України.
Ми зберігаємо і примножуємо капітал партнерських стосунків з лідерами і Заходу, і Сходу, нарощуємо свою присутність в перспективних регіонах світу, де утверджуються нові центри розвитку.
В сучасному глобалізованому і складному світі ми мусимо ствердитись у якості сильної та амбітної держави, що має міцний фундамент і здатна відповідати на виклики буремного XXI століття – століття глибоких світових трансформацій.
Чи готові ми до цього іспиту? Глибоко переконаний – так!
І я в це вірю! І я знаю, як досягти цієї мети!
З Днем незалежності, дорогі співвітчизники!

 

Виступ Президента України Віктора Януковича на урочистому зібранні біля пам’ятника Святому Володимиру «Благословенна і єдина Україна»

Дорогі співвітчизники!
Сьогодні, святкуючи 20-ту річницю незалежності України, ми молимось за її процвітання, за щастя і добробут громадян.
Ми згадуємо тих, хто поклав життя за другів своїх, за нашу Вітчизну.
У ці урочисті дні на святій і древній київській землі час пригадати історичні коріння нашої державності.
Хто ми, і звідки ми пішли – почесно і символічно говорити про це тут, біля пам’ятника Святому рівноапостольному князю Володимиру.
Володимир Великий, хрестивши Русь, не тільки заклав підвалини нашої державності і культури. Прийнявши християнство, Святий князь долучив наш народ до великої вільної європейської сім’ї.
Рівна серед рівних, Київська Русь була одним із духовних центрів європейської християнської цивілізації.
У Києві понад тисячу років тому засвітився вогонь духовності і просвіти, що освітлює єдину Європу і донині.
Ми, сучасні українці, не тільки пишаємося своєю історичною спадщиною, а й прагнемо бути її гідними спадкоємцями, продовжуємо цю місію і сьогодні.
Історія не щадила наш народ. Декілька століть поспіль Україну ділили державні кордони, саме її ім’я прагнули стерти з обличчя Землі.
Однак український народ не тільки вижив, не тільки не розчинився в історичних буревіях, але й зберіг і розвив свою культуру та ідентичність, нарешті збудував державу.
Згадаймо сьогодні мільйони тих, хто перебуваючи під владою різних столиць, не забував свою історію, свої духовні коріння, не відрікався від своєї віри, прагнув свободи і самостійності, боровся за це.
Вічна їм пам’ять.
Але пам’ятаємо і про те, що не раз у історії українці втрачали свою державність, самостійність своєї країни, коли наші гетьмани та гетьманчики починали сваритися і ділити між собою українську землю, захищаючи свої егоїстичні інтереси.
Політичні чвари і внутрішні розколи завжди приводили Україну до Руїни і втрати державності, вартували мільйонів життів українців.
Впевнений, що цей урок ми повинні пам’ятати.
Саме ідея незалежності стала об’єднуючою духовною силою, що містить в собі такі цінності як свобода, гуманізм, демократія, толерантність, справедливість, соціальна єдність.
І запорука цьому – наше сьогодення.
Завдяки єдності українців становлення і розвиток державності відбуваються у мирний спосіб.
Дякуючи нашому народу і виваженій державній політиці Україні вдається уникнути кривавих внутрішніх конфліктів та зберігати соборність.
Впевнений, так і буде надалі!
Сьогодні хочу висловити щиру подяку духовним отцям, керівникам і представникам всіх конфесій, релігійних організацій, які діють в Україні, сприяють розвитку і духовному відродженню нашого народу, миру та злагоді в українському суспільстві.
Молимось разом за мир і спокій в Україні, за мудрість та єдність нашого народу, за здійснення віковічної української мрії бути господарем на своїй землі.
Сьогодні, дякуючи Богу, ми українці різних політичних поглядів та вірувань маємо спільний погляд на наше майбутнє.
Ми єдині у своєму прагненні побудувати сучасну європейську країну, в якій кожна людина почуватиме себе вільною і щасливою.
Демократична, правова, високотехнологічна і розвинена держава, яка є невід’ємною складовою європейської цивілізації – ось наша мета.
Ще раз наголошу – шлях її досягнення безальтернативний – це реформи та глибока модернізація країни.
20 років тому український народ взяв на себе повну відповідальність за власне майбутнє.
Незалежність – це можливість, і скористатися нею – наше завдання і наш обов’язок перед живими, мертвими та ненародженими.
Не будемо тішити себе ілюзіями щодо безкорисливої допомоги.
Ніхто не пройде цей шлях замість нас самих.
Краще майбутнє для нашої країни та її громадян мусимо будувати самі, спільними зусиллями.
Заради блага нині сущих і прийдешніх поколінь ми маємо сумлінно працювати, бути чесними перед собою, суспільством і Господом Богом.
Українці – сильні духом і вміють перемагати.
Впевнений, нам вистачить мудрості, натхнення та енергії.
І допоможе нам Господь у цій великій і надважливій справі.
Зі святом вас, дорогі співвітчизники!
Із Днем незалежності!


Звернення Президента України Віктора Януковича до українських громадян з нагоди 20-ї річниці Незалежності України

Шановні співвітчизники!
Шановні громадяни України!
Вітаю вас з двадцятою річницею Незалежності!
Сьогодні ми святкуємо ювілей нашої молодої держави. Позаду 20 років новітньої історії, які змінили наше життя. А перед ними – ще століття слави і визвольної боротьби наших попередніх поколінь.
Справжній фундамент нашого двадцятиріччя – це віковий досвід Київської Русі. В ті славетні часи наші землі були одним із духовних центрів європейської християнської цивілізації. Україна з гордістю продовжує цю місію і сьогодні. Наша історія нерозривно пов’язана із сучасною Європою.
Впродовж віків найкращі доньки та сини України мріяли про незалежну країну, в основі якої є свобода, гуманізм та демократія. І їхні мрії збулися. Ми здобули незалежність і стали свідками великої події – появи України на мапі світу.
Двадцятиліття незалежності не далося Україні легко. Ми пережили роки романтичного піднесення, криз, популізму. Але незалежно від подій у державі люди працювали, виховували дітей і сподівалися на достойне життя, сильну та справедливу владу.
Нині всі гілки влади об’єдналися заради спільної мети. Це – оновлення держави та побудова успішної України. Тепер справа за кожним із нас.
20 років – чудовий вік для нових починань та рішучих кроків. 20 років – вік молодості і вік надії. І цей день ми зустрічаємо з вірою в майбутнє. Ми модернізуємо країну та розбудовуємо економіку. Ми зводимо аеропорти, дороги та мости, відкриваємо стадіони. Ми будуємо державу. Ту, про яку мріяли наші попередні покоління.
Ми стоїмо на платформі національного прагматизму і відстоюємо в першу чергу інтереси нашої країни, українських громадян. Україна стане справді незалежною, лише маючи сильну економічну основу. Українці відчуватимуть себе впевнено у світі лише тоді, коли їх права будуть справді захищені. Добробут кожного громадянина стане стабільним, коли корупцію буде подолано на всіх рівнях. Нація буде сильною, коли працюватимуть усі демократичні інститути. І це – наші цілі.
Нам є чим пишатися. Ми любимо нашу країну. Український народ за ці роки не раз демонстрував свою мудрість та толерантність. Тож бережімо один одного, адже Україна – це всі ми!
Бажаю всім нам довгих років миру та добробуту!
Із Днем незалежності України!


Виступ Президента України Віктора Януковича на відкритті 9-ї сесії Верховної Ради України 6-го скликання та Урочистому засіданні з нагоди 20-ї річниці проголошення Незалежності України

Шановні народні депутати!
Дорогі співвітчизники!
З трибуни Верховної Ради вітаю Вас, усіх учасників урочистого засідання, все українське суспільство з 20-річчям Незалежності нашої держави!
За ці роки Україна відбулася й ствердилась як самостійна, суверенна країна, яка вже виростила своє покоління сучасної молоді.
Тому на нас з вами лежить велика відповідальність, яку державу ми передамо молодому прийдешньому поколінню.
Велика відповідальність лежить і на плечах української влади, адже сучасний світ є дуже складним та висуває перед Україною виклики світового масштабу.
Виклики, на які нам спільно треба знаходити гідні відповіді.
Попередні дві сесії засвідчили, наскільки важливою є тісна взаємодія і співпраця між законодавцями, Президентом та Урядом.
Вперше за багато років Верховна Рада демонструє високу дієздатність і політичну відповідальність.
Переконаний, що наша співпраця буде лише зміцнюватись.
Цього року ми відзначаємо 20-ту річницю незалежності нашої держави. За два десятиліття ми пережили багато криз і політичних конфліктів.
Немає нічого дивного в тому, що наші громадяни з недовірою ставляться до інститутів влади, оскільки політиканство і популізм часто переважали над роботою та здоровим глуздом.
Але впевнений: цій сумній традиції ми протиставимо результативну роботу. І зробимо це разом.
У нас одна мета – ефективна політика, модернізація України, створення умов для того, щоб український народ жив спільно, під єдиним дахом сильної європейської країни, якою ми будемо пишатися.
Зроблені серйозні кроки на шляху реформ.
Започатковано пенсійну, земельну реформи, реформу охорони здоров’я, освіти, житлово-комунального господарства.
Створюються умови для розвитку підприємництва.
Розгорнуто боротьбу з корупцією.
Ми також розпочали глибокі зміни в судовій системі.
Хочу відзначити, що по всіх цих напрямках ми отримували своєчасну і якісну законодавчу підтримку.
Я вже запропонував алгоритм подальшої співпраці через соціальний діалог, громадське обговорення та парламентські слухання.
Це дозволить розширити соціальну базу модернізації, посилить довіру громадян до держави.
Стабільна робота влади дозволила нам відновити позитивні тенденції в економіці.
За 7 місяців цього року приріст в економіці оцінюється близько 5 відсотків.
Зростання відбулося у всіх ключових секторах економіки: промислове виробництво зросло майже на 8,7 відсотка, будівництво – на 14, аграрна галузь – більш ніж на 9 відсотків.
Цього року Україна планує отримати врожай зернових на рівні понад 50 млн. тонн, що на 11 млн. тонн більше, ніж торік.
Пожвавився внутрішній споживчий ринок.
Маємо стабільну і врівноважену фінансову ситуацію, стабільний та прогнозований курс гривні.
Експорт товарів та послуг України за перше півріччя у порівнянні з аналогічним періодом минулого року виріс на 42 відсотки.
Закономірно, що реформи і економічна стабільність створили привабливі умови для інвестицій.
Позитивні оцінки щодо подальшого розвитку української економіки поділяє міжнародне співтовариство.
Нещодавно агентство Фітч підвищило суверенний рейтинг України зі «стабільного» до «позитивного».
Водночас, будемо відвертими: попереду нас чекають нові іспити та загрози. Світова криза далека від завершення.
Україна заплатила надзвичайно високу ціну за проходження її «першої хвилі».
Деякі рішення влади того часу і до цих пір викликають багато запитань як з економічної, так і з правової точок зору, оскільки безпосередньо вплинули на стан економічної безпеки держави.
Зокрема, мова йде про фінансові програми підтримки банківського сектору в 2008-2009 роках та невигідний для України контракт щодо постачання газу, підписаний на початку 2009 року.
В цих питаннях своє слово має сказати слідство і правосуддя.
Ми маємо винести уроки з цієї сумної історії, оскільки мова йде про долю держави, її безпечний розвиток.
За моїм дорученням Уряд підготував комплекс дієвих заходів, націлених на попередження негативних впливів нової кризової хвилі.
Кабінет Міністрів разом з Національним банком повинні посилити взаємодію, зробити все можливе, щоб Україна була готова протистояти фінансовим загрозам.
У серпні я дав доручення щодо недопущення негативних тенденцій на фінансових ринках України.
Були поставлені завдання щодо забезпечення стабільності фінансової системи держави та мінімізації впливу на вітчизняну економіку процесів, що відбуваються на міжнародних фінансових ринках.
У виконанні цих завдань розраховую на розуміння та підтримку депутатів.
Зокрема, ключову роль в проведенні ефективної економічної політики відіграє бюджетна політика держави.
Найближчим часом Парламент розпочне роботу над проектом Державного бюджету на 2012 рік.
Тому хотів би в першу чергу зупинитись на цьому питанні.
Торік успішно завершено перші кроки з реформування фінансової системи держави – прийнято основоположні документи у цій сфері – новий Бюджетний і Податковий кодекси.
Законодавчі зміни стали підґрунтям започаткування в Україні в 2011 році інноваційних змін в бюджетному процесі.
Зокрема, запроваджено середньострокове бюджетне планування.
Наступний крок в напрямі удосконалення бюджетної політики зроблено влітку цього року.
Йдеться про зміни до Бюджетного кодексу, спрямовані на удосконалення управління державним та місцевими боргами, підвищення ролі місцевої влади у забезпеченні регіонів коштами для ефективного та збалансованого розвитку територій.
Ця практика показала, що ми всередині року маємо можливість значно підсилити роль держави в розвитку регіонів.
Завдяки пожвавленню росту економіки і згаданим нововведенням Державний бюджет сьогодні має всі ознаки стабільності.
Планові показники за доходами загального фонду перевиконані за 7 місяців цього року.
Переконаний, що ми завершимо поточний бюджетний рік з хорошим результатом. А наступного року маємо закріпити і розвинути цей позитив.
Перш за все я вимагатиму, щоб показники державного бюджету 2012 року ґрунтувались на реалістичному сценарії соціально-економічного розвитку країни.
Загалом, одним із основних пріоритетів наступного року вбачаю подальше підвищення стійкості системи державних фінансів.
Це особливо важливо в умовах складної фінансово-економічної ситуації у світі.
Нам потрібна виважена боргова політика; скорочення бюджетного дефіциту; забезпечення збалансованості місцевих бюджетів; здійснення видаткової політики на основі оптимізованих державних цільових і бюджетних програм.
Поряд з цим ключове завдання бюджету наступного року – дати поштовх подальшому зростанню економіки і регіональному розвитку.
Шановні колеги!
Серед пріоритетних напрямів законотворчої роботи Парламенту на найближчу перспективу хотів би виділити такі.
Глибока реформа аграрного сектору, ключовою ланкою якої є реформа земельних відносин.
На сьогодні ця тема, як то кажуть, «забалакана» і надзвичайно політизована.
Але лише шляхом реформ ми зможемо забезпечити лідерські позиції України на світовому продовольчому ринку і відродити українське село.
Далі терпіти злидні і несправедливість в сільському господарстві просто неможливо.
Перші кроки ми вже зробили.
Схвалено закон «Про Державний земельний кадастр», яким закладено підґрунтя для відміни мораторію на продаж земель сільськогосподарського призначення.
На черзі розгляд та прийняття інших законопроектів. Насамперед, це законопроект про ринок земель.
Вважаю, що з його прийняттям реформа буде запущена в повну силу.
Без уваги не повинні залишитись й інші питання аграрної реформи.
Зокрема, йдеться про посилення контролю за використанням земельних ресурсів, а також за укладанням договорів застави та іпотеки земельних ділянок і прав на них.
Відповідні законопроекти перебувають у Парламенті.
Для належного формування законодавчої бази агарної сфери важливим вважаю також внесений до Парламенту законопроект про продовольчу безпеку України.
Друге – подальше покращення умов ведення бізнесу.
Необхідно зосередитися на удосконаленні механізмів державної регуляторної політики через зменшення втручання держави у діяльність бізнесу, спрощення та удосконалення існуючих процедур регулювання.
Вже зроблено важливі кроки у цьому напрямі.
Зокрема, на третину скорочено ліцензовані види діяльності, зменшено кількість контролюючих органів, визначено вичерпний перелік документів дозвільного характеру та запроваджено «декларативний принцип» видачі дозволів, суттєво спрощено дозвільні процедури у будівництві.
Нині нагальними завданнями є завершення реформування дозвільної системи, удосконалення законодавства з питань банкрутства та протидії протиправному поглинанню і захопленню підприємств, посилення відповідальності за порушення у сфері державної реєстрації.
Надзвичайно важливим вважаю, зокрема, розгляд та прийняття нової редакції Закону про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом та про відміну реєстрації декларації виробника про відповідність, про протидію рейдерству.
Особливої уваги потребує реформування сфери надання адміністративних послуг.
Ближчим часом мною буде внесено невідкладний законопроект про адміністративні послуги, яким буде закладено основні засади діяльності суб’єктів надання адміністративних послуг, прав і обов’язків фізичних та юридичних осіб щодо отримання адміністративних послуг.
Третє. Модернізація базових секторів та інфраструктури.
Необхідно терміново покращити умови функціонування реального сектору.
З цією метою потребує вирішення проблема створення умов для діяльності окремих регуляторів, зокрема, в енергетичній сфері, на транспорті.
Для модернізації житлово-комунального господарства необхідно прийняти нову редакцію загальнодержавної програми «Питна вода України».
Прошу звернути увагу і на питання формування на законодавчому рівні умов для ощадливого використання енергетичних ресурсів, особливо імпортних, підвищення рівня енергетичної безпеки країни.
Це стосується і фінансової стабілізації підприємств енергетичної сфери та суміжних ринків, стимулювання впровадження енергоефективних технологій та обладнання, нарощування виробництва вітчизняних паливно-енергетичних ресурсів.
Крім того, законодавчого врегулювання потребують питання розвитку вітчизняної портової інфраструктури.
Це дозволить нашій державі повернути собі статус регіонального лідера у галузі перевезень водним транспортом, стати вагомим гравцем у цьому напрямку.
Четверте – прискорення інституційних перетворень.
Вважаю приватизацію одним із головних засобів підвищення ефективності національної економіки України.
У зв’язку з цим потрібно зосередитись на завершенні приватизаційного процесу в Україні.
Законодавча база приватизації вже давно не відповідає потребам сьогодення. Ситуацію треба виправляти.
Після внесення Урядом має бути прийнятий Закон України «Про Державну програму приватизації».
У державній власності повинен залишитися обмежений перелік підприємств, що забезпечують виконання державою своїх основних функцій і гарантують національну й економічну безпеку, а решта об’єктів будуть готуватися до продажу.
Сподіваюся, що найближчим часом Парламентом буде врегульовано питання взаємовідносин кредиторів та позичальників.
Відновлення довіри громадян до фінансової сфери – ключове завдання у цій галузі.
Маю надію, що ухвалення ефективного законодавства дозволить в найкоротші строки оздоровити банківську систему.
П’яте. Реформа сектору безпеки, і зокрема, його ключового елементу – армії.
В цьому році підготовлені і будуть прийняті стратегічні документи – нова редакція Стратегії національної безпеки та Воєнна доктрина.
Завершується розробка концепції реформування Збройних сил та програма її реалізації. І перші кроки по реформуванню ми робимо вже зараз.
Вже найближчим часом необхідно розглянути та схвалити внесений мною законопроект «Про чисельність Збройних Сил України на 2012 рік».
До кінця наступного року пропоную привести чисельність української армії до 184 тисяч, у тому числі – до 139 тисяч військовослужбовців.
Розраховую на вашу підтримку в цьому важливому для держави питанні.
Шосте. Буде послідовно впроваджуватись адміністративна реформа та тісно пов’язана з нею антикорупційна політика.
Прийняті Закон України «Про центральні органи виконавчої влади» та закони про боротьбу з корупцією заклали основи нової адміністративної системи. На часі – прийняття нового закону про державну службу.
Очікую на виважену позицію і продуктивну роботу Парламенту також у цьому питанні.
Водночас, готується проект створення спеціалізованого органу по боротьбі з корупцією.
Цей комплекс рішень дасть нам можливість сформувати сучасну й ефективну адміністративну систему, що працює прозоро і знаходиться під пильним контролем громадян та представницької влади.
Шановні народні депутати!
Модернізаційні зміни відбудуться лише за умови подальшого розвитку основ і механізмів демократії.
В першу чергу, нового імпульсу у своєму розвитку потребує громадянське суспільство.
Суттєвим кроком на цьому шляху стало прийняття Закону України «Про доступ до публічної інформації».
Найближчим часом мною буде підписано Указ щодо Стратегії державного сприяння розвитку громадянського суспільства.
Ним буде визначено програму першочергових заходів, у тому числі щодо розширення участі громадськості в розробці, прийнятті та контролі за виконанням державних рішень.
Переконаний, що цьому сприятиме і своєчасне схвалення закону «Про громадські організації», в якому враховано як вітчизняну практику, так і позитивний міжнародний досвід.
Нам потрібен діалог влади і суспільства зі всіх питань реалізації реформи, бо довіра людей до процесу модернізації країни є ключовою складовою успіху.
Наступний важливий аспект – реформа виборчого законодавства.
Прийняття закону про вибори народних депутатів стане іспитом на зрілість українського парламентаризму як щодо його змісту, так і щодо культури обговорення його політичних складових.
Національне виборче законодавство має стимулювати розвиток парламентаризму, партійної системи, реального місцевого самоврядування.
Зі свого боку я беру під особистий контроль питання врахування рекомендацій Венеціанської комісії та ОБСЄ як у новому проекті Закону, так і під час подальшої роботи в напрямку кодифікації виборчого законодавства.
Завершується підготовка до впровадження реформи місцевого самоврядування.
Влітку поточного року Рада регіонів при Президенті України прийняла рішення про розробку плану заходів щодо корекції регіональної політики та розробку пакету пропозицій у питанні муніципальної реформи.
Спільними зусиллями маємо розробити стратегію та пакет законодавчих ініціатив, що дозволять практично розпочати саму реформу.
Основою реформування місцевого самоврядування необхідно визначити розширення прав територіальних громад та децентралізацію влади.
Я також глибоко переконаний в необхідності продовження судової реформи.
Зараз ми започатковуємо її другий етап, який передбачатиме публічність обговорення, створення атмосфери відкритої дискусії, врахування рекомендацій Венеціанської комісії.
Це випливає не тільки із міжнародних зобов’язань України, але є потребою самої судової системи.
Без сумніву, глибокі економічні, соціальні та політичні зміни в Україні мають європейський вимір і тісно пов’язані з євроінтеграційним курсом держави.
Цілі держави у сфері європейської інтеграції необхідно враховувати при визначенні пріоритетних напрямків законодавчої діяльності.
Без належної підтримки з боку Парламенту досягти успіху євроінтеграційного процесу неможливо.
У зв’язку з цим нашими головними завданнями на найближчий час є продовження адаптації законодавства України до норм і вимог Європейського Союзу.
Метою цього процесу є підготовка до запровадження поглибленої та всеохоплюючої зони вільної торгівлі з ЄС, а також виконання Плану дій з лібералізації візового режиму для України.
Важливою є законодавча діяльність, спрямована на ефективне завершення моніторингу виконання Україною зобов’язань перед Радою Європи, що здійснюється цією організацією уже фактично 16 років.
Серед основних завдань, що стоять перед нами, – реформа кримінально-процесуального законодавства, пенітенціарної системи, зміна ролі та функцій Генеральної прокуратури, ухвалення Виборчого кодексу.
І це потребує від парламенту своєчасного законодавчого забезпечення.
Тож бажаю всім успіхів!
Дякую за увагу.

Прес-служба Президента України Віктора Януковича http://www.president.gov.ua/news/20979.html

 


 


ПЕТРО ПИСАРЧУК: «Дотримуватися слова»

10 принципів успіху Петра Писарчука

 Моральність
Тільки високоморальна людина здатна вибудувати стабільне благополуччя. Гроші пахнуть, а тому їх слід здобувати чесною працею. Жага до наживи за рахунок приниження, обману матиме сумний фінал. Легкі гроші розбещують і призводять до деградації.

 Відповідальність
Дбати про батьків, дітей, близьких людей – обов’язок кожного з нас.

 Самовідданість у праці
Працювати слід не заради задоволення своїх потреб. Винагорода прийде тоді, коли працюватимеш, не думаючи про власну вигоду.

 Цілеспрямованість
Наполегливість і вміння доводити розпочату справу до завершення. Не спочивати на лаврах переможця, а ставити перед собою нові цілі. Навіть короткочасні зупинки можуть мати непоправні наслідки.

 Терплячість
Причини невдач не потрібно перекладати на інших, їх слід шукати в собі. Варто бути терплячими до підлеглих. Адже поганих підлеглих не буває. Є керівники, які не вміють дати посильні завдання.

 Скромність
Не шкодуйте часу на спілкування з менш успішними. Гординя роз’їдає душу, а тому буде покарана.

 Жертовність
Потрібно сформувати імунітет проти жаги наживи. Все зароблене слід поставити на службу людям. Великі гроші можна миттєво втратити, а зроблене добро – ніколи: воно віддасться тобі і твоїм дітям. Допомагай, чим можеш тим, хто очікує допомоги.

 Слово честі
Слід бути надійним партнером, дотримувати слова. Воно буває дорожчим за золото!

 Витривалість
Удари долі треба приймати гідно, без остраху втратити досягнуте. Докладати усіх зусиль, щоби не впасти у відчай. Працюючи не покладаючи рук, здобудеш іще більше.
Успіх, влада, великі гроші – це не винагорода, а велике випробування. Бо перші стануть останніми, а останні – першими.
 
Родовід Петра Писарчука

Перша згадка про Писарчуків сягає XVIII ст. В архівних документах Йосифатського поземельного кадастру 1787-1788 рр. зазначено: в селах Рихвальд і Улюч (Лемківщина) живе по дві родини з прізвищем Писарчук. Мої пращури мешкали в селі Овчари/Рихвальд неподалік Сянок.
Дідусь беріг усі родинні традиції. Добре знався на теології, походженні святих, історії релігійних свят. Мріяв бути священиком, але не мав змоги здобути відповідну освіту. Залишившись сиротою, навчився самотужки грамоти і поринув у книжки. Що було природно, адже в його хаті була читальня…
Війна забрала все, лишивши злидні й убогість… До Другої світової родина Писарчуків жила заможно. Під час війни німці забрали все, залишили лише корову. Одну дочку вивезли на примусові роботи до Німеччини.
Прийшли «визволителі» – і почалося велике переселення лемків. Ця трагедія зачепила й нашу сім’ю. Друга сестра опинилася в Югославії, а один із братів – у Шльонську. Лише мій батько – Іван, тітка Юльця та дядько Йосиф залишилися в рідному селі. Щоправда, лише до операції «Вісла», після якої потрапили на Кіровоградщину. Потім намагалися повернутися на рідні землі, але радянська влада вказала інше місце проживання – маленьке село Чемеринці Перемишлянського району Львівської області, яке складалося з 15 хуторів.
Родина зазнала поневірянь. Постійними супутниками стали голод і холод. Лише згодом влада дозволила оселитися в убогій хатинці. Мій батько іще з 13 років наймитував у дяка. За це отримував півбуханця на день. Невдовзі вступив до Поморянського фабрично-заводського училища, де вивчився на тракториста. Відтак односельці пам’ятають його як людину абсолютної відповідальності та віртуозної майстерності. Саме він першим у Чемеринцях сів за кермо трактора, а потім став комбайнером. Під час польових робіт батько познайомився з дівчиною Любою. Згодом вони побралися. Невдовзі народився первісток, якого охрестили двома іменами: Петро (бажання батька) і Володимир (бажання мами). Так я й був до 10-го класу Володею, а вже Петром став у Львові.
Наша сім’я шанували Бога, дотримувалася традицій і поклонялася землі-годувальниці. Дітей виховували суворо, не було поняття «хочеш – не хочеш». Уже із шести років я допомагав у буденних сільських клопотах. При цьому встигав переглядати всі газети і по-дитячому перейматися прочитаним. Мріяв, що, коли виросту, стану міністром :). Жили скромно. У неділю мама ліпила вареники та пекла хліб. І лише восени в тарілках з’являлося м’ясо. Заощаджували на всьому, відмовляли собі в найнеобхіднішому.
Моя мати була берегинею родини. Все своє життя вона віддала дітям, родині, а потім допомагала виховувати і моїх дітей. Її щастя було в щасті дітей. Ця жінка і досі залишається для мене найріднішою людиною.
Мати мріяла, щоб ми будь-що вирвались зі села задля кращої долі. Батьки вважали, що саме «освіта дасть шматок хліба» в майбутньому. Тато, людина толерантна та доброзичлива, надзвичайно працьовита і позитивна. Свідомо чи підсвідомо, прагнучи бути схожим на нього, я розумів, що технічний прогрес вимагає більшого – треба бути освіченим, професіоналом своєї справи, а це було не просто.
Адже треба було не лише добре вчитися, а й допомагати по господарству. Прокидався вдосвіта, рушав у хлів, а вже тоді до школи – а до неї було три кілометри. А згодом, коли перейшов до старшої школи, шлях збільшився удвічі. Мені легко давалися і точні науки, і природничі, і гуманітарні. У навчанні був наполегливим, активно займався самоосвітою. Як наслідок – вступив у вищий навчальний заклад. У ті часи в Чемеринцях лише один старожил мав вищу освіту.
А далі – стрімке життя з усіма його успіхами й невдачами, злетами й падінням…Але незмінними залишилась велика шана і любов до найрідніших мені людей…


Прикро, що в Партії регіонів мало галичан

Народний депутат України, лідер Львівської обласної організації Партії регіонів Петро Писарчук відомий у Львові як засновник одного з найбільших ринків міста («Південний ринок»). У 2000 році дивом вижив після замаху на своє життя. Сприйняв це як другий шанс, даний Богом. Навіть побудував церкву на території ринку. Також фінансує чимало благодійних проектів. Кілька разів балотувався в мери міста, але як зазначають політологи, не переміг лише через політичну приналежність. За своїм політичним поглядом його складно назвати типовим регіоналом.

– Петре Івановичу, як Партія регіонів співпрацює на Львівщині з облдержадміністрацією, зокрема з губернатором?
– Кого б не призначали губернатором, – це рішення Президента України, почесного голови Партії регіонів. Ми – одна команда, і ми мусимо, ми приречені шукати шляхи тісної співпраці для реалізації програми Президента України. Навіть якщо хтось має якісь амбіції, він має сховати їх глибоко до кишені та розуміти, що ми виборювали право взяти на себе відповідальність за розвиток держави Україна не для того, щоб отримати самому посаду, а щоб зробити так, аби врешті-решт Україна вийшла на шлях сталого європейського цивілізаційного розвитку.
– На Вашу думку, новий губернатор більше господарник чи політик?
– Губернатор – це така посада, яка зобов’язує бути і політиком, і господарником. Тому гадання, хто він більше, ні до чого. Можливо, сьогодні він сильніший у господарці. Може, не обізнаний зі всіма нюансами української політики, але це дуже добре, бо й політикани, які вже як риба у воді почуваються в українській політиці, – не завжди добре для справи. Проте політика та господарка тісно переплетені. Основне завдання політики Президента України Віктора Януковича – подолати бідність у державі, а цього не зробиш без господарки.
– Кажуть, що призначення Михайла Костюка відбулося не без впливу відомого на Львівщині бізнесмена Ярослава Дубневича. Чи є підстави так говорити?
– Я це чув, був цим дуже заскочений. Однак абсолютно точно знаю: Дубневич ніколи не мав таких серйозних впливів в Адміністрації Президента і, думаю, ніколи не матиме.
– Чи має Партія регіонів якийсь план на Львівську область у контексті виборів-2012? Скільки плануєте здобути тут?
– Зважаючи на кризову ситуацію в Європі, будь-якій партії в будь-якій країні йти на вибори дуже непросто. Навіть нещодавні вибори в Росії неабияк «підсадили» здобутки «Єдиної Росії». І це абсолютно природно, бо люди незадоволені ситуацією в державі. Вони не мислять глобально, що ситуація в країні залежить від ситуації на ринках у світі.
Хіба італійцям подобається, що прийшов уряд, який закликає їх урізати свої апетити та жити не в борг, а на те, що заробили? Так само в Україні, що б ми не говорили, але простій людині тяжко жити, і ми це розуміємо. Слава Богу, що в Україні немає такої ситуації, як в Іспанії, де зовнішній борг уже перевищує 100% ВВП. В Італії – 121%. Скільки то треба працювати, щоб вийти на більш-менш стабільну ситуацію... А Україна має дефіцит бюджету менш ніж 3%. Але, звісно, ці вибори для Партії регіонів як для партії влади будуть дуже непростими.
– Усе ж щодо Львівської області. Чи будуть тут якісь особливості ведення виборчої кампанії?
– Чудес не буває. Чи у Львівській, чи у Донецькій області. У Львівській області Партія регіонів завжди мала небагато симпатиків у силу політичних причин, а сьогодні накладуться ще й економічні. Тому нам буде непросто йти до людей і завойовувати їхню довіру. Ми прекрасно це усвідомлюємо. Але сподіваємося, що до виборів ще багато часу, що все-таки вдасться виправити соціально-економічну ситуацію в державі. Якщо домовимося з Росією за ціну газу, якщо виконуватимемо проект бюджету, який уже сьогодні у Верховній Раді, гідно проведемо Євро, то сподіваємося, що буде зовсім інший стартовий майданчик для проведення агітаційної роботи.
– Тобто зарано говорити про якісь відсотки, бо це залежить від багатьох складових?
– Так.
– Як ви вважаєте, завдяки новому виборчому закону вибори стануть більш прозорими та демократичними?
– Знаю одне – недобре, що напередодні кожної виборчої кампанії ми змінюємо виборче законодавство. Це зле. Значно більша проблема не стільки в самому законодавстві, скільки у ставленні до законодавства, у виконанні законів.
Могли б ще бути дорікання, якби за нього проголосували 260 депутатів. Але ж за зміни до виборчого закону проголосували 396 депутатів.

«Свобода» привела до влади людей з кримінальним минулим...»
– На Вашу думку, як партії «Свобода» вдалося здобути таку підтримку на місцевих виборах на Львівщині? Чи вдасться їй потрапити до парламенту?
– Проблема не в партії «Свобода». Думаю, кожна людина прагне пізнати не по словах, а по ділах того чи іншого політика або політичну силу. Багато сиплеться критики й на Партію регіонів, тому я б не хотів уподоблятися та відповідати взаємністю. Бо багато недобрих речей можна сказати і про цю політичну силу, попри димову патріотичну завісу. Це проблема не Партії регіонів і не «Свободи», а українського суспільства, що ми в принципі не здатні створити партію дійсно високої проби, такої державницької еліти України.
Бо, якщо говорити про останні роки, на жаль, наш виборець настільки легковажний, що, грубо кажучи, «ведеться» на обіцянки. От як виборця привчили при комунізмі, «что завтра ви будєтє жить при комунізмє», що тільки мене виберіть – і все буде краще, так він досі й вiрить.
Якщо говорити про тих людей, які голосували за «Свободу», напевно, вони хочуть такої України, про яку говорять лідери цієї партії. Але, думаю, люди приходять до розуміння, що чудес не буває. Щоб змінювалася Україна, потрібно змінюватися всім. Треба довіряти не тим, хто м’яко стеле, та твердо спати, а тим, хто говорить людям правду.
– Нещодавно Ви заявляли про причетність одного з представників «Свободи» до рекетирських структур у 90-х роках. Зокрема, йдеться про першого заступника голови Львівської обласної ради Петра Колодія...
– Думаю, не один представник «Свободи» мав проблеми із законом. Це не красить не лише «Свободу», це не красить Галичину, це не красить і мене як галичанина. Це загрозливо для майбутнього моїх дітей і онуків. Раніше ми говорили, що кримінал рветься до влади. Багато людей із кримінальним минулим уже сьогодні ця політична сила привела до влади.
Це прикро. Мені за це так само болить душа, як і будь-кого, хто голосував за «Свободу», бо я галичанин, люблю свій край і хочу, щоб його представляли люди високої моралі.
– Можете назвати «свободівців» із кримінальним минулим?
– Для чого?
– Щоб країна знала «героїв».
– Думаю, з цього приводу було достатньо публікацій останнім часом. Хто хотів, той почув.
– Ваше ставлення до Бандери і Шухевича? Вони є героями України?
– Вони, можливо не є героями всієї України, бо розколюють українське суспільство. Можливо, ще не той час, щоб уся Україна визнала їх своїми героями. Однак, думаю, немає такого суспільства, де всі люди однозначно ставилися б до політичних діячів. У суспільстві завжди були люди, які вважають ту чи іншу історичну постать для себе героєм, і люди, які критично ставляться до неї.
Тому нам не потрібно випереджати час і події. Час – найбільший лікар і найбільший історик, він відсіває все наносне і ставить крапку в тій чи іншій дискусії.
Якби в нас було розвинуте громадянське суспільство, то якщо для галичан Бандера і Шухевич є героями, це не мало б викликати агресії в Донецьку чи Луганську. Якщо там вони шанують інших героїв, то ми також мали б спокійніше до цього ставитися. Нині це єдиний вихід.
А далі, без сумніву, той внесок, який зробили і Бандера, і Шухевич у становлення Української держави буде належним чином оцінено.

«Друга державна російська – не на часі...»
– Ви маєте дещо інші погляди, ніж загалом у ПР, зокрема стосовно російської мови і Чорноморського флоту. Як вдається вживатися у Партії регіонів?
– Абсолютно нормально. Бо Партія регіонів – це не якийсь клуб, де не допускається вільнодумства чи жодної дискусії. Партія побудована на демократичному централізмі, бо є дискусія довкола ухвалення рішення, а коли його ухвалили, то його потрібно виконувати. Меншість має підкоритися більшості – це закон будь-якої демократії. Якщо в Америці обрали президента, то не повинні п’ять років воювати і знімати Обаму, а повинні підкоритися більшості й упродовж тих п’яти років нормально працювати. У цьому полягає і партійне будівництво.
Але дуже прикро, що в Партії регіонів мало галичан. Ми самі винуваті в тому, що наша позиція в Києві не почута. Може не подобатися позиція мешканців Донецька, Луганська чи Криму, але вони є, і вони є громадянами України. На це потрібно зважати. І є львів’яни, які мають дещо іншу позицію з тих чи інших питань. Тому не потрібно воювати. Вони створять собі одну партію, ми створимо собі другу партію – і ті партії ділитимуть між собою Україну.
Було б не зле, якби в Партії регіонів було стільки ж галичан, скільки донеччан. Ми нормально говорили б, дискутували. Ми мали б більшість, то вони мусили б слухати нас. А так, це не нормальний шлях, що Схід голосує за одну партію, Захід – за іншу. Це тільки на шкоду України.
– У Партії регіонів говорять, що Верховна Рада знову повернеться до питання двомовності. Чи голосуватимете Ви за другу державну?
– Треба зрозуміти цих депутатів. Це депутат Колесніченко. Я знаю його. Наші місця розташовані поряд. Нормальний, дуже освічений депутат, історик. Проте він мусить так говорити, бо за ним стоять виборці міста Севастополя. Вони хочуть це чути. І він це говорить. Однак це не означає, що його підтримує вся Партія регіонів і Верховна Рада.
– Але ж Партія регіонів ішла з цим на вибори. Друга державна російська мова – один із пунктів її виборчої програми... Як бути з цим?
– З цим не треба ніяк бути. Сьогодні це питання не на часі. Навіть розмов із приводу впровадження чи надання російській мові статусу другої державної стало значно менше. Є якась частина людей на Сході, яка, можливо цього хотіла б. Але в політичного керівництва Партії регіонів є чітке усвідомлення того, що все-таки Україна – це Україна, і потрібна єдина українська державна мова.

«Галичани починають бачити у партії регіонів альтернативу...»
– Як Вам узагалі вдається розвивати партію на Львівщині, зважаючи на неособливу прихильність галичан? Є якийсь притік-відтік партійців?
– Є, звичайно. Партія – це живий організм. Є багато молоді. Галичани йдуть у Партію регіонів, не для того, щоб насаджувати тут, на Галичині, другу російську державну мову. А обирають її (ПР – авт.) як альтернативу тим політичним силам, які домінують на Львівщині. Коли та ж молодь, яка голосувала за «Свободу», подивилась, як після приходу до влади ці хлопці почали займатися тим самим, що й їхні попередники, зрозуміла, що вони нічим не кращі, то почала шукати якусь альтернативу.
Приходить розуміння, що доки ми не очистимо себе від аморальності, від рабської психології і не навчимося жити за законами, то добра в Україні не буде.
Є немало людей, які 2010 року на виборах були буцімто з нами, однак сподівались якихось благ особисто для себе від президента держави, від перемоги. Напевно, вони розчарувалися, відійшли. І це добре, бо триває процес очищення партії від кар’єристів, бо їм усе одно, в якій партії бути, бо головне – дорватися до корита.
– Серед таких кар’єристів Ви, мабуть, маєте на увазі колишнього керівника міської організації Партії регіонів Ігоря Гладиша, з яким виник конфлікт у партії?
– Та таких багато. Це був конфлікт керівника міської парторганізації з міською організацією. Коли його переобрали, з партії ніхто не відійшов та й він сам залишився членом партії.
– Яка сьогодні чисельність регіоналів на Львівщині?
– Близько 17 тисяч.

«Українські бізнесмени мають непомірні апетити...»
– Ви є засновником одного з найбільших ринків у Львові. Як підприємець, які проблеми бачите для розвитку таких ринків?
– По-перше, це вже не ринок. Ринком він був до 2000 року. Зараз це торгово-розважальний комплекс.
Найбільша проблема – в нас іще дуже мало продається товарів вітчизняного виробництва. Друга проблема – стає все менше кадрів робітничих професій. Третя – нам ніяк не вдається позбутися психології: менше віддати, а більше взяти. У тих, хто провадить бізнесову діяльність, є якісь непомірні апетити: купити дешевше, а продати набагато дорожче. Не враховують, що купівельна спроможність людей є низькою. Наша сфера торгівлі не є гнучкою в цьому плані. Це принижує не лише тих, хто купує, а й тих, хто продає чи виробляє.
Я щойно повернувся з Китаю. Там є розуміння, що націнка чи рентабельність має становити не більш ніж 20-30%. А в нас може бути й 1000%.
– Ви їздили в Китай ознайомлюватися з товарним асортиментом?
– Ні. Я їздив із делегацією Партії регіонів на запрошення Комуністичної партії Китаю. Було підписано угоду прем’єр-міністра, голови Партії регіонів Миколи Яновича Азарова з керівництвом Компартії Китаю про співпрацю на міжпартійному рівні.
– У чому її суть?
– Виступаючи там, я говорив, що Партія регіонів ніколи не підтримає комуністичну ідеологію. Проте для нас цікавий досвід, як за 20 років Китай з останніх місць за розвитком економіки, за показниками ВВП на душу населення піднявся на друге місце за обсягом промислового виробництва у світі. А ми за цей час із десятого місця опустилися на 128-ме.
Щоб країна розвивалася, потрібна політична стабільність. Якщо буде така стабільність, то сюди прийдуть гроші, інвестиції, розвиток. Китай, незважаючи на те, що це комуністична країна, за залученням іноземних інвестицій лідер у світі. Якщо ми плануємо на наступний рік 6 млрд. дол. інвестицій, то в Китай надходять у тисячі разів більші інвестиції. Бо гроші люблять тишу і спокій. Є довіра інвестора.
– Тобто це фактично було вивчення досвіду не китайської Компартії, а партії влади Китаю?..
– Так. Як їм вдалося залучити капітал, інвестиції, розвивати інфраструктуру. Ми подивилися на їхні дороги – аж плакати хочеться, коли згадаєш про наші.

«Поки суспільство не припинить провокувати хабарі, ніяка влада цього не поборе...»
– Ви згадали про рівень корупції. За останніми рейтингами корумпованості Україна ділить із Таджикистаном 152-ге місце. Чому так відбувається, попри безпрецедентні антикорупційні кроки влади?
– Можна знайти масу виправдань. Це й недосконале законодавство тощо. Потрібно різко обмежувати вплив чиновника на бізнес. Тобто не давати чиновникові важелів, аби він міг знущатися з людей. Але найбільша проблема – в нашій голові й у нашій суспільній моралі.
До мене звертаються по допомогу тисячі людей: надати роботу не на будівельному майданчику, а в податковій, на митниці, прокуратурі, міліції. Тобто філософія, що, от, «моя Ганя має файну роботу: нічого не робить, має калим і добре живе» – вона, як ракова пухлина, пронизала всі клітини нашого суспільного організму. Доки люди цього не усвідомлять, поки суспільство не припинить провокувати хабарі, ніяка влада цього не поборе.
– Але як це змінити? Потрібен же якийсь імпульс, поштовх.
– Суспільство мусить до цього дорости.
– Якщо не секрет, чи допомагали Ви тим людям, які зверталися щодо працевлаштування?
– Дуже рідко.

«Україні треба переходити на дво-трьохпартійну систему...»
– Яка ситуація з «Сильною Україною»? Йшлося про об’єднання, ось-ось мало відбутися злиття, але останньої миті процес призупинився. В чому тут проблема?
– Щодо об’єднання були заяви двох голів партій – Сергія Тігіпка і Миколи Азарова. Це були заяви щодо намірів про об’єднання. Але після того почалася дискусія й у «Сильній Україні», й у Партії регіонів. Зараз усе залишилося на рівні дискусії, бо рішення про об’єднання ухвалюють не голови партій, а з’їзди партій. Такого з’їзду в Партії регіонів іще не було.
– У Партії регіонів говорять про завищені «апетити» Тігіпка на посади для «своїх» людей. І кажуть, що його готові взяти без партії...
– Це базарна розмова, а не партійний підхід. Про високі апетити, торгівлю якимись місцями. Саме це й нищить Україну. Помаранчева коаліція тому й розвалилась і відкинула Україну в розвитку на декілька років назад. Якщо Партія регіонів піде таким шляхом, це буде недобрий шлях і для неї, і для держави. Мають бути зовсім інші критерії. Не може бути в Україні стільки партій. Треба переходити, як у всьому світі, на дво-трьохпартійну систему. В Україні відповідальні політики мають ініціювати процес об’єднання.
Якщо проведемо до парламенту стільки партій, там буде 20 вождів, які між собою торгуватимуться за місця, в кожному голосуванні завойовуватимуть собі якісь дивіденди, то Україна від цього тільки програє.
– Як Ви вважаєте, процес об’єднання ПР і СУ вдасться довести до логічного завершення?
– У мене немає сумніву, що ми прийдемо до цього.
– Чи будете Ви ще раз балотуватись у мери Львова?
– Ніколи в житті. Хоч говорять: «ніколи не кажи «ніколи». Але тут я точно кажу, що ніколи.
– Львівський мер закидає «Південному» несплату оренди за землю та самозахоплення частини площ...
– Можу зробити йому значно більше закидів. Якби в місті був такий порядок із землею, як на ринку «Південний», і якби всі, хто користується землею в місті, платили стільки орендної плати, скільки платить ринок «Південний», то місто від орендної плати за землю мало б надходження в декілька разів більше, ніж отримує. Це я відповідально заявляю.
Але Садовий має рацію в єдиному: в місті страшний безлад із землею. Однак він починається не з «Південного». Я радив би Садовому й усім депутатам міської ради довести ситуацію із землею хоча б до такого стану, як вона є на ринку «Південний». Місто від цього лише виграє.
– Як гадаєте, Тимошенко має сидіти в СІЗО?
– Це проблема не Тимошенко, а України загалом. Спробуйте притягнути зараз будь-яку людину, яка зловживає владою, – відразу почнуться крики про політичні переслідування. Тобто злодії знайшли собі таку парасольку.
Про Юлію Володимирівну можу сказати одне: не моя це справа – давати оцінки. Бо якщо депутати Верховної Ради дозволятимуть собі трактувати закон чи рішення суду, це вже не демократична держава. Суд – це третя гілка влади, це атрибут держави Україна. І ставити під сумнів рішення суду, який виносить свої ухвали іменем України, – це принижувати Українську державу. Не Янукович за півтора року сотворив суд. Його творила і Юлія Володимирівна, і Віктор Андрійович, і Леонід Данилович, і всі ми творимо, бо немало галичан і в київських судах. Таким є український суд.
Політики мусять шукати шляхи вдосконалення судової системи, чим і займається Верховна Рада. Проте ми не можемо будь-яке рішення суду критикувати, зневажати, не виконувати, адже тоді немає держави.
 
Олександр Чамара, спецiально для «Полемiки»
 http://polemika.com.ua/news-78221.html

 

Нема чого дивуватися, що львів’яни в Києві виступають в ролі прохачів, а не партнерів влади

Розмова з народним депутатом України, головою Львівської обласної організації Партії регіонів Петром Писарчуком.
 
– Петре Івановичу, Ви недавно повернулися з Китаю, де у складі офіційної делегації Партії регіонів вивчали досвід керівництва цієї країни. Чи китайський приклад реформування може бути корисним для України?
 
– Китай – велика і різноманітна країна, яка сьогодні попри те, що в ній при владі комуністична партія, успішно розвивається і модернізується. За останні двадцять років Китай за показником внутрішнього валового продукту (ВВП) піднявся у світовому рейтингу з 130 на 2 місце, в той час як Україна опустилася з 10 до 130-го.
Китай розпочав відродження під керівництвом Ден Сяопіна, якому належить простий, але дуже глибокий для розуміння того, що відбувається в цій країні і чому вона завдячує своєму успіху, вислів: «Не важливо якого кольору кішка, лиш би ловила мишей».
Ми були всюди в Китаю – і на виробництві, і в селі, і в провінції – там люди працюють. Вони працюють на велику державу Китай, добиваючись таких результатів, що світ заздрить. В них немає часу, місця і навіть бажання на сварки, гризню і з’ясування стосунків між собою. В них є єдина ціль і створено стабільні умови для її досягнення.
В Китаї, хоч керує комуністична партія, але населення країни мислить по-капіталістичному. У нас, в Україні, ніби уже й комуністи відійшли, але ми ще мислимо по-радянськи. Напевно, це і є головне, що відрізняє цю країну від нас і чому б вартувало нам, українцям, повчитися у китайців.
 
– Але ж у нас, в Україні, теж люди працьовиті. Можливо, проблема не в тому, що ми мало працюємо, а в тому, що українська еліта, на відміну від китайської, ніяк не бажає змінювати рухатися в напрямку реальних реформ в державі?
 
– У цьому також є своя правда. В Китаї еліти не поборюють одна одну, не з’ясовують хто з них більше патріоти, вони ведуть конструктивну дискусію навколо однієї головної для держави теми – шляхів успішної модернізації і розвитку країни. І реалізують все це на практиці.
Нехай в Китаї відсутня демократія в європейському розумінні, але я можу навести приклади й європейських демократичних країн, наприклад, Ісландія, народ і еліти якої в трудний для країни період об’єднуються задля того, щоб подолати кризу і вийти на правильний шлях розвитку.
Дійсно, в нас люди також багато працюють, але більшість з них насправді лише імітує процес праці, не думаючи про її ціль і про досягнення реальних результатів. І їх то влаштовує.
Наприклад, українські чиновники. Чи справді їхня праця є корисною для народу чи держави? Народ виживає сам по собі, а чиновництво – буцімто працює. Але чи бачили ви хоча б одного начальника-чиновника, який би свідомо пішов зі своєї посади і привілеїв, публічно визнавши нікчемність того, чим він займається? Ні, навпаки, армія чиновників в Україні постійно зростає.
Візьмемо освіту. В Україні сотні вищих навчальних закладів, професійних училищ, але спробуйте сьогодні знайти толкового менеджера, професійного слюсаря чи механіка.
Спеціалістів, які розуміються на своїй професії, в Україні сьогодні катастрофічно бракує, хоч ВНЗ щороку випускають тисячі молодих фахівців. Отож виходить, що в нас немає справжньої освіти і навчання, а лише – їхня імітація.
Китай же понад 10 років займався формуванням, навчанням кадрів. Вони відбирали керівників середнього, вищого, ще вищого рівня, не за гроші купуючи дипломи, як у нас, а тих, хто дійсно вчився.
Сила Китаю в тому, що його влада ростить середній клас, з повагою ставиться до тих, хто започатковує свій бізнес, допомагає. А у нас – навпаки: усі стверджують, що хочуть працювати, але коли приймаєш на роботу, то всі зусилля спрямовуються не на те, щоб творити, а на те, щоб обдурити.
 
– Можливо, у народу просто є з кого приклад брати? Адже саме за таким принципом сьогодні живе українська еліта?
 
– Еліту, власно кажучи, продукує народ. Хто був наверху – вкрав завод, а хто внизу – вкрав вікно на фермі, розібрали майно колгоспу, військову частину. Крали всі. Просто ті, хто нижче, менше крали, хто вище – більше. Не можна все на еліту звалювати.
Наша еліта не є ворожою, це не окупаційний режим, який би ставив за мету знищити державу Україну. І у Львові еліта своя, це люди, які народилися і виросли в Галичині. Треба просто на ситуацію подивитися інакше. Досить розказувати, що ми, галичани, такі всі працьовиті, а у Києві, нагорі, сидять злодії.
Вихідці із Львівщини теж роками сидять у владних кабінетах і парламенті, і вони вважають себе щирими патріотами, але що вони зробили для того, щоб насправді змінити ситуацію в країні на краще?
 
– З останньою Вашою думкою складно посперечатися. Адже таке поняття, як львівське лобі у Києві просто сьогодні відсутнє і ніхто навіть не піднімає проблему необхідності просування інтересів області в центрі. Завершується процес формування державного бюджету на наступний, 2012 рік, а ніхто з народних депутатів публічно жодного разу не висловив на тему, що очікує Львівщину і які позиції їм вдалося відстояти при формуванні держбюджету.
 
– Насправді сьогодні в Києві не найкраща ситуація для того, щоб щось просити і вимагати. І винні в цьому перш за все ми самі. Регіональні політики і влада багато говорять, а коли доходить до справи, то виявляється, що працювати, навіть якщо й хочемо, то не вміємо.
На жаль, ми не зуміли дати собі раду з будівництвом стратегічних об’єктів до Євро-2012 у Львові і області. І стадіон, і аеропорт, і дороги будує для області держава і фінансує ці об’єкти також вона.
Більше того, і про це соромно говорити, ми не тільки виявилися нездатними самостійно збудувати сучасну інфраструктуру в області, але й показали, що не можемо чесно розпоряджатися державними фінансами в кризових ситуаціях. Згадайте, десятки кримінальних справ було відкрито за фактами розкрадання державних коштів, виділених на ліквідацію наслідків паводків в 2009-2010 рр.: люди потерпіли, а допомогу отримав той, хто мав печатку.
Тому нема чого дивуватися, що сьогодні львів’яни в Києві виступають в ролі прохачів, а не партнерів влади. Щоб до нашого регіону заслужити нормальне ставлення, потрібно спочатку поважати самих себе. І демонструвати це не язиками, а конкретними справами.
Коли йдеться про рідну область, про землю, де народився ти, твої батьки, діди, то ніяка політика не повинна роз’єднувати людей. Але ви подивіться, що робиться у Верховній Раді між нашими депутатами: не те, що БЮТБ не розмовляє з Партією регіонів, а й депутати з БЮТБ не завжди з колегами з «Нашої України» розмовляють, бо між ними виникають підозри.
Я вже 10 років в парламенті. Раніше вірив, що ми зробимо все. На початках і справді регіональна влада, тоді губернатором був Олександр Сендега, збирала нас, народних депутатів, радилася, ставила перед нами завдання.
Сьогодні ж ми, народні депутати, не потрібні ні обласній владі, ні владі Львова. Адже більшість з нас не висловлює бажання працювати на благо Львівщини, а займається виключно власними проблемами і політичним поборюванням один одного.
 
– Петро Івановичу, а Ви обговорювали цю проблему з новим губернатором (головою Львівської облдержадаміністрації – Б.Г.) Михайлом Костюком?
 
– Він ще не мав часу для цього, він тільки команду формує. Але ми обов’язково про це будемо з ним говорити. Мені імпонує те, що Костюк з перших кроків дистанціювався від політичних чвар в області і позиціонував себе як керівника-господарника.
Він реально задекларував готовність співпрацювати з усіма, кому небайдужа доля Львівщини. Але я не впевнений, що на цей заклик охоче відреагують львівські політики. Бо тут треба наступити собі на горло і працювати.
 
– Можливо, ситуація зміниться в майбутньому парламенті, і львівське лобі таке буде в ньому поважне?
 
– Ситуація в парламенті зміниться тоді, коли змінимось ми. Якщо ми не змінимось і Львівщина обере у владу «Свободу», то ситуація не зміниться на краще, враховуючи ультра радикальні настрої «свободівців».
Вона може тільки загостритися і ще більше нашкодити нашому регіону. Зміни мають на чомусь ґрунтуватися. Якщо б Львівщину у парламенті представляли не політикани, а люди, за якими щось стоїть, які щось розуміють в господарстві, тоді інша справа. Бо найголовніша наша політика – то є господарка.
 
– У одному із останніх інтерв’ю Ви заявили, що з губернатором Костюком працюєте в одній команді. Ця фраза викликала резонанс.
 
– Я сказав і ніколи не зрікався того, що є членом команди президента Януковича. Не тих людей, які є коло Януковича, а самого президента. Якби Янукович був в іншій команді, я б можливо теж був би в іншій ситуації.
Як би галичани не любили Януковича, але бачачи протягом багатьох років його зблизька, я абсолютно не маю сумніву в тому, що цей чоловік хоче добра Україні. Розумію, що донечани хочуть одного добра, галичани – іншого.
Але президент хоче почути всіх, хоче всіх об’єднати і закликає нас, бути проукраїнськими політиками і розбудовувати Україну. Знаю, що він цього хоче щиро. І знаю, що йому в тисячі разів тяжче, ніж кожному з нас.
Оскільки Михайло Дмитрович Костюк призначений президентом, а Партія регіонів є тією політсилою, на яку опирається президент у парламенті, то зрозуміло, що і Костюк, і я є членами однієї команди.
 
– Але враження, що Костюк дистанціюється від ПР ще більше, ніж Цимбалюк. І це виглядає якось неприродно.
 
– Нічого в цьому екстраординарного немає. Якщо б Партія регіонів мала б в облраді більшість, то ясна річ, що ми могли б говорити, що губернатор опирається на ПР. Оскільки ми у глибокій меншості, то губернатор не може опиратися тільки на Партію регіонів.
Він може опиратися в Одесі, в Харкові, а на Львівщині треба шукати інших політиків, а головне, треба шукати опору в народі. Тому, коли він говорить, що більше господарник, а не політик, я аплодую йому і підтримую.
Нам не треба політиканів. Я теж би політикою не займався. Повторюся: господарка – це основна політика. Якщо ми наведемо на Львівщині порядок в господарці – зробимо дороги, школи, люди матимуть роботу, підуть інвестиції, – то тоді будуть зростати рейтинги довіри і у губернатора, і у Партії регіонів. Заполітизованість нашого народу і керівників принесла лише шкоду.
 
– Проте експерти після Вашою заяви почали говорити про охолодження Ваших партнерських стосунків в Петром Димінським?
 
– Знову згадую свій досвід спілкування з китайцями, наскільки вони мудрі. Ми задавали їм провокаційні питання, на зразок, з ким вони більше дружать – з Росією чи з Америкою?
А вони сказали: «хто до нас з миром – ми до них з миром». Давайте ми вже поборимо ті стереотипи, що український політикум – це вічна боротьба на пожирання один одного.
Ясна річ, що у Димінського свій шлях, у Писарчука – свій. Щось Димінський зробив доброго для України, щось – Писарчук. Тому, якщо є якісь дотичні речі, то мусимо знаходити спільну мову.
Робити так, щоб була користь у першу чергу для людей. Є проста річ: благословенні миротворці, бо вони синами Божими називаються. Не шукаймо воїн, шукаймо миру в собі, тоді знайдете мир і у навколишньому середовищі.
Спекуляцій не читайте, на зразок того, що Писарчук з Димінським проти Садового. Нехай пишуть. У Андрія Івановича народився п’ятий син. Щиро за нього тішусь і бажаю добра його сім’ї. Це ж така велика відповідальність за тих діточок.
Повірте, нема в мене агресії ні до Колодія, ні до Садового, ні до інших діячів. Якщо вони мають якісь претензії щодо мене, то нехай. Я теж грішний і роблю помилки, але маю право відстоювати свою позицію і свою правду. І кожен з нас буде відповідати сам за себе.
 
– Опозиція сьогодні веде переговори щодо висунення узгоджених списків і кандидатів у мажоритарних округах, в тому числі й на Львівщині. А які вимоги до кандидатів в депутатів висуватиме Партія регіонів?
 
– Дискусії по цих питаннях ще тривають. Особисто я вважаю, що для нас, регіоналів, на цих виборах не обов’язково, щоб Львівщину представляли виключно однопартійці. Ми собі не ставимо такого за мету, ми – реалісти.
Розуміємо, що тут членам ПР буде нелегко пробитися у парламент. Головне, щоб Львівщину презентували люди діла, люди нової формації, які вміють боротися, відстоювати розвиток рідного краю, готові докластися до його модернізації.
 
– Тобто приналежність до Партії регіонів не буде обов’язковою умовою для кандидата в народні депутати у випадку, якщо він захоче заручитися підтримкою ПР на виборах?
 
– Абсолютно.
 
– За результатами опитування Вголосу, Ви є одним із трьох номінантів у категорії «Львівський бізнес» на звання «Герой року» за реконструкцію Торгівельно-виробничого центру «Південний». Чи можна вважати, що цей рік для Вас був успішним у бізнесі?
 
– Повірте, було дуже непросто, бо «Південний» уражений тими ж проблемами, що й ціле українське суспільство. Багато людей не витримує ситуації, не хоче змінюватися і бояться будь-яких змін.
Прикро спостерігати, коли підприємці змушені завершувати свій бізнес на «Південному». Але я переконаний в тому, що причини цього не в кризі, а в свідомості людей, в їхньому вмінні визначати і долати проблеми.
У мене є правило: треба жити не в кредит, а за рахунок того, що ти заробив. В кредит жили Греція, Португалія, Італія… відомо, чим це закінчилось. Щоб здолати депресію і безвихідь, треба зрозуміти, що гальмує розвиток і почати робити.
Керівництво «Південного» наважилося до змін, до модернізації, і я це вітаю. Довелося таки взяти кредити, але мета досягнута.
Я є засновником «Південного» і не займаюсь ним повсякденно, але порівнюю те, що було весною і те, що є зараз – в багатьох людей з’явився вогник в очах, віра, бажання щось робити. Це викликало відповідну реакцію у жителів міста.
Вони стали більше відвідувати «Південний». Люди бачать, що це робиться для них, і для дітей, для спорту та інше. Мені здається, що оцю кризу в головах нам вдалося побороти.
 
– У Львівській міськраді сьогодні наявна конфронтація між депутатською більшістю на чолі з фракцією «Свобода» і мером Андрієм Садовим. Фракція Партії регіонів натомість по всіх гострих голосуваннях не підтримує своїх колег-депутатів. Складається враження, що регіонами заграють сьогодні з мером. Це правда?
 
– Прикро, але фракцію Партії регіонів у Львівській міськраді не чути, бо їх всього 6 депутатів. Однак, в представників ПР у міськраді насправді є чітка позиція: ми не підтримували і не будемо підтримувати жодних радикальних дій, особливо, коли мова йде про сотні тисяч жителів Львова. Про жодне загравання з мером в цьому випадку не йдеться.
Люди добре знають, що ламати легко. І справді, в системі місцевого самоврядування у Львові треба багато чого міняти. Наприклад, існуюча система ЖКГ жахлива – 20 років ніхто нічого не робить.
Це – радянська система, і ясна річ, що її потрібно змінювати. Але змінювати дуже виважено і поступово. Найголовніше, запропонувати замість старої системи нову. Потрібен господарський підхід.
Чому я ставлю у приклад китайців? Бо вони перш, ніж розповсюджувати щось на цілу країну, роблять пілотний проект. Рік-два вони вивчають, вдосконалюють, відпрацьовують. А тоді, коли вже виправлені всі помилки, відшліфовано, вводять цей проект у місто. У нас – навпаки.
Те, що відбувається у Львівській міськраді – популізм та безвідповідальність. Тому, не Садового підтримує Партія регіонів, а інтереси жителів нашого міста. Треба підтримувати там, де є здоровий глузд, а від кого це виходить – не важливо.
 
– А чому тоді Партія регіонів не генерує такі пропозиції?
 
– Вона генерує, але вони губляться в тому великому колгоспі, а радше популізмі, що сповідують інші фракції міськради. Партію регіонів в міськраді представляють люди, за плечима яких реальні здобутки у різних сферах: культура, освіта, військові, підприємці.
Їм реально складно знайти спільну мову і достукатися до депутатів, які ще недавно працювали сторожами. Проте останні переконані, що все знають і розуміються у складних проблемах керівництва містом. Все, що можна, ми робимо. Запити, пропозиції подаються, але до них більшість не прислухається.
 
Оксана Тодорович
 http://vgolos.com.ua/politic/6632.html


Петро Писарчук: «У 2011 році було багато позитивних речей»

Народний депутат України, голова Львівської обласної організації Партії регіонів Петро Писарчук за висновками соціологів та експертів є однією із найавторитетніших постатей Львівщини. Позаяк губернатори йдуть, а Писарчук залишається і веде активне громадське та політичне життя. Про позитиви, негативи та скандали 2011 року детальніше читайте у розмові з Петром Писарчуком.

– Петре Івановичу, добігає кінця 2011 рік. Чим запам’ятався Вам цей рік, чого було більше протягом року позитиву чи негативу?

– Треба навчитися дякувати Богу за все. Дякувати Богу, моя родина і в цілому Україна пройшли цей рік без особливих потрясінь. Особисто мені багато що вдалося, багато що не вдалося зробити в цьому році, бо щось залежало від мене, а щось – ні.
Для України цей рік був не таким вже й поганим. Можливо, не все вдалося зробити для того, щоб в людей було більше грошей, щоб росла наша купівельна спроможність, щоб відчували позитивні зміни у бізнесі… Можливо, хтось чекав суттєвого підвищення пенсій – тому нарікання є справедливими, якщо виходити з оцінки потреб кожної людини.
Але якщо говорити про Україну, то вперше за роки незалежності держава збудували чотири аеропорти європейського рівня. Якщо подивитися на новий аеропорт, то нам вже не треба йти до Європа, бо тепер Європа буде йти до нас через ці повітряні ворота.
Це потребувало великих зусиль і великих коштів. Такі об’єкти собі не можуть сьогодні дозволити багаті держави, які переживають кризу.
Так, переважній більшості людей не до стадіонів, але якщо говорити про імідж України, про її європейські перспективи, то треба визнати, що за останніх півтора роки вдалося збудувати чотири стадіони європейського рівня і надолужити те, що не робилося протягом попередніх трьох років підготовки до Євро-2012.
Так, багато людей ще їздять по розбитих дорогах, але далеко не щороку Україна могла собі дозволити капітально відремонтувати та збудувати дві тисячі кілометрів хороших доріг. Ці дороги, які відремонтовано і збудовано, в тому числі і на Львівщині, залишаться нам і після Євро-2012.
Мене дуже тішить, що в 2011 році народилося на 30 тисяч немовлят більше, аніж в 2010 році. Це сталося не просто так. Цьому безперечно сприяло зростання виплат при народженні дитини, більша уваги держави до сімей, в яких народжується троє і більше дітей. Держава почала більше опікуватися багатодітними родинами.
Лише протягом 2011 року Президент Віктор Янукович присвоїв почесні звання «мати-героїня» понад семи тисячам жінок на Львівщині і цим матерям було виплачено понад 67 мільйонів гривень одноразової матеріальної допомоги. Це в рази більше, аніж за попередні шість років разом узятих.
У 2011 році було багато позитивних речей, на яких чомусь ніхто не наголошує, а всі зосереджуються лише на негативі і критиці.

– 2011 рік для Львівщини був дуже рясним на скандали. Маються на увазі і події 9 травня, і чергова зміна губернаторів, і крадіжка зброї в університеті МВС, і фальшиві дипломи у міській раді, і викриття кримінального минулого лідерів пануючої у Львові партії ВО «Свобода»… На Вашу думку, який урок мали б взяти львів’яни з прожитого року в ракурсі пережитих скандалів?

– Мудра людина мусить з будь-якої речі витягувати уроки для себе. Я б не називав усі ці події скандалами, бо якщо подивитися з іншого боку – відбувається нормальний процес очищення суспільства від тих речей, які заважають розвитку України.
Якщо подивитися на те святотацтво, яке відбувалося 9 травня, ми мусили це пройти. Можливо, це боляче для ветеранів Великої Вітчизняної Війни, я розумію, що ці події зачепили багатьох не лише в Україні, але й за її межами, але це був урок, який, сподіваюся, вже більше ніколи не повториться у Львові. Тому що суспільство, люди, та й самі львів’яни зрозуміли хибність своїх намірів і кроків, м’ягко кажучи.
Робити політику на кістках, топтатися по мертвих – це не політика, це дикунство, бо всі ми підемо з цього світу і обов’язково будемо суджені. Ще невідомо, хто буде там серед праведників, а хто – серед грішників. Люди не мають права брати на себе не притаманну людям роль судді. Німеччина покаялася за те, що у ній зародився фашизм, німці не роблять рейваху довкола пам’ятника воїну-визволителю, бо це історія, яку мають знати наступні покоління, щоб ті страшні події не повторилися. Нам ще багато чого потрібно вчитися, щоб наблизитися до європейського, я би сказав навіть християнського, підходу до оцінки багатьох явищ і подій.
Що стосується частої зміни губернаторів, то це не трагедія. Було б гірше, якби вони не мінялися і наносили шкоду розвитку регіону. Спробував один-другий, щось не склалося, не вдалося, але я не вважаю це скандалом. Можливо, є питання до підбору кадрів, можливо робляться якісь помилки при виборі того чи іншого кандидата… Потрібно пам’ятати, що Львівщина – це складна область і центральна влада розуміє, що Львівщину потрібно «брати» добром. Тому шукаються компромісні фігури, які б зуміли зняти ті упередження, які існують щодо Партії регіонів та центральної влади.
Якщо говорити про фальшиві дипломи – то добре, що так сталося, що людей, які займаються шулерством, виводять на чисту воду. Це повчальні речі і треба ретельніше підходити до підбору кадрів. Колись радянська система такого не допускала, тому що кандидатів на ту чи іншу посаду ретельно перевіряли. Я думаю, що керівництво міста мусить зробити висновки, і це піде на користь громаді. Сподіваюсь, що такі факти більше не повторяться, коли якісь недоучки очолюватимуть якісь галузі міської господарки чи гуманітарну сферу.
Щодо «Свободи», то переконаний, що в цій політичні силі є багато людей, які щирі в своїх намаганнях зробити Україну такою, як вони уявляють. Я з ними не можу погодитись, тому що я бачу Україну трохи іншою, я прожив більше, бачив, можливо, трохи більше, маю іншу позицію. Не можна ґвалтувати Україну і змушувати її думати так, як думає «Свобода». Це просто нереальною. Цього без диктатури більшовицької просто нереально зробити. Згадайте як прийшли до влади більшовики і як змусили думати народ по-більшовицьки – виморивши і знищивши мільйони людей.
Те, що в цій політичній силі є багато людей з м’ягко кажучи недоброю репутацією, то це проблема не тільки цієї політичної сили. Треба набратися мужності і вирішувати цю проблему. Якщо «Свобода» хоче користуватися підтримкою людей і не глумитися над їх почуттями, то треба від тих людей, які мають якісь збочення у світогляді, позбуватися.

– Експерти визначили подією року для Львівщини відкриття стадіону до Євро-2012. Крім цього, у Львові зроблено фактично новий аеропорт, капітально відремонтовано безліч доріг за рахунок держбюджету… На Вашу думку, чи оцінять мешканці Львівщини ці речі, адже традиційно з центральною владою пов’язують негативні моменти, натомість позитив залишається поза увагою людей?

– Мати Тереза казала, що роблячи людям добро, люди все одно тебе зневажать, але ти все одно роби добро. Це мудра жінка казала.
А щодо стадіону, аеропорту, доріг, то вони робилися не для того, щоб купити виборців і вони голосували за Партію регіонів. Можна було зробити багато соціальних програм, і прості люди відчули б їх набагато швидше.
Це робилися в першу чергу для того, щоб наша держава не говорила про те, що ми прагнемо до Європи, а щоб ми реально зробили цей крок до Європи. Україні висловили велику довіру – приймати Євро-2012, і Україна, попри кризу, таки оправдала цю довіру і належно підготувалася до чемпіонату.

– 2011 рік став роком доволі кардинальних реформ в Україні, чи відчуємо ми ефект від цих реформ у 2012 році?

– Україна не є відгородженою залізною завісою від світу. Сьогодні ситуація в Україні багато в чому залежить від ситуації, яка є в сусідніх державах.
Третина нашої продукції сьогодні продається в Європейський Союз, ми дуже близько до підписання угоди про зону вільної торгівлі з ЄС, що мало б нам спростити багато речей і активізувати зовнішньоекономічну діяльність. Тому ситуація в Україні дуже залежить від ситуації в Європі. Будемо сподіватися, що ті заходи, які вживає Євросоюз дадуть бажані результати, і ситуація в Єврозоні стабілізується.
Крім цього, багато залежить від нашого східного сусіда і ціни на газ, яка просто безпощадно косить економіку України. Ця ціна є абсолютно нелогічною, ненормальною, дискримінаційною по відношенню до України. Дуже прикро, що таку угоду підписали «великі патріоти», які найбільше розказували, як вони щиро люблять Україну. Це великий парадокс. Некомпетентність в управлінні державою інколи приносить більшу шкоду, ніж дії ворогів.
Ясна річ і Президент, і уряд роблять усе можливе, щоб повернути Росію на нормальний шлях розмови і співробітництва з Україною. Я сподіваюсь, що це буде зроблено.
Усі ці речі дадуть можливість Україні зовсім по-іншому зорганізувати свою господарку в 2012 році.
Ми не випрошуємо у Росії ніяких благ чи знижок – нехай нам дадуть європейську ціну на газ, і тільки за рахунок цього ми направимо додатково в економіку України 50 мільярдів гривень. Уявіть собі, що на кожну область додатково по два мільярди буде виділено на медицину, на освіту, на дороги. Люди це відразу відчують. Тому я абсолютно переконаний, що 2012 рік має всі шанси бути переломним в розвитку української господарки.
Але якщо почнуть банкрутувати європейські країни і посиплеться євро, то буде, звичайно, зовсім інша невтішна ситуація.

– Чого нам варто очікувати у контексті наближення виборів? Чи розберуться виборці у широкій палітрі опозиційних сил? Буквально кілька днів тому Наталія Королівська очолила ще одну опозиційну силу і обіцяє боротися за Тимошенко…

– Вони всі розбігаються, бо розуміють, що перший раз їх Тимошенко в парламент протягнула своїм іменем, а тепер буде проблематично 150 депутатів блоку Тимошенко завести. Тому вони всі кажуть, що вони за Тимошенко, але шукають собі інші ніші та політичні сили, щоб знову потрапити до парламенту.
Не хочу перед святами давати нікому персональних оцінок, і Наталії Королівській в тому числі, але мене душа болить за те, що є в нас люди, які ведуться на такий популізм.

– І все-таки спрогнозуйте, чого нам слід очікувати після парламентських виборів 2012 року?

– Маю таку надію, що люди стануть трохи іншими, будуть більше задумуватися перед вибором. Впринципі вже і обирати немає серед кого. Якщо говорити про тих, хто критикує нинішню владу – а її треба критикувати, бо від конструктивної критики влада працює краще – то що вони зробили, коли самі були при владі? Що вони пропонують? Якщо люди на це поведуться, то буде зле.
Якщо львів’яни вибиратимуть так, як вибирали раніше, то вони наступлять на ті ж граблі. Хто від цього виграє – не знаю. Україні сьогодні не потрібні депутати, які би багато виступали на трибунах, народ вже наслухався і про чисті руки, і про депутатську недоторканість, яку так і не скасували, більше того, навіть за скасування пільг вони не голосували дружно. Народ би вже мав прозріти і бачити, хто є хто. Але якщо народ ще цього не «наївся», то нема на то ради, мусимо це пережити.
 
http://portal.lviv.ua/article/2011/12/30/104600.html

Всі матеріали зібрано за джерелом http://pysarchuk.org/

 

 


VOХ POPULI

Співдоповідь з нагоди 20-ї річниці Дня Незалежності України

Спробую висловити своє бачення процесів, які окреслено у доповіді Президента України Віктора Януковича з нагоди 20-річчя Дня Незалежності України.
Загалом доповідь дуже фахова і позитивна. Я її прослухав і у виконанні першої особи держави, а тоді ще уважно перечитав завдяки електронній розсилці. Раджу також уважно і без поспіху перечитати доповідь кожному, хто роздумує над своїм майбутнім, своїх рідних і держави загалом. Зрозуміло, що це повністю добровільна річ і робити її варто як роздум над прочитаним, а не як причину для злослів’я тощо. Принаймні вже ясно, що підготували доповідь якісно, а це вже говорить багато що і про Віктора Януковича, і його команду помічників. Час покаже, які будуть розбіжності між словом і ділом. Проте не потрібно забувати, що ці розбіжності як і відповідність залежать так само і від нас, громадян країни: від нашої підтримки чи обструкції до задекларованого в доповіді президента України поставатиме і реальність нашого буття.
Чим у першу чергу цінна доповідь? Вона дає стислий виклад глобального світогляду теперішнього президента України та його команди. І як на мою думку – це є не найгірший варіант ідейних постулатів. Однозначно немає домінування пріоритетності стосунків з Росією і бажання об’єднання з нею в різних формах кооперуючого поглинання України. Для мене найголовніше наразі є задекларована «стратегічна багатовекторність», як ознака, що ми не збираємося обмежувати свій наявний суверенітет України різними договорами типу «Митний союз» чи вступ до НАТО і тому подібне.
Взагалі мені важко зрозуміти, чому українська політика і політики-персони такі безхребетні лакузи, коли транзитна домінанта енергоносіїв по нашій території робить саме Україну головним чинником у цьому процесі. Це не Європа залежить від Росії за поставками газу, а від України вона залежить! І Росія залежить від України, яка може і повинна в разі невигідних позицій економічного плану відмовитись від транзиту газу з Росії по своїй території. І все! Ми диктуємо умови, а не нам! Не просимо – вимагаємо! Сподіваюсь у Януковича стане на це здорової й розумної наглості – дуже сподіваюся!
Від позицій у питанні якою буде далі Україна у зовнішній політиці: чи прохач, чи розпорядник,– з того буде ясно і політика в середині країни. Зокрема, щоб реформи не робились для проформи, як теперішня пенсійна під замовлення вимог МВФ. Або судова теперішня реорганізація остаточно перетворило убоге правочинство періоду Кучми і Ющенка у просто безбожний судомазохізм сучасної формації. Якщо суди виносять масово безглузді постанови, а правоохоронці зайняті творенням соціальної опозиції спрямованої проти влади та ще організацією провокацій масових безладів в державі з боку різних політугруповань, зокрема варто згадати цьогорічні події у січні в Запоріжжі, 9 травня у Львові, або умисний ажіотаж навколо справи Тимошенко з постійними бійками правоохоронців з власними провокаторами включно аж по 24 серпня – то що це за правова держава? Демонстрація сили чи безсилля? Більше всього демонстрація дурості, що явно суперечить розумним принципам доповіді президента.
Отже якщо Віктор Янукович реально хоче виконувати те, що було задекларовано в його доповіді – це дуже скоро стане ясно, як і те, що він блефує і доповідь є бутафорією для обману народу. Що буде тоді, коли обман усвідомить народ, весь народ від Заходу до Сходу – важко спрогнозувати. Революцію заради Тимошенко і Луценка ніхто робити не буде, а ось просто новітня коліївщина може відбутись, як в Лівії чи Сирії зараз, тому раджу президенту України та його команді дотримуватись обіцянок, тим більше таких позитивних.
А громадськості України варто узятись за публічне обговорення доповіді Президента України, щоб зафіксувати і постійно контролювати порушення слів президентом. Мужик сказав – мужик зробив. От Ющенко сказав: «Ці руки нічого не брали» – і дотримав слова: так і не взявся до роботи за всі 5 років свого президентства. Тут дорікнути нічим – чисті руки. Ще б совість була такою ж чистою.
А Вона робила так і таке, щоб краще була допомагала Ющенкові...
Моя думка чітка і виважена: будувати подальше майбуття України на поглибленні внутрішньої конфронтації з владою є безглуздим шляхом в нікуди. Потрібно не воювати з владою на знищення, а змушувати владу дотримуватись своїх слів та обіцянок, які є досить позитивного змісту. І тільки тоді, коли влада явно буде чинити порушення і злочини проти народу, тільки тоді варто починати війну з нею.
Повторюю всоте: війна з владою – це закінчення опозиційної боротьби, а не початок. Навпаки: треба почати з мирних умовлянь і перемовин, публічного контролю, підтримки всього позитивного і прогресивного в діях влади, що корисно для країни. А не: апріорі не приймаю всього, що йде від Януковича, Азарова чи Табачника. Це глобальна дурість.
Боротися треба не за владу, а за Україну! Так закликали робити наші герої: Степан Бандера і Роман Шухевич. Я з ними згоден, а тому й пропоную наступне: є доповідь і конкретні декларації та обіцянки, отож прошу до роботи пане президенте України Віктор Янукович з командою. По справах – і результат, і відповідальність буде.


Люблю я бути українцем

Відомо, що кожна нація має свою якусь прикметну рису: німці – педантичні, французи – галантні, італійці – запальні, англійці – стримані, білоруси – добродушні, росіяни – хлібосольні, поляки – гонорові тощо, ну а українці – ?
Для мене як українця, важко визначити рису, яку можк побачити з боку тільки хтось інший, але вдивляючись у дзеркало, яким є історія народу і його героїв, я можу визначити націю українців тільки як вроджених анархістів, отже і головною національною рисою українців я б визначив як САМОЛЮБСТВО.
Одним з символів правдивого українця є образ міфічного козака Мамая, що самотньо блукає світом і з того задоволений. А приклад вже не міфічного, а реального найвидатнішого українського філософа Григорія Сковороди хіба не тотожний козаку Мамаю? Повністю: вираз «Світ ловив мене – та не зловив» є авторською епітафією на могилі Сковороди, але чи не було це найвищим проявом самолюбства?
Всі ми знаємо казочку про Котигорошка, що мав за збою булаву у рази більшу за нього самого. І я все малою дитиною пробував вияснити, як такою зброєю можна битись? Це ж не мечем, сокирою чи кістинем цюпати сюди-туди, а громадною булавою вимахувати! А як же свої поряд? І ось зовсім недавно я дізнався про існування у козаків такого особливого бойового порядку, що називався «галас».
Всім відомо про бойовий порядок македонської фаланги з її багатометровими піками, чи крицева міць та організованість німецько-тевтонської побудови лицарської лави так званим «клином». Що було найголовнішим у таких системах ведення бою? Сукупна організованість і взаємна підтримка одне одного, що дозволяло перемагати менш організованого ворога навіть при його значній чисельній перевазі. В тому і є досягнення більш цивілізованого суспільства – організованість. Чітка функціональна побудова римського легіону була найголовнішою його силою, що абсолютно не потребувало наявності в його рядах видатних воїнів-богатирів. Богатирем ставав весь легіон сукупно, хоч складали його і не дуже фізично видатні воїни. Головним тут ставав талант полководця, що вміло скеровував легіон у бою і він вигравав, або ж якщо невміло – легіон програвав.
Про побудову війська українських козаків відомо, що це були переважно піхотні підрозділи, а уявний традиційний образ козака не інакше як на коні – це міф. Проте піші козаки відзначались великою витривалістю та мобільністю, долаючи досить швидко значні відстані. Цьому сприяло повна відсутність захисної амуніції з криці та інших металів, що навпаки було розповсюджено у європейських військових, особливо у поляків, а також і росіян. Навпаки українські козаки йшли в бій майже роздягненні, а їх озброєнням були легкі довгі піки, шабля, пістолі та мушкет, що дозволяло козакам бути дуже мобільними на полі бою і вчасно уникати небезпеки швидкою зміною позицій. Для свого часу українські козаки були дуже модернізованим військом, тому що основну увагу в бою надавали вогнепальній зброї і застосовували величезний арсенал тактичних засобів, або як їх ще називають «військових хитрощів». Споконвіку для козаків існувало головне правило: не числом, а вмінням. Числом, швидкістю і масовою навалою воювали ординці-татари і турки, міццю криці та фортифікаційних комплексів воювали європейці, а козаки серед голого степу тільки й могли застосовувати свою винахідливість та відчайдушність.
Якраз у козацькому війську завжди було повно таких собі відчайдушних бійців-героїв, яких прозивали характерниками, тому що вони жили тільки війною і сутичками, а іншого не знали. Їх навіть професійними воїнами важко назвати, якщо порівняти з німецькими рейтарами або ландсхнетами, що накопичували здобич і заробіток для подальшого мирного життя «на пенсії». Козаки-характерники не відмовлялись від грошей і здобичі, проте витрачали все зароблене, аби бути вільними в бою перед обличчям смерті від різних меркантильних думок, а якщо хтось з них і досягав глибокої старості і не міг вже бути надійним товаришем у бою, то йшов у монастир доживати останні дні. Звичайно, що в Україні було значно більше селян-землеробів, які ставали козаками тільки у випадках безпосередньої військової небезпеки, а більшу частину життя проводили у господарських турботах. Але коли козаки-землероби збирались у війську, то головні риси бойового мистецтва вони отримували саме від таких козаків-характерників, постійних мешканців Січі.
Феномен Запоріжської Січі можна схарактеризувати чітко і коротко – повна анархія! Класична анархія! Тобто повний одночасний суверенітет і особи, і маси. На Січі не існувала статуту чи регламенту як такого, а всі правила і традиції були духовні, або як це зараз прийнято називати – віртуальні. Всі козаки-січовики були вільними і рівноправними, мали повну свободу дій, а всі обов’язки виконували виключно за системою самоорганізації, без примусу як такого. Також свобода кожного закінчувалась там, де починалась свобода іншого, а за суддю правила уся громада, яка спільно визначала провину, призначала кару, яку всією громадою і виконували: кожен козак мав особисто вдарити буком (палицею) засудженого за злочин, навіть якщо це був його колишній побратим. На мою думку це було найвищим рівнем демократичного устрою.
Заради цієї свободи і йшли люди на Січ, причому там були різні національності, але всі мали бути православними християнами. Всі заслуги перед громадою були тільки особисті, а тому кожен міг стати і курінним, і навіть кошовим отаманом. Вже обраний отаман мав найвищі повноваження «судити і рядити», а в період війни взагалі набував диктаторських повноважень. Коли ж війна скінчалась – з нього за всі помилки і погані вчинки громада жорстко питала і карала, якщо визнавала винним.
Повертаючись до теми бойового стилю «галас», я власне і хочу показати, наскільки це характерний стан бою для українського козака-анархіста, бо за цим стилем озброєний козак або по шаблі в руці, або з важкою булавою самостійно вламувався у гущу ворогів працюючи зброєю по колу, при цьому він дуже голосно кричав, тобто галасував. А робив він це не для того, щоб налякати ворогів своїм криком і деморалізувати, а для того, щоб повідомити всіх своїх козаків-побратимів, щоб вони не наближались до цього місця, де б’ється він, бо в розпалі бою він і їх поб’є-посіче. На мою думку, це однин з найунікальніших станів і методів бою, коли покладаються тільки на себе, свої сили і вміння, коли застерігають від надання помочі.
Уважному досліднику історії різних країн не може не впасти в очі той факт, що всі українські поселення виникали завдяки людям, які шукали свободи, вільного життя, а не шукали на відміну від тої ж Росії доброго життя у доброго пана. Ні, в Україну йшли люди неспокійного характеру, які хотіли жити з власного достатку, але жити вільно, навіть якщо це буде у місці підвищеної небезпеки. Звідси в українців домінуюча риса самолюбства починаючи від «а чим я гірший за інших» і закінчуючи «моя хата скраю». Українці вроджені самостійники не в розумінні держави як такої, а в розумінні особистого стану душі і натури. Можна казати про вроджений егоцентризм українців, а звідси всі плюси і мінуси нашої нації. Українці добрі пильні господарі у власному обісті, але доволі погані державники, у них повна нехіть і нежить до громадських справ та інтересів – це дві сторони одної монети-гривні: вдома я як Володимир Великий з храмом, а з другого боку – я проста тупа одиниця.
Наслідком цього стає парадокс, що багатовікова історія України не багата на історію державності. Причина? Та просто непотрібна українцям держава! Йому потрібен свій хутір – і цього достатньо! На біса йому держава – завелика господарка для одного, а на купу українець працювати не любить. Тому і зараз подивіться, як дивно виходить: в Росії обирають до влади хазяїна-царя, щоб він зробив всім однаково справедливий рівень жити і мати, а в Україні хочуть обрати такого керівника, щоб він узяв на себе всі турботи по державі і дав кожному українцю спокій порпатись у власній господарці. Суттєва різниця. Якщо для найбіднішого росіянина гордість за Російську державу є мало не головним змістом життя, то улюблена фраза у багатьох в Україні: «А що мені та держава дала?»
Я не стану дорікати українцям, до яких я зачисляю всіх громадян України не залежно від етнічного походження, бо повторюю як на Січі, що головне земля і стан душі, а не гени. Не люблю також закиду: «А що ти дав державі, щоб вона тобі щось давала?!» Чому не люблю? А тому що я віддаю Україні найголовніше – своє життя! Я живу тут і працюю! І нікуди йти звідси не збираюсь! Це головний мій внесок в Українську державу. І галасую-репетую я для того, щоб ти, моя люба держава, до мене занадто не наближалась з своєю поміччю, бо поб’ю-поруйную…


Що головне? Національна ідея? То прошу!

Колись я почув від правлячого президента України Кучми слова, що національна ідея не спрацювала і з того наші біди, то коментар був один: це на тобі, убожество, жодна ідея не спрацювала: ні комуністична, ні соціалістична, ні тим більше – націоналістична! Бо для кожного нормального патріота України було ясно, що національна ідея попереднього періоду спрацювала! Спрацювала у своєму абсолютному об’ємі! Що головним було для нас, українців, раніше? Щоб постала Самостійна Соборна Українська Держава – це було національною ідеєю багатьох поколінь для українських патріотів і це сталося 24 серпня 1991 року!
Якою є українська національна ідея від того видатного часу? Ясно теж цілком однозначно: національною ідеєю відтепер є РОЗБУДОВА УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ!
Так і тільки так! На теперішньому етапі для України національна ідея полягає в одному: у реальному процесі розбудови української державності! Що для цього потрібно в першу чергу? Однозначно найголовнішим є громадянська єдність. Єдність і ще раз – єдність! Мобілізація інтересів основної кількості громадян України довкола ідеї побудови міцної суверенної світової держави. Мобілізація більшості українських громадян без уваги на їх національну приналежність. Тобто маємо національну ідею при відсутності нації-гегемона, яка її впроваджує? Так! На моє тверде переконання, в сучасному світі у функції держави не повинно входити питання національної політики взагалі, подібно до релігійного відокремлення всіх взаємозобов’язень. Обов’язок держави є міграційна і трудова політика, але ніяк не національна. Комусь дивно? Для когось обурливо? А я вважаю, що надання найменшої національної преференції одному породжує негативне ставлення у всіх інших націй і народностей, а це роз’єднує і послаблює громадську спільноту.
Ставимо питання: що потрібно українцям? Чи українцям потрібно, щоб вони законодавчо були виділені в окрему вищу національну касту в Україні, чи їм потрібна економічно сильна, стабільна державність? Ясно що вибирати треба або одне, або друге. Я обираю сильну і стабільну державу, а тому твердо переконаний у тому, що в Україні ні українській, ні жодній іншій нації не повинно надаватись будь-якої державної підтримки або щось інше, окрім загального законодавчого захисту, чинного в міжнародних обширах всього світу.
Обов’язкове знання української мови для всіх громадян України не є і не може бути темою національного приниження, бо на території України це є мова міжнаціонального спілкування, як в кожній суверенній державі світу нею є мова домінуючого етносу. Вводити законодавчо в Україні мовою міжнаціонального спілкування російську як другу офіційну є просто абсурдом і прямим шляхом до деструкції всього державного управління. А ще більше: прямим шляхом до розпалювання міжнаціональної ворожнечі. Повторюю і наголошую: всі національні та мовні питання мають вирішуватись тільки на рівні місцевих громад без втручання вищих державних інстанцій, якщо рішення місцевих громад не виходять за межі їх повноважень. Хочуть ввести у себе на місці дві чи три, чи пятимовність тощо – прошу, але все виключно власним коштом місцевої громади. Все. Крапка. Тема вичерпана.
Стосовно української нації, як автохтонної, то для неї головним є припинення багатовікової дискримінації з боку різних окупаційних режимів – це найголовніше! Відтепер є всі умови для самовідродження української нації навіть без режиму державного стимулювання щодо того. Обійдемось! Єдність України нам важливіша!
Відтепер головною національною ідеєю для України у ХХІ столітті є жити в Україні як повноцінний законослухняний громадянин держави і наполегливо працювати на свій особистий добробут і, відповідно, – державний, через сплату податків і творення національного прибутку. Ну а якщо є в тому емоційна потреба: бути щирим патріотом України, не залежно від національності. Все. Заможна Україна – найкраща країна! Це і є наша національна ідея на теперішній час.

Богдан ГОРДАСЕВИЧ
м. Львів

 


 


АРІЙСЬКИЙ НЕСТАНДАРТ
(спростування лжеісторичної фантазії « Арійський стандарт» Ігоря Каганця)

Подано в авторській графічній редакції Ігоря Мельника


ВСТУП

Взагалі-то я не дивлюсь на цю тематику серйозно. Мені здавалось, що одного клоуна – Юрія Канигіна – у цій царині цілком достатньо. Як у російській Думі вистачає одного Жириновського, так в області « аріанства» достатньо Канигіна. Адже двох Жириновських було би занадто – навіть для величезної Росії.
Та тепер я читаю « Арійський стандарт» Ігоря Каганця. Якщо таких авторів більше двох, значить, існує явище, або проблема – відразу не визначиш, що саме. А до явища необхідно придивитись, до проблеми – тим більше. Отож, я ставлю задачу свого дослідження. ЩО ВОНО ТАКЕ? Я розширив би це питання іще одним підпунктом. Особисто мене цікавить – чи автор дослідив матеріал, на основі якого побудував свою ідею, чи він відштовхнувся від готової ідеї, до якої « притягнув» матеріал?
Метод, яким я буду користуватись – простий аналіз. Можливо, я сказав зайве, адже складних аналізів не існує.
Почнімо, мабуть.


1. ФОРМА

Спочатку – по формі. Коли ми беремо в руки книгу, то відразу розуміємо, що це таке: художня література, наукова праця, або ж публіцистика (вид журналістики). (Іще можна говорити про агітацію, як вид літератури, та це припущення я відкидаю – нема на Україні такої політичної сили, рупором якої міг би стати автор даного дослідження. Поки що нема). Повернімось до визначення жанру роботи. Ми здатні зробити таку ідентифікацію, дослідивши її форму. Те, що називають науково-популярною літературою, все одно відноситься до наукової і повинно відповідати певним вимогам.
Хіба повинно? Хіба існують якісь вимоги? Існують, як це не дивно. Коли люди науки обнародують результати своїх досліджень перед колегами, то роблять це за певними правилами, інакше ніякої науки ніхто ніколи не побачить. Якщо вчені мужі займаються просвітництвом і несуть результати своїх досліджень у народ – правила залишаються правилами, інакше річ буде йти про « жовту» писанину.
Отож, автор повинен сам визначити тип своєї роботи. Але він цього не робить. А мав би зробити! Будемо « вираховувати» – нічого не вдієш. Наукове дослідження, науково-популярний трактат, журналістське дослідження, публіцистична робота – всі вони будуються за певною структурою.
Як воно робиться – за правилами? У вступі автор визначає тип своєї роботи і призначає мету свого дослідження. Він говорить, чому вважає цю мету важливою, наскільки вона актуальна, тощо. Після цього він розповідає, якими засобами збирається своєї мети досягти і в якій формі буде викладено результати дослідження. В основній частині – основна частина – дослідження. У висновку – висновок – чи досягнуто мету дослідження, і що це тепер нам дає. Ну і, звичайно ж, список використаної літератури, система посилань на джерела (щоб можна було перевірити), іменний покажчик і все таке.
Нічого цього ми не спостерігаємо, крім іменного покажчика, який нам нічого не дає, хіба лиш враження про якусь « науковість». І списку ілюстрацій, який нам безумовно допоможе.
Бачимо, що ця робота не є науковою по формі. До змісту ще дійдемо.


2. АВТОР І ЙОГО ОТОЧЕННЯ.

Тут можна багато зрозуміти.
Отож, автор – Каганець Ігор Володимирович. Фах невідомий. Завідує « Лабораторією психоінформатики Центру з інформаційних проблем територій НАН України». Головний редактор журналу нової еліти « Перехід – IV». Автор книг « Нація золотих комірців» та « Психологічні аспекти в менеджменті: типологія Юнга, соціоніка, психоінформатика».
Спробуємо щось зрозуміти самостійно, бо ж нам ніхто нічого не збирається пояснювати.
НАН України. Я так розумію, що це Національна Академія Наук України.
Отож, Академія наук. В будь-якій країні це найвищий науковий заклад. Вище нема наукових закладів. До складу академії входять академіки (це природно), члени – кореспонденти, іноземні члени, тощо. Також до її складу входять регіональні і галузеві відділення, наукові центри та інші наукові заклади – по підпорядкованості. Деякі академії навіть мають науковий флот.
Академія готує наукові кадри: аспірантів, кандидатів, тощо. Крім того, через наукові видання академія публікує наукову літературу. Нумо – подивимось, що за видання? « Поліграф книга». Ага. Академія до предмету нашого дослідження ніякого відношення не має. Зате поряд з цією інформацією розміщена іще одна – видання названо НАУКОВО-ХУДОЖНІМ. Дивне визначення. Загадкове.
Повернімось до академій. Іще вони займаються нагородженням видатних вчених за наукові праці. Крім того, при академіях наук існують наукові товариства.
Ось, що я знаю про академії наук взагалі. Про Академію Наук України я знаю, що вона заснована у 1918 році в Києві. Має 13 відділень, 6 регіональних наукових центрів, понад 80 наукових установ, інженерні центри, тощо.
До цих « тощо», мабуть, і відноситься цей центр. « Центр з інформаційних проблем територій». Я нічого не знаю про цей центр. Зате я тепер знаю, що Україну в АН міряють територіями. З цими територіями вічно виникають проблеми, більшість з яких носять інформаційний характер. Ці проблеми настільки глибокі, що для їх вивчення в Академії існує спеціальний центр.
Інформація – це просто відомості, новини, повідомлення. В науці так називають процес обміну відомостями між людьми, людьми і автоматами, автоматами і автоматами, людьми і тваринами, тваринами і тваринами. Отож, Центр займається комунікативними системами, які дуже проблематичні на « українських територіях».
Теорія інформації – це галузь кібернетики, яка займається математичним дослідженням способів виміру кількості інформації, яка міститься у будь-якому повідомленні.
До складу Центру входить Лабораторія психоінформатики. (Зайвим було б говорити, що я не сумніваюсь в існуванні таких структур. Обманювати і тут – це вже було б занадто).
Отож, інформатика – галузь науки, яка вивчає загальні властивості і структуру інформації, а також питання, пов’язані з її збиранням, зберіганням, пошуком, обробкою, перетворенням, розповсюдженням і використанням у науковій та повсякденній діяльності.
А ось що таке « психоінформатика» – я не знаю. Я взагалі не знаю такої науки. Можливо, я відстав від життя. « Психо-» означає душу. Наука з душами не працює. Мабуть, мова йде про психологію, або такий її прикладний аспект, який пов’язаний з обміном інформацією.
Зате я знаю, що лабораторія – це самостійна установа, або підрозділ наукового закладу, яка проводить практичні наукові дослідження і експерименти.
Як вони там експериментують – важко сказати. Та не це мене цікавить, а те, наскільки професійною є, або може бути, книга під назвою « Арійський стандарт». Це залежить від того, який аспект арійської історії автор береться дослідити. Адже мова йде про аріїв? Якщо буде досліджуватись психологічний аспект обміну інформацією при вивченні історії аріїв – я можу спати спокійно. А якщо ні – треба проаналізувати роботу « дилетанта» з точки зору такого ж « дилетанта».
Що іще можна сказати про автора? Головний редактор журналу нової еліти « Перехід – IV».
Як вони все це встигають? Не вірю, що журнал – державне видання. Це просто хобі. Журнал не для всіх. Для еліти. Для нової еліти. Старою елітою, мабуть, була партійна номенклатура. А новою елітою, мабуть, стали « нові» українці. Гаразд, лишимо їх у спокої. А все-таки, про що були попередні три версії журналу? Чи це, може, переходів було три?
« Нація золотих комірців». Ні про що не говорить. Мабуть, комірці якось пов’язані з « новою елітою», яка має свій журнал. Взагалі, відчувається класовий підхід.
« Психологічні аспекти в менеджменті: типологія Юнга, соціоніка, психоінформатика». Тут вже трохи легше. Менеджмент – це наука про мистецтво управління виробництвом, бізнесом і взагалі колективом, що займається прикладною діяльністю. Керівництво звичайно ж мусить мати психологічний аспект – один з головних аспектів.
А що таке типологія? Це науковий метод, основою якого є диференціація систем об’єктів і їх подальше об’єднання у групи за допомогою узагальненої моделі (типу). Цей метод використовується для порівняльного вивчення істотних признаків, зв’язків, функцій, відносин та рівнів організації об’єктів. Основні логічні форми типології – типова класифікація, систематика, таксономія.
А Карл Густав Юнг? Що ми знаємо про цього швейцарця? Знаємо, що цей філософ і психолог стояв біля витоків « аналітичної психології» і « характерології», який розвивав теорію про « колективне несвідоме», приклав руку до міфології, культурології і порівняльного релігієзнавства.
Достатньо великий розбіг – від теорії інформації до типології Юнга. Та мова не про це. Мова про автора. Ми повинні його вивчити хоча б приблизно, щоб зрозуміти, наскільки серйозно можна сприймати те, що він пише про аріїв і їх стандарти.
Отож, що ми можемо взнати про автора окрім того, що вже знаємо?
Чи повинен завідувач лабораторії інформатики мати якісь наукові ступені? Ми не знаємо цього, та знаємо, що автор їх не має. Якби мав – нам би написали про це. Чи писав автор наукові « труди»? Не писав, бо про це нас також повідомили б.
Отже, перед нами книга людини, яка у вільний від роботи (експериментування з телефонними мережами, наприклад) час, написала книгу про аріїв. На аматорському рівні. Отож, не будемо надто критичними.


3. СКАЖИ МЕНІ, ХТО ПИШЕ ПЕРЕДМОВИ ДО ТВОЇХ КНИГ...

Питання не просте. До багатьох робіт Л.М. Гумільова, доктора історії і доктора географії, передмови писав академік Вернадський – вчений з світовим ім’ям. В цьому щось було. Я недаремно взяв саме цей приклад. Гумільов – визнаний фахівець з етнографії та етногенезу. Саме на етнографію автор посилається так часто.
Отож, передмову до « Арійського стандарту» написав мій улюбленець, Юрій Канигін. Взагалі, Канигін не може бути авторитетом. Людина, яка намагається довести, що арії 7 тисяч років тому побудували у пустелі Гобі атомну електростанцію, не може сприйматись всерйоз. Заглядав я і у творчий доробок Канигіна, хоч серйозно його не аналізував. Мабуть, даремне. Мимоходом відмічу, що Канигін дозволяє собі перекручувати цитати, невірно посилатись і таке інше – в угоду своїй ідеї.
От якби передмову написав хто-небудь з учених мужів... Який-небудь професор історичних наук, або етнологічних – інша справа. Ну що ж, Канигін, то й Канигін. Хорошу книгу ніякою передмовою не зіпсуєш. Погану книгу не врятує навіть геніальна передмова, написана самим Альбертом Ейнштейном.
Передмова називається « Арійська хода України». Вивчати я її не буду – щоб не замилити очей. Можливо, в самому кінці трохи пройдусь по цьому шедевру.


4. ЗАМІСТЬ ВСТУПУ.

Саме так. Замість. Бо вступу нема. Нема постановки завдання, визначення мети дослідження. Нема аргументації на користь актуальності цієї мети. Нема пояснень, якими способами ця мета буде досягатись. Нічого цього нема. Автор не говорить, про що він збирається писати.
Доречно згадати народну мудрість. Якщо ти йдеш « туди, не знаю куди», то обов’язково знайдеш « те, не знаю що». І при цьому неодмінно зіб’єшся на манівці. Що б він не знайшов, наш автор, його знахідку завжди можна буде назвати саме тим, що шукалось. Більше того, він може взяти будь-яке зручне для нього твердження і оголосити його своєю знахідкою. Ми все одно не зможемо співставити знахідку з предметом пошуку. Бо мету не було визначено.
Можливо, мету можна віднайти по підзаголовку книги? « Українська ідея епохи великого переходу». Ніякої мети. Знову цей перехід – четвертий. Ні, не четвертий, а великий. Треба лишитися того подвір’я і не шукати те, чого нема. Розказав би нам автор у вступі, що воно таке – великий перехід. Коли він відбувається, в чому полягає. І яка ідея повинна бути в українського народу на цю епоху.
Зате є аж три епіграфи. Автор цитує бульварне чтиво в стилі « фентезі»: « Ранок магів» та « Дюну». І вислів Рене Генона про те, що хороша ідея належить всім, бо здатна існувати автономно – без матеріального носія.
Мене це взагалі бісить. Невже автор вважає, що українська інтелектуальна еліта, до якої він себе без сумніву відносить, задовольниться таким примітивом – романами « фентезі»? Чого буде вартувати така еліта?

Я запропонував би чотири інші епіграфи. Ось вони.

Історичне і неісторичне однаково необхідні для здоров’я як окремої людини, так і цілого народу та культури.
ФРІДРІХ НІЦШЕ

До сьогодні людство вірило у героїчний дух Лукреція, Муція Сцеволи, і ця віра зігрівала і одухотворяла його. Але тепер з’явилась історична критика, яка стверджує, що цих людей ніколи і на світі не було, що вони не більш як фікція, легенда, народжена високим патріотизмом римлян. Та навіщо нам, питається, така вбога правда! Якщо римлянам вистачило розуму цих героїв вигадати, то і нам не завадить мати його настільки, щоб їм повірити.
ЕККЕРМАН

Найкраще, що ми маємо від історії – це той ентузіазм, який вона в нас пробуджує.
ГЕТЕ

Мені не потрібні знатні предки, бо я сам – знатний предок.
ЛОМОНОСОВ

Це те, що я хотів би сказати на початку свого дослідження. Нашим жінкам потрібно співати нашим же дітям про героїв – схилившись над колисками. Це правда. Але співати треба так, щоб коли ці діти виростуть, над ними не насміхались сучасники – за примітив.
Іще я хотів би сказати про презумпцію національної самосвідомості. Нам не потрібно виправдовуватись, не потрібно щось вигадувати для того, щоб пишатись своїм корінням – справжнім. Історія є історія. Було те, що було. І ми такі, які є. І можемо пишатись тим, що знаємо свою справжню історію, а не вигадану.
А для того, щоб витурити з батьківської землі восьмикутних зайд, мені не потрібні якісь історичні передумови, особливо вигадані. Мені для цього достатньо знати, що це моя земля і я на ній господар.


5. УКРАЇНСЬКИЙ ХАРАКТЕР – РУШІЙНА СИЛА РЕФОРМИ.

Ось, з чого автор починає. Він стверджує, що ніяка реформа в державі неможлива, якщо реформатори не будують економіку і не проводять політику з урахуванням особливостей національного характеру.
Твердження настільки ж спірне, наскільки беззмістовне. Єдине, що я взнав – існує таке поняття, як народний організм. Що воно таке – народний організм? Хіба існує такий термін? Якщо це словосполучення вживається не як термін, то воно позбавлене будь-якого сенсу.
Що автор розуміє під « українським»? З цього варто було б почати.

5.1 НАРОД. ЕТНОС. НАЦІЯ.

Спочатку автор дає визначення людству, як самоорганізованій цілеспрямованій системі – з погляду системології. Чи є системологія наукою, я не знаю, та гадаю що це щось про системи. Такі речі треба пояснювати, адже книга абсолютно ненаукова, а значить, читати її будуть прості люди, яким слово « системологія» ні про що не говорить.
Далі йде визначення терміну « народ». За автором, народ – органічна, надзвичайно стійка одиниця людства. Він говорить, що в подальшому буде вживати терміни « народ» і « народний організм»(отже, це синоніми) саме в такому значенні. Визначення цих термінів належить самому автору, бо він ні на кого не посилається, а значить, вони виражають його приватну, суб’єктивну точку зору. Адже автор не є фахівцем з демографії, або етнології. Він, як ми пам’ятаємо, спеціаліст з інформатики. Я, як справжній дилетант, зазирнув у енциклопедичний словник. І довідався, що народом називають різні поняття – від племені, народності і нації аж до населення окремої країни. Також не густо, але це визначення – не моя вигадка.
Далі, для визначення « народу» простого твердження « стійка одиниця людства» замало. Необхідні критерії, за якими будь-яка група людей може бути ідентифікована (або не може) як народ – часові і просторові параметри. Якщо цього не зробити, то будь-яку зграю можна назвати народом, або відмовити їм у цьому – як нам заманеться.
Далі автор вводить ще два поняття. ЕТНОС. НАЦІЯ. Він стверджує, що етимологічно обидва означають народ – на грецькій і латині відповідно. Після цього він суперечить самому собі і оголошує: « МИ СХИЛЬНІ(!!!) вживати ці терміни для позначення двох станів народного організму». Дуже науково. Про які стани річ? Етнос – аморфний, мало усвідомлений стан народного організму. Нація – вища форма розвитку етносу. Тобто, нація – це етнос, який усвідомив себе. Визначення, знову ж таки, належать самому автору. Щоб не плутатись, розберемось, що ці терміни означають насправді. А то ми так і будемо блудити: народ по грецькому – це щось аморфне, а на латині – щось дуже розвинене.
Отже. НАЦІЯ – суспільність людей, яка склалась історично в процесі формування спільної території, економічних зв’язків, літературної мови, етнічних особливостей культури і характеру. Нація складається з різноманітних племен і народностей. Ряд вчених пов’язують націю з певним народом і включають в число її визначальних принципів – спільність самосвідомості і соціальної структури. Інші розглядають націю в контексті належності до певної держави.
ЕТНОС – історично виникаючий вид стійкого соціального угруповання людей (на основі спільного оригінального стереотипу поведінки), який протиставляє себе іншим подібним угрупованням, і може бути представлений плем’ям, народністю і нацією(!). В етнографічному сенсі термін « етнос» близький до поняття « народ».
Ось такі пироги. « Аморфний і примітивний» етнос може бути представлений « вищою і розвиненою» нацією. Виходить, що нація може входити як складова у етнос. Як наш автор спромігся поставити віз попереду коняки? Не ті книжки він читав.
Зате ми тепер знаємо, що будь-який з вищенаведених термінів без його локалізації у часі і просторі не має сенсу. Особисто я знав це і раніше.
Закінчується розділ з визначенням понять (яких було не густо – аж три, і всі – плід уяви автора) невеличким маніфестом.
КРИТЕРІЄМ ПЕРЕХОДУ АМОРФНОГО ЕТНОСУ У ФАЗУ ВИСОКОРОЗВИНЕНОЇ НАЦІЇ Є НАЯВНІСТЬ ЕЛІТИ – ДУХОВНОЇ, ВЛАДНОЇ, БІЗНЕСОВОЇ І ПРОФЕСІЙНОЇ.
Як же без еліти – головному редактору журналу для елітарних читачів?
Автор сам собі вигадує поняття, сам їх визначає, і сам встановлює критерії переходу цілого українського народу(!) від одного вигаданого стану до іншого. Він непогано проводить час, наш автор.
А після цього, ось, видає сентенцію, яка не є логічним продовженням визначення понять. Вона виникає нізвідки, ця сентенція. Вона ні на чому не ґрунтується, ні з чого не витікає і нічого не доводить. Вона не належить нікому з авторитетів, а знову ж таки виражає приватну точку зору аматора, хоча і носить характер парадигми.
Дивним є поділ національної еліти на чотири підрозділи. Складається враження, що комусь дуже залежало на тому, щоб цих підрозділів було саме чотири – таке собі прокрустове ложе для еліти. Автору здається, що без наукової еліти, так само як і мистецької, нація цілком може обійтись. Лаборант з Академії Наук вважає, що нації вчені не потрібні. Якщо зважити на характер його книги, то в цьому нема нічого дивного.

5.2 ПСИХІКА, ЕТНОПСИХІКА.

Що далі, то цікавіше.
« Коли душа покидає тіло, тоді організм людини вмирає і розкладається». Дуже науково, нічого не скажеш. Мусимо згадати, що цю книгу автор назвав науково-художньою. Значить, ця сентенція відноситься до художньої частини. Будемо надіятись, що автор не будуватиме на художній підвалині наукових конструкцій.
« Це ж саме стосується і народних організмів». Він таки не втримався. То дав би нам визначення « душі» як терміну! Ні. Він відразу цитує Юнга. « Душа народу є лише дещо складнішою структурою, ніж душа індивіда». В якій роботі Юнг написав таке? Невідомо. У якому контексті? А біс його знає. Хіба Юнг – це та людина, що сказала останнє слово у психології, і після нього вже не було нікого? Мабуть, що ні. То розказав би нам автор про Юнга і його роботи.
А Юнг, між іншим, займався колективним підсвідомим і несвідомим. Іще він вивчав релігії, а релігії завжди оперують такими категоріями, як душа. Та це не означає, що Юнг вважав душу чимось реально існуючим. На відміну від автора, який хапається за цю категорію, як за щось матеріальне, і стверджує, що колективна душа визначає поведінку народу. Я гадав, що поведінку окремої людини, і цілого народу визначають зовнішні обставини і реакція на них, а не якась душа.
І Юнг не істина у останній інстанції. Більшість мислителів, а особливо вчених, вважають, що розглядати дії народу, як вчинки окремої людини – надто примітивно.
Після Юнга автор береться за Лебона, французького соціального психолога, якого чомусь іменує істориком і культурологом. Він називає його самим видатним авторитетом у царині етнопсихіки (досить довільна формула) і цитує його роботу « Психологія народів і мас», як найвище досягнення у цій же царині. З цитат про рушійні сили натовпу нічого не випливає, хоча автор і робить висновки про те, що існує якийсь « інформаційний метаболізм» – він же « соціотип» народу. Відчувається рука фахівця по комунікативним системам!
То розказав би нам цей фахівець, що воно таке – метаболізм з точки зору інформатики. Добре, що я можу вирахувати – інформаційний метаболізм є індикатором інтенсивності і характеру обміну інформацією між елементами системи. Та це не значить, що такий термін взагалі існує, і що читач « від сохи» зможе мою операцію повторити – навіть якщо він зараховує себе до нової еліти і почитує романчики в стилі « фентезі».
А що таке соціотип – тип члена соціуму, елемента соціуму чи самого соціуму? Гадай, читачу.
Перш ніж рухатись далі, відмітимо для себе, що Густав Лебон, що був старшим за Юнга, висунув один з перш их варіантів (але не кінцевий варіант) теорії « масового суспільства». У роботі « Психологія народів та мас», яку було написано аж у 1895 році (останнє слово у сучасній психології!), і яка так полюбилась нашому автору, Лебон розглядав натовп як ірраціональну і руйнівну силу, що повністю пригнічує індивідуальність окремої людини. Чи варто говорити про те, що сучасна прикладна психологія, яка ставить головний акцент на свободі індивідууму, не вважає Лебона аж таким авторитетом?

5.3 ТИПОЛОГІЯ НАЦІОНАЛЬНИХ ХАРАКТЕРІВ

Починати треба було з визначення типології, щоб не лякати в подальшому невинного читача. Взагалі неприпустимо в таких роботах оперувати невизначеними термінами. Якщо типологію ще можна визначити по словнику, то національний характер вже не визначається самостійно. Чому? Тому, що автор не визначив націю – як він її розуміє. За словником нації можна дати три різні визначення – залежно від контексту. Ми не знаємо, в якому сенсі автор оперує цим поняттям, а значить – в якому сенсі він буде говорити про національний характер.
« Відомо, що будь-яка психічно нормальна людина від народження належить до одного з 16-ти соціотипів». Звідки це відомо? Мені це, наприклад, невідомо. Більше того, мені невідомо, звідки це відомо всім іншим. Не цитує нам автор своїх джерел. Це твердження можна вважати науково доведеним фактом. Хіба? Якщо « можна» вважати, значить ніхто не вважає його таким. Наука – це така дивна царина, де неможливо бути « трішечки» вагітним. Наука або вважає це твердження доведеним фактом, або не вважає. Формула « можна» говорить одне – не вважає.
Автор говорить нам, звідки взялась ота 16-значна типологія – від Юнга вона взялась. А з якої роботи він взяв, наш автор, цю 16-значність? І процитувати було б непогано – перелік всіх 16-ти типів. Ну що ви, як дитина, причепились до типології? Справді, це не головне у « Арійському стандарті». Будемо надіятись.
Далі автор стверджує, що вся оця типологія детально описана у чисельній спеціальній літературі. І навіть посилається на неї. Оце вже науково! То що за « чисельна спеціальна література»? Не така вже вона і чисельна – всього одна книга. Знаєте, яка? Здогадайтесь. Каганець І.В. « Психологічні аспекти в менеджменті...» То він, виявляється, наукові роботи писав? Ні, не виявляється – робота надрукована зовсім ненауковим виданням « Мандрівець».
Це мені подобається найбільше у всіх новаторів науки. Вони так полюбляють цитувати самих себе!
Іще одне питання. Хіба психологічні аспекти менеджменту мають якесь відношення до національного характеру? Хіба Карл Густав Юнг вивчав національні характери, особливо український?

5.4 ТИП УКРАЇНСЬКОЇ ДУШІ

Гаразд, в науково-художньому творі хтось дозволяє собі присвоювати такій ефемерній субстанції, як душа, атрибути наукової категорії. Але ділити її іще на « типи»? Це абсолютно бездуховно.
Отож, « українська душа належить до соціотипу « етико-інтуїтивний інтроверт», псевдонім – Миротворець». Гей, українці, дивіться – нашу душу вже запхали в шухлядку! А на шухлядку наліпили ярличок « миротворець».
Цікаво, коли це Юнг встиг вивчити українську душу і віднести її до одного з 16-ти соціотипів, та ще й псевдонім присвоїти?
А ви знаєте, що таке псевдонім? Це несправжнє ім’я – оманливе, брехливе. Використовується шпигунами і підпільниками всіх ґатунків, щоб приховати свою істинну суть. То он воно як – нам доводиться приховувати від інших суть своєї душі. Невже вона така потворна, що ми її встидаємось? Можливо, це відноситься до окремо взятої душі автора, а за всю націю я б не розписувався.
Боюсь, що Юнг про українську душу навіть гадки не мав. Ніколи. Боюсь, що така типологія української душі – творчий доробок самого автора.
Який цікавий псевдонім – Миротворець! Відразу ж пригадую, як наші ЗМІ називають українських найманців, які беруть участь у міжнародному пограбуванні Іраку. Миротворцями їх називають. Мабуть, вони мають на увазі наш « етносоціальний тип», який визначається нашим « інформаційним метаболізмом». Знову ж таки, це псевдонім, який не виражає суть, а приховує її. Що таке етносоціальний тип? Де такий термін використовується?
Автор продовжує свої фантазії – розкриває нам психічні функції соціотипу « миротворець». Функції? Атож – « етика відносин» та « інтуїція здібностей». Здається, автор до ладу не знає, що означає слово « функція». Та я не буду її розкривати – це не моя робота. Він мав би нам коротенько пояснити, що таке функція взагалі. Що це за функція – етика відносин, або інтуїція здібностей. Що таке інтуїція – як функція? Яких здібностей?
Потім автор вражає нас своїми лінгвістичними чеснотами. Він знічев’я робить сміливу заяву про те, що в українській мові у слова « відношення» є синоніми – « стосунки», « ставлення» та « відносини», а от в російській мові у слова « отношения» ніяких синонімів нема. До чого б це? А ні до чого – просто так.
Я бачу, що автор глибоко знає російську мову і його словниковий запас тут невичерпний. Що ж, я збагачу його російський словниковий запас – на чотири слова. Спеціально для нього – ексклюзивно.
Отношения – касательства, связи, взгляды, взаимоотношения.
Після лінгвістичних ескапад автор повертається до функцій українського соціотипу, і стверджує, що вони проявляються в українській мрійливості і релігійності. Мрійливість – функція? А релігійність?
Він намагається заручитись підтримкою – заявляє, що такі визнані авторитети у дослідженні української душі, як Є.Онацький, О.Кульчицький, Д.Чижевський « та інші», прийшли до аналогічних висновків. Хто такі, і в яких роботах вони досліджували українську душу – ні слова. І цитат нема. Це зайве, на думку автора. Підтвердили і все. Вам мало? Дійсно. Мені більше, ніж достатньо.
Та серед авторитетів є один загадковий – « інші». З посиланням. Читаємо. Знаєте, на яку роботу посилаються? Правильно, « Нація золотих комірців». Тільки автор чомусь інакший – якийсь МИРО ПРОДУМ. Може, псевдонім?
Іноді автор і цитує. Анатолія Пономарьова, наприклад – про функції українського соціотипу. Правда, роботу цього вченого не називає. В цитаті немає ні слова про функції, зате є про Магдебурзьке право на Україні в часи козацтва. Яким краєм Магдебурзьке право відноситься до козаків, а тим більше до українського соціотипу – я не знаю.
« Але звернімось до стандартного опису етико-інтуїтивного інтроверта». Слово « стандартний» багато значить. Хотілось би знати, про який документ, або групу документів, ідеться. Я так зрозумів, що таке тестування – типова процедура. От тільки не знаю, де саме – мабуть в лабораторії психоінформатики.
« Для більшої повноти наведемо фрагмент характеристики... американської Асоціації психологічного типування». Хоча б щось.

5.5 ЛИЦАРСЬКА КУЛЬТУРА

« Тут можна зауважити, що даний опис ледве чи описує всю українську душу». Що правда, то правда.
Про що річ? Про те, що українці – не тільки мрійливі інтроверти, а подекуди і войовничі екстраверти. Я б сказав, що це твердження підійде, за рідкими винятками, до будь-якої нації.

« Скажімо, військові традиції наших предків широко відомі з часів князя Олега... Два договори з Візантією, що дійшли до нас (з 907 і 911рр) свідчать про повну перемогу Києва, а отже, і про бойовитість давніх русичів».

Про що вони свідчать, зараз дізнаємось.
Олег. Він не був слов’янином, не був навіть русом. Цього шведа (а може і датчанина) найняв Рюрик, гостюючи у Карла Лисого. Ми навіть імені цього зайди не знаємо, адже Олег (Хельгу) – військовий титул. Який же він нам предок?
Тепер щодо мирних угод. Першу заключали « наші предки» з такими іменами: КАРЛ, ФАРЛАФ, ВЕРЕМИД, РУЛАВ, СТЕМИД. Дуже войовничі – це правда. І неписьменні, бо домовленість була усною. Та вони нам не предки.
А ось друга угода вже була написана. Ось, хто її підписав: « ми від роду руського... КАРЛ ІНГЕЛОТ, ФАРЛОВ, ВЕРЕМИД, РУЛАВ, ГУДІ, РУАЛЬД, КАРН, ФЛЕЛАВ, РЮАР, АКТУТРУЯН, ЛИДУЛФОСТ, СТЕМИД».
Імена, як бачимо, повторюються. Що, варяги грецьку мову вивчили, або слов’янську? Ні. Греки вивчили норманську? Також ні. Греки найняли перекладачів і склали угоду в двох примірниках.
Та це не всі « неточності» автора. До нас « не дійшли» ці угоди. Перша тому не дійшла, що не існувала на папері, а друга « дійшла» у переказі Нестора, який писав свій літопис на два століття пізніше.
Можливо, вони і були войовничими екстравертами, оті варяги. Та до українського генотипу вони ніякого відношення не мають.
« Яскравим виразником цієї сторони української етнопсихіки став Святослав Завойовник». Ну що ж, давайте поглянемо і на цього українця. Мати – « українка» Ольга, яка до заміжжя мешкала в « українському» місті Пскові. Ольга – не ім’я, а жіночий варіант титулу « Хельгу». Германські хроністи називали її « Хеленою – королевою ругів». Батько – Ігор (Інгвар), син Рюрика, який навіть для Новгорода був зайдою – вихідцем з острова Рюген (звідси і етнонім одного з руських племен – ругів). За версіями деяких істориків справжнім батьком Святослава був воєвода Свенелд – ще один українець. Ні одного слов’янського імені. Як ці люди, які навіть мови наших предків не знали, могли виражати нашу, вибачте, « етнопсихіку»?
– Люди скажуть: ви моголи!
– Моголи, моголи. Золотого Тамерлана онучата голі.
Мені здається, що автор зовсім не українець. Він ладен назвати своїми предками навіть шведів.
Отож, в українському « соціотипі» є протилежна до « Миротворця» іпостась – « Адміністратор». Пам’ятаєте, що це псевдоніми? Якщо волонтера ми називаємо « миротворцем», то кого ми назвемо « адміністратором»?
Та, навіть не вникаючи в суть опису української душі в термінах американської асоціації, я повинен сказати – це несерйозно. Чому?
Українські якості – це чиї? Ті, що належать українському народу? Якому саме – інертному етносу чи самосвідомій нації?
Автор не говорить про це. Він навіть не визначив поняття « український народ», а відразу поліз в нашу душу. Він не визначив просторово-часових рамок існування українського народу в кожній з цих фаз. Нехай він їх вигадав, але і вигадку треба якось визначити.

5.6 ПСИХОІНФОРМАЦІЙНА СТРУКТУРА НАЦІЇ

Побудова починає втрачати сенс. Так завжди буває, коли ідеш – невідомо куди, і шукаєш – невідомо що. Яку структуру має нація? Що таке психоінформаційна структура? Розіб’ємо на складові. Що таке психологічна структура взагалі і нації зокрема? Що таке інформаційна структура нації? Бачте, наскільки все нереальне в цих конструкціях. Це все тому, що автор не має гадки – куди він іде і що шукає. Продовжуємо.
Отож, автор визначає український характер, як такий, що складається з двох соціотипів. Причиною цього, стверджує він, є те, що будь-яке суспільство характеризується наявністю « чотирьох соціальних функцій – світопізнавальної, владно-адміністраторської і військової, організаторсько-господарської і нарешті виконавчої». Ні, він мене дивує з отими « функціями». Як функції можуть існувати, або не існувати? Вони можуть лише виконуватись, або не виконуватись.
Далі, така структура суспільства, хоч і вигадана автором, та ніякої Америки нам не відкриває – ні у сенсі українського характеру, ні у сенсі арійського стандарту.
За цими складними, штучно нарощеними конструкціями з « розумних словес» криється проста істина – в суспільстві хтось повинен керувати, хтось – воювати, а хтось – яму копати. От і все. Чим вищий рівень розвитку суспільства, тим більше « керівників», тим менше « копачів».
До чого тут національний характер? До чого тут арії? Автор підводить нас до того, що еліта – річ обов’язкова. Себе він, звичайно ж, відносить до еліти і, як я розумію, ніколи ніяких ям не копав і копати не збирається. Класовий підхід, нічого не вдієш.

5.7 ВАРНИ І « ЧИСТІ ГРУПИ»

Нарешті я бачу щось знайоме. Та спочатку маленька цитата.
« БУДЬ-ЯКУ КОРИСНУ РОБОТУ МОЖУТЬ ЯКІСНО ВИКОНУВАТИ ЛИШЕ ЛЮДИ, КОТРІ Є КОМПЕТЕНТНИМИ У ЇЇ ВИКОНАННІ, ТОБТО ТАКІ, ЯКІ МАЮТЬ ВІДПОВІДНІ ЗДІБНОСТІ І КВАЛІФІКАЦІЮ. ВСІ ІНШІ ЛИШЕ ІМІТУЮТЬ РОБОТУ, ВНОСЯТЬ БЕЗЛАДДЯ ТА РОБЛЯТЬ ПОМИЛКИ, ЩО ЇХ ЗМУШЕНІ ВИПРАВЛЯТИ ЗНОВУ Ж ТАКИ КОМПЕТЕНТНІ ЛЮДИ».
За ці слова автор заслуговує на гранітний пам’ятник. Йому і самому не завадило б вивчити цей свій афоризм і в подальшому використовувати його у повсякденній діяльності – керувати лаборантами, складати телефонні довідники і не забивати собі голову аріями та їх стандартами.
Автор починає з визначення « чистих груп». Це його право. Отож, чистою групою він називає групу людей, які виконують одну з чотирьох соціальних функцій. Належність до чистої групи – явище об’єктивне і незалежне від свідомості її членів. Дурне запитання – чим « чиста» група відрізняється від « брудної»? Повернімось до визначення чистих груп.
Простеньке таке визначення. Правда, воно належить не автору, а В.Шмакову. Автор навіть посилається на нього з дотриманням всіх правил – вказує автора, назву роботи, видання і навіть сторінку. Все він знає і вміє, наш автор. А раніше чому цього не робив? Мабуть, встидався.
Отже, що то за джерело, з якого ми можемо черпати відомості про чисті групи? Мабуть, щось наукове. Нумо. В. Шмаков. « Закон синархии и учение о двойственной природе монад и множеств». – Київ, Софія, 1994. Тю.
Це та Софія, котра видає твори Карлоса Кастанеди та інших пошукувачів у царині духу і магії? Та сама. Дуже наукове видавництво. Взагалі, чого можна чекати від дослідника природи монад? Невже чогось більшого, ніж від читача « Дюни»?
З чистими групами ми розібрались. Тепер розглянемо варни – услід за автором. Він стверджує, що члени однієї чистої групи, об’єднуючись, утворюють варну. Що за слово таке загадкове? І що воно означає? Автор пояснює.
ВАРНА – відкрита, динамічна, здатна до самоорганізації підсистема національного організму, яка виконує в суспільстві певну соціальну функцію і складається з осіб, які мають для цього відповідні здібності та кваліфікацію, люблять цю діяльність і відчувають особисту та групову відповідальність за її здійснення.
Дивно, я знаю про варни інше. Що вони виникли у Індії, наприклад, у той час, коли арії освоїлись на новій землі і створили державу. І створили інститут варн, які пізніше всі європейці стали називати кастами. Автор проекту – мудрець Ману. Чотири варни – брахмани, кшатрії, вайшії і шудри.
Належність до варн визначалась при народженні, перехід з варни у варну не допускався, шлюби між представниками різних варн заборонялись. (Це я про відкритість).
Мене це дивує. Автор називає варною те, що нею не являється. Він описує щось зовсім інше. От і назвав би це « інше» якось інакше. Хоча б « чистою групою». Ні, його тягне до тих варн, як муху до меду. Контекст, бачте. « Арійський стандарт»!
І наголошує, що ці « варни» існують зараз, правда називаються інакше – спеціалісти, бізнесмени, кшатрії і брахмани. І обов’язковою умовою для їх існування називає відкритість і можливість взаємопроникнення. Нагородив наш автор три міхи стриженої гречки. Кшатріїв з бізнесменами переплутав. Ці вже мені елітники! Не забуваймо, що мова йде про український характер.

5.8 СИСТЕМА « УКРАЇНА» ТА ЇЇ ПІДСИСТЕМИ.

Є старе правило: хочеш, щоб тебе зрозуміли – висловлюйся просто. Автору ніяк ця простота не дається.
В цьому розділі нема ані слова про систему « Україна», або її підсистеми. Є кілька слів про структуру козацької держави (за словами Валерія Шевчука – без посилання на назву роботи – автор знову забув, як це робиться!). В цій державі автор знаходить чотири варни – селян, міщан, духовенство і шляхту. Саме цікаве – у козацькій державі не вистачило місця для однієї маленької групи – самих козаків. Наприкінці розділу автор дає прив’язку « варн» до соціотипів. Кшатрії і бізнесмени – адміністратори. Спеціалісти і брахмани – миротворці. От і весь розділ. Які системи? Які підсистеми? Невідомо.

5.9 ПОВЕРНЕННЯ ДО ПРИРОДНОГО ПОРЯДКУ.

Давно пора.
Український народ вкотре починає формувати свою націю. Що значить « вкотре»? То ми нація, чи не нація? Чи ми етнос – аморфний і пасивний? Знову ж таки, нація не може виникати, зникати, знову виникати і знову зникати. Вона виникає один раз. Так само, як і зникає. Або не було ніяких народжень і вмирань однієї нації, або мова може йти про різні нації. Тільки так – не інакше.
Світові держави втягуються у глобальну кризу.
Трошки апокаліпсису нам дійсно не зашкодить. Але чому ці сентенції так нагадують положення дідуся Леніна про світову революцію під гаслом « чим гірше – тим краще»?
Коротше кажучи, готується великий перехід – від чогось до чогось. І нам, українцям, необхідно до нього підготуватись.
Кінчилась глава « Український характер». Глава ні про що. Якщо ми, українці, щось і знаємо про свій характер, то не з цієї глави. Зате вона зайняла 26 сторінок друкованого тексту.


6. ГЕНЕАЛОГІЯ УКРАЇНИ

Автор починає з того, що нам необхідно знати закономірності переходу до нової цивілізації, бо якщо не будемо їх знати – нам гаплик. Ніхто з нас цих закономірностей не знає, та нам неймовірно пощастило – автор цитує людину, що знає, як воно все мусить відбуватись під час всесвітнього катаклізму. Ось слова цього мудреця, який зможе провести нас за руку крізь буремні спалахи тисячоліть.
« Обов’язковою умовою цивілізаційного переходу є здійснення світоглядного, організаційного і технологічного проривів». Бачте, а ви боялись. Все дуже просто. Головне – не переплутати, що і в якому порядку доведеться проривати. До речі, а хто автор цих мудрих слів, хто вказав нам єдиний спосіб урятуватись? Не здогадались? Ну звичайно ж, добрий Ігор Каганець, власною персоною. У своїй статті « Стратегія України». Стаття була надрукована у журналі для нової еліти – де ж іще?
Автор знає, що ми можемо засумніватись. Який катаклізм глобального масштабу? Коли він буде? Хто це визначив і де про це написано? Як це « де»? у книжці « Арійський стандарт». Інших джерел, що пророкують катаклізм, нам не вказали.
Та ми можемо засумніватись не тільки в неминучості катаклізму, а й у необхідності отих « проривів». Щоб ми не сумнівались, автор нас підбадьорює.
У цьому нас переконує феномен неолітичної революції – грандіозний процес тотального перетворення суспільної життєдіяльності, започаткований у середині VI тис. до н.е. на території Північного Надчорномор’я.
Справді? Існує такий феномен – неолітична революція? Автор весь час щось плутає з часом. Якщо він володіє новими джерелами хронологічного плану, то міг би поділитись з нами – простими читачами. Автор сам не історик, а ми тим паче. Ніяких революцій у вказаний ним період у вказаному регіоні не відбувалось. Перехід до пізнього неоліту дійсно відбувався – на 2 тисячоліття пізніше. Так само, як і в Середній Азії, на Уралі, в Китаї і в південних районах Західної Європи.
Революція була в тому, що неолітичні мисливці перейшли до скотарства і землеробства? Дійсно, революція. Тільки вона нічого не « започаткувала», бо шумери в цей час вже циліндричними металевими печатками свої факсиміле ставили на купчих документах. А в Єгипті цар Скорпіон завойовував нижні сепи, щоб об’єднати їх з верхніми. Яка революція?
Можливо, річ іде про Трипілля? Можливо. Тільки автор чомусь не назвав його по імені – цей феномен. До того ж, велика частина дослідників відносить Трипільську культуру до ІІІ тисячоліття. Знову ж таки, хіба ця революція була рятунком від якогось катаклізму? Ні. В цей час не було катаклізмів, а навпаки – відбувалось потепління і покращення умов життя, що і спричинило отой « прорив». Ця революція не є для нас аргументом у необхідності рятуватись від імовірної катастрофи за допомогою якихось « проривів».
Тож можна сказати, що Україна вже має певний досвід переходу до нової екологічної ніші.
От тобі маєш. Яка Україна? Який досвід? Автор так любить хапатись за ці хитромудрі слова! Говорив би просто – і люди його б зрозуміли.
Що таке екологічна ніша? Це сукупність всіх факторів природного середовища, у межах яких можливе існування того чи іншого виду організмів. До таких факторів відносяться не тільки положення виду у просторі (його місце проживання), але і взаємовідносини з іншими видами (конкуренція за їжу, наявність ворогів, тощо).
Ось, до чого ми дійшли. Про яку Україну річ? Що автор вкладає в ці слова – досвід України по заняттю екологічної ніші в період пізнього неоліту? А тепер, якби він був науковцем, йому довелось би описувати місце проживання – нове і старе (адже був перехід до нової ніші), а заодно визначити часовий проміжок цього процесу, а також час виникнення феномену « Україна» – в старій екологічній ніші. Він сам собі ускладнює життя, наш автор.
Не забуваймо, що мова йде про генеалогію України. А що таке генеалогія? Це взагалі-то допоміжна історична дисципліна, що вивчає походження чого-небудь. У вузькому сенсі – родовід. Зараз нам розкажуть про родовід України.
Але чи коректно говорити про Україну в рамках подій семитисячолітньої давності? Чи існував уже тоді український народ?
Нарешті, його « пробило». Дійсно, чи коректним було оте базікання на 26 сторінках – без визначення термінів і понять? Риторичне запитання. Та все ж таки, маю надію, що зараз автор дасть на нього відповідь.
Ось і відповідь.
Одні дослідники аргументовано доводять, що корені українського етносу сягають принаймні 40-го тис.до н.е., а інші – що він сформувався лише у 15-му столітті н.е.
Гм. Хто ж ці дослідники? Перший дослідник (той, що про 40-е тисячоліття дослідив) – Братко-Кутинський Олексій. Хто він такий? Автор не повідомив нас про це. Мабуть, це видатний вчений, що займається дослідженнями. І публікує їх результати. Де публікує? У наукових виданнях, у альманахах « Труди академії»? Ба ні. У журналі « Вечірній Київ» за 1996 рік. Стаття називається « Українська академія оригінальних ідей». Ага. От тільки жаль, що автор не цитує нам ні одного фрагмента цього наукового дослідження. Не розповідає нам, яким способом проводилось дослідження – радіовуглецевим аналізом, новітніми археологічними розкопками, тощо. Не просвітив нас автор навіть про те, чим аргументує « видатний» дослідник свою « оригінальну ідею». Нам достатньо знати, що вона аргументовано доводить оригінальну ідею.
А хто другий дослідник, хто цей таємничий незнайомець? Ось він – « Советский энциклопедический словарь – Москва, 1990». Так його звати. В мене цього « словаря» нема і я не знаю, які видатні дослідники визначили другу дату, та вона мене не дуже цікавить – не так сильно, як перша дата. Отож, що відбувалось у 40-му тисячолітті до нашої ери?
Відбувався перехід від палеоліту до неоліту. Льодовик сягнув самої південної відмітки – спустився по Дніпру до сучасного Києва. Неандертальці почали вимирати – разом з мамонтами. Кроманьйонці почали фарбувати своїх мерців у червоний колір. І ті, і інші вже користувались вогнем і дрючками – били по голові соплемінників і печерних медведів. Життя було дуже важким. Ось у таких непростих, навіть екстремальних умовах складався український етнос – якщо вірити пану Каганцю.
Він так і не відповів на своє ж запитання – про коректність терміну « Україна» у відношенні неолітичної доби. Якщо не збираєшся давати відповідь – чому ставиш запитання?
Натомість автор ставить ще одне питання, на яке також не збирається відповідати. Чи можна поєднати ці діаметрально протилежні твердження (про час народження українського етносу – І.М.)? А ось і « відповідь».
Так, – якщо підійти до проблеми з точки зору етногенетики, ідею якої запропонував у 1999 р. відомий український науковець і письменник професор Юрій Михайлович Канигін.
Ось така відповідь. То можна, чи не можна? Можна, якщо... А якщо ні?
Хіба існує якась проблема? Ніякої проблеми в науці не існує. Чому ж автор говорить, що проблема існує? Йому здалось, що існує проблема, після того, як він прочитав дуже наукове видання « Вечірній Київ». Лаборант прочитав журнал – після цього в науці виникла проблема.
Комусь примарилось, що Україна виникла 42 тисячі років тому і він виклав ці свої марення в розважальному журналі – і вчені всього світу схопились за голову, у розпачі кусаючи лікті. Вони перестали спати ночами – гадали, як цю проблему вирішити.
Та їм вирішив допомогти добрий чарівник – відомий український науковець і письменник професор Канигін. Відомий український науковець і професор. А яких наук, якщо це не секрет? Нам про це не говорять. Які він наукові труди написав? Наукових трудів він не писав. Він творив як письменник, а не як професор. Ось його творчий доробок. Перший шедевр – « Шлях аріїв». Другий шедевр – « Віхи священної історії: Русь-Україна». Саме на нього посилається наш автор.
У першому шедеврі професор Канигін запропонував таку ідею: 7 тисяч років тому арії побудували в пустелі Гобі атомну електростанцію. В другому він запропонував другу ідею – ідею етногенетики. Кому він її запропонував – вченим всього світу? Ні, він виклав її приватним порядком у своїй ненауковій книжці. То, виходить, не було ніякої пропозиції? Звісно, що не було – кому захочеться слухати регіт на свою адресу?
А що воно таке – етногенетика? Це наука, як я розумію. Просто генетика – це наука про спадковість і мінливість організмів, а також способи управління ними. Простим додаванням я вираховую, що етногенетика – наука про спадковість етносів.
Хіба існує така наука? Невідомо, бо автор нічого про це не говорить. Може, професор Канигін створив для нас таку науку? Ні, не створив, а лише запропонував « ідею» такої науки. Ага. Тобто, він запропонував створити науку про спадковість етносів, яка допоможе вирішити « проблему» 40-тисячолітнього розбігу дати народження України. Цікаво, чи хтось з учених всього світу прийняв ідею « видатного науковця» на озброєння? Кінець розділу.

6.1 ЕТНОГЕНЕТИКА

То вона існує, чи не існує – ця дивна наука етногенетика? Замість визначати поняття « етногенетики» автор відразу починає розповідати нам, чим ця наука займається, вірніше – як вона розглядає етнос.
Виходить, існує така наука? Що ж тоді запропонував професор Канигін вченим всього світу? Можливо, він запропонував розглянути проблему визначення дати народження України з точки зору цієї передової науки? Можливо, тільки в цьому випадку автору доведеться навчитись точніше висловлювати свої думки.
Автор нічого нам не пояснює, а відразу заявляє, що етнографія розглядає етнос, як соціальний організм, структурно і функціонально подібний до людської особистості.
Він не дає нам жодного визначення. Та етногенетика, як я розумію, серйозна наука, яка оперує певними категоріями. Тому спробуємо знайти визначення самостійно, щоб автор не зміг нам більше морочити голову. Починаємо.

ЕТНОС – людський колектив, що склався природним шляхом на основі оригінального стереотипу поведінки, існуючий як енергетична система (структура), що протиставляє себе іншим колективам, виходячи з відчуття компліментарності (почуття симпатії або антипатії).

ЕТНОГЕНЕЗ – момент виникнення і весь процес зникнення етнічної системи під впливом ентропійного процесу втрати пасіонарності (енергії).

ЕТНОПСИХОЛОГІЯ – наука про вияви в етнічній історії змін стійких настроїв етносу залежно від фази етногенезу.

Для початку нам досить і цього – тут є і біологія, і психологія, навіть географія. В подальшому ми зможемо поповнювати свій маленький читацький вокабуляр, якщо автор і надалі манкуватиме своїми обов’язками.
Переходимо до наступної сентенції автора.
Етнос – особистість вищого таксономічного рівня. Це вже примітив. « Як» ніколи не було знаком тотожності. Відкидаємо.
Кожен етнос має своїх предків по материнській і батьківській лінії.
Тут можна говорити все, що завгодно, та справа в тому, наскільки ця концепція буде дієздатною. Я так розумію, що в подальшому автор буде доводити її дієздатність на конкретному історичному матеріалі.
Новий етнос зароджується тоді, коли маленький енергійний батьківський етнос (сперматозоїд) запліднює великий і розслаблений материнський етнос (яйцеклітину), що якраз перебуває у стані кризи.
Щось у цьому є. Поживемо – побачимо. Без розгляду матеріалу важко щось казати.
Хоча дещо сказати можна вже зараз. Наприклад, що всі люди брати. Я зрозумів ідею. Польща нам батько, Литва – дід, монголи – прадіди наші, половці – прапрадіди, нормани – прапрапрапрадіди, а французи і британці нам троюрідні брати (Нормандія і норманське завоювання Британії). Ось тільки рухливі кроманьйонці виходять предками всіх європейців, а інертні неандертальці всім нам доводяться мамою.
Під кінець розділу автор пропонує нам ознайомитись з відкриттям доктора історичних наук О.М. ЧМИХОВА.

6.2 ПУЛЬС УКРАЇНИ

Автор своїми словами розкриває нам суть революційного вчення Миколи Чмихова. Соціальні процеси в Причорномор’ї залежать від кліматичних змін, сейсмічної активності, руху льодовиків, розвитку чорнозему, конфігурації планет Сонячної системи тощо. Ці природні процеси розвиваються з певною циклічністю.
Що воно таке – соціальні процеси? Як вони залежать від « конфігурації планет Сонячної системи»? Що значить « конфігурація планет Сонячної системи»? Як розвивається чорнозем? Яка циклічність у розвитку чорнозему? Як розвиваються процеси? Особисто я гадав, що процеси не розвиваються, а відбуваються.
Безпосередньо навколо Чорного моря ця циклічність спрацьовує надзвичайно чітко.
Що значить спрацьовує? В чому це виражається?
Протягом останніх 10 тисячоліть ця зона виступала генератором культурних імпульсів, які згодом поширились на весь світ.
То ось воно що. А що означає « культурний імпульс»? Як він генерується Україною? Як ми вплинули, скажімо, на Мексику, або Китай – у культурному, звичайно, відношенні?
Мушу сказати, що в серйозній науці такі речі називаються інакше. « Культурні імпульси»? Пасіонарні поштовхи, ось як це називається. Вони ніколи не мають « точкового» джерела, а відбуваються « смугами» – меридіонально, або широтно.
Іще одне – говорять про басейн Середиземного моря, як джерело « культурних імпульсів», а простіше – зародження культур: Єгипту, Месопотамії, Еллади, Риму, Візантії. А що зародилось у Причорномор’ї у античні часи? Грецькі колонії, чиє населення називало навколишніх скіфів варварами і дикунами. Та скіфи – індоіранські народи, які до слов’ян не мають жодного відношення.
В Азії джерелом « культурних імпульсів» вважають прикаспійські і приаральські степи, де виникли тюрки, булгари, мадяри, печеніги, половці, каракалпаки – багато хто.
Цю пульсацію Чмихов подає у вигляді шести історичних епох. Кожна епоха дорівнювала 1596 рокам і складалась з трьох періодів по 532 роки.
Чим визначена така « точність»? Чим визначений розмір « періоду»? Про яку циклічність ідеться? Про астрономічну? Чому епоха складається саме з трьох періодів, а не з чотирьох? Чим перші три періоди відрізняються від наступних трьох періодів? Адже кожен період (цикл) нічим не відрізняється від іншого, інакше він не був би періодом..
Тут є лише один цикл – період прецесійного коливання земної осі, який дорівнює 26 тисячам років.
Значить, механізм коливання не носить астрономічного характеру – там такими числами, як 532 роки не оперують. Та я знаю, де оперують такими величинами. 532 роки – саме такий період у церковних календарях позначено як цикл святкування паски – календарна дата свята повторюється саме через такий проміжок часу. Ось звідки ці « наукові» число. Та це ще не все. У церковників також свої епохи. Попередня « епоха» за церковним календарем закінчилась у 1940 році, а нинішня почалася у 1941 році.
Два моменти. Навіть попи додумались до простої речі: один і той же рік не може входити у дві різні епохи. Нашому автору для цього мізків не вистачило. Другий момент: 1940-41 роки дійсно були переломними у житті нашого народу. А от 2015 рік – дата, яка комусь дуже потрібна. На догоду цій потребі автор потрапляє на переломні моменти, які насправді такими не були. 951 рік, наприклад.
Взагалі всі зміни прив’язують до циклічної зміни зволожування певного ландшафту. Саме режим вологості визначає все у цивілізації, а не « конфігурація планет», або « розвиток чорнозему». Знову ж таки, ніхто не зводить таких змін до певного « годинникового» механізму, або локальної « точки».
Нарешті автор наводить маленьку цитатку самого Чмихова. Це важливо, бо я помітив, що автору в таких справах довіряти не можна.
З 28-го століття до нашої ери і до наших днів пращури сучасних українців мали кожні 532 роки нову державну систему. Вони прожили періоди 9 справжніх держав і лише в останньому періоді – в 16-20 століттях практично не мали власної державності, формування якої неодноразово припинялося нападами ворогів, починаючи з польського панування на Україні.
Ось така цитатка. Що ми можемо звідси взяти? Для початку, імовірний час зародження українського етносу « наблизився» до сучасності з 40 тисячоліття до 28 тисячоліття. Це вже легше. Журнал « Вечірній Київ» можна викинути на сміття.
Далі, льодовик ще стояв на Дніпрі, неандертальці вимерли, кроманьйонці навчились кочувати за бізонами, а українці побудували свою першу « справжню державу».
Таких держав було дев’ять. Ось тільки з останньою державою чомусь не склалось. Не пощастило. Вороги, бачте, почали нападати. До цього вороги не нападали – ходили в гості, дарували нам квіти (ми ж материнський етнос – ви не забули?), цілували в щічку і гладили коліно.
Це старий прийом. Те, що не можна перевірити, піддається будь-яким маніпуляціям. А епоха, яка найбільш вивчена, названа « несприятливою» – винятком з правила. А все тому, що її можна перевірити.
Знову ж таки, мова може йти тільки про гіпотезу. Та навіть і це – сміливе твердження. Припущення Чмихова було опубліковане в стінах університету « Києво-Могилянська Академія» і далі тих стін не пішло. Всі інші вчені, а особливо зарубіжні, не можуть цю гіпотезу ні заперечити, ні підтвердити – тому що вони про неї просто не знають.
Та автор не заспокоюється. Для перевірки цієї тези розглянемо три періоди останньої 1596-річної епохи, яка почалась у 419 році.
Чому б не взяти іншу епоху? Ту, що почалась у 28000-му році, а закінчилась у 26936-му? Ви все одно її довели, свою тезу, то проілюструйте її на « вдалому» періоду.
Люди, яку тезу ви зібрались перевіряти? Про те, що в кожному періоді українці будували власну державу. Ви ж самі сказали, що в останньому періоді з державністю нам не пощастило, бо вороги нападали!
Ні, наш автор, закусив вудила і збирається доводити те, що сам заперечив. Отож, він дає нам розбивку на періоди. Перший – 419 – 951. Другий – 951-1483. Третій – 1483 – 2015.
Що відбувалось на початку кожного періоду? – питає він у нас патетично. І сам же відповідає: народжувався новий український етнос, який творив власну державу: Антський союз, Київську Русь, Козацьку державу.
Створили держави, які нам створити не вдалось, бо вороги завадили. Кінець розділу.
Та ми не будемо поспішати, бо автор хоч і казав, що збирається перевірити « свою тезу, насправді зовсім її не перевірив. А ми перевіримо.
То що сталось у 419 році? Гуни захопили Панонію. У сутичках з болгарами і гепідами (плем’я готів) гуни використовують як ударну силу покорених ними аланів, росомонів, антів, остготів « та інших місцевих племен». То яка українська держава виникла, я щось недочув – Антський союз? Той, що бігав у Атіли на побігеньках?
Може автор має на увазі племінний союз антів, який очолив Бож (Бус), і про якого говорить римський історик Йордан? Можливо. Та тільки цей союз існував у 4-му столітті, на 100 років раніше названого ним терміну. І цей Бож був завойований готами, потрапив у полон до готського вождя і був ним розіп’ятий – разом з синами і 70 старійшинами. Після завоювання готами – до вказаного терміну – анти були завойовані також і гунами. То він не зовсім точний, наш автор, вірніше – він зовсім не точний.
А в 951 році що народилось? Нічого не народилось – Русь сиділа під хозарами, як мишка під віником.
Ну а в 1483-му що сталось? Нічого і в цей раз не народилось, а навіть навпаки – Манглі-Гирей розорив Київ. Отакої.
То нашому автору і віри нема? Ну що ж, тепер будемо особливо уважними до всього, що він пише – до кожного слова.

6.2.1 АНТИ

Автор за своїм звичаєм нас « закручує». Він розповідає, що анти в 5-6 віках завоювали всю Україну, ходили на Візантію, брали по 10 тисяч полонених за раз, мали свою державу з 4 варнами, яка проіснувала 3 століття. Розповідає про демократичний устрій цієї держави – конфедерації вільних племен, які жили душа в душу і т.п. Жодного імені знаменитих антських царів він не називає (пізніше ми зрозуміємо чому). Як ця держава зникла – також не говорить. Зате говорить про прямі антські мечі, що славились в Європі. Між іншим він вставляє пояснення, що « анти» – грецьке слово, синонім до нашого « поляни», що означає богатир. Але сам не говорить про полян, лише про антів.
Доведеться пояснити все самому.
Головне – зрозуміти, що анти – грецьке слово, а ми себе грецькими словами не називали. Поляни, венеди, склавини і т.п. Одним словом – слов’яни. Я розумію, чому автору так не хочеться вживати цей термін – розвалиться вся його доктрина 40-тисячолітньої України. Але. З пісні не викинеш ні слова, ні слов’янина.
То як же воно було?
Першою слов’янською батьківщиною називають басейн Західної Двіни, а другою – Повіслення. Це між витоком Вісли і Тисою. З цих країв у 3 столітті до нашої ери пішли бастарни, а в 2 столітті нашої ери, коли туди прийшли готи, ця земля вже була заселена слов’янами. Готи втягнули слов’ян у Велике переселення народів, що примусило їх розколотись на 3 групи: венеди (західні), склавини (південні) і поляни (анти), які рушили на південний схід.
Поляни – дійсно богатирі. Слово богатир – тюркського походження, яке витіснило стару назву під час контактів з тюркськими кочівниками. Отож, не забуваємо, що анти – це поляни.
Початок цього розселення припадає на епоху Зарубинецької культури (автор про таку, мабуть, не чув).
З верхів’я Вісли вони рухались відповідно у трьох напрямах: склавини на південь, поляни – на південний схід, у Подніпров’я, а венеди рушили на північ – до верхів’я Дніпра, Оки і Десни.
Зробимо невеликий відступ, викликаний тим, що автор зовсім недоречно увіпхав в етимологію слова « поляни» назву скіфського племені палів, яке невідомо, чи існувало. Достеменно відомо, що в 2 столітті до нашої ери скіфи перенесли свою резиденцію в Крим. Скіфський Неаполь заснував цар Скілур, а його сина, що унаслідував владу, називали Палак. Ось звідки корінь пал, який ніякого відношення до слов’ян не має. Не забуваємо, що скіфи відносились до індоіранських народів, а слов’яни були індоєвропейцями. Та і це ще не все. У слов’ян не було шансів зустрітися із скіфами, бо останні були винищені сарматами і гепідами до приходу слов’ян. Ніякої культурної передачі не відбулось, а тим більше – генетичної. Не відбулось і не могло відбутись.
У Східній Європі і західній окраїні Великого степу за освітлений письменними джерелами час змінилось багато народів. З 8 до 3 століття (до нашої ери) тут панували скіфи, які були винищені сарматами.
З 3 ст. до н.е. до 4 ст. н.е., а точніше – до 370 р. господарями степу східніше Дону були сармати, а правобережжям Дніпра оволоділи готи. Разом з готами прийшли поляни.
В 371 р. гуни перейшли Дон і в 376р. витіснили частину готів за Дунай, а в 420р. зайняли Паннонію. В 454р. гуни були розбиті гепідами, а в 463р. – болгарами і в 469р. – візантійцями, після чого у причорноморських степах запанували болгари (сарагури), які зовсім не були слов’янами. Ось, звідки ми могли щось отримати у спадок, та автору так хочеться прив’язати нас до скіфів, що він про болгарських ханів навіть не згадує.
Якби гуни перемогли гепідів і сарагурів, то в 5 столітті у Східній Європі існувала б могутня гунська держава. Але цього не сталось, і чисельні місцеві етноси повернули собі незалежність.
У 3-5 віках, під час « готських воєн», про які ми вже говорили, рух продовжувався. Склавини, рухаючись на південь, досягли Дунаю і причорноморських степів, а поляни зайняли лівобережжя Дніпра. Венеди сягнули прибалтійських земель (у естонській мові і сьогодні є слово венеди, яким вони позначають слов’ян).
В 6 ст. Слов’яни зайняли Волинь (волиняни) і південний степ до Чорного моря (тиверці і уличі), басейн Прип’ яті (древляни). Волинь займали дуліби (частина полян). Арабський географ Масуді так описує цей процес. « Серед слов’янських племен одне колись мало велику владу, їх царя звали Маджак, а саме плем’я звалось валінана (волиняни)... і воно почиталось іншими слов’янськими племенами».
Південну Білорусь зайняли дреговичі (драгва– болото), а північну – венеди.
Склавини і частково анти (поляни) продовжували рухатись на захід через проходи в Карпатах до Тиси, вверх по Дунаю, в межиріччя Вісли– Одера і на південь. В 550-551 роках вони форсували Дунай.
Саме на цей час приходяться походи на Візантію, при описанні яких історики писали про антів і склавинів. Прокопій описує їх колегіальну систему управління. Маврикій пише, що склавини і анти не мають спільної влади. Їх вожді живуть розрізнено і часто сваряться між собою, об’єднуючись лише для спільних розбійних нападів на Візантію.
Той же Маврикій вважав доцільним використовувати чвари між слов’янськими ватажками в інтересах Візантії. Феофілакт знав багатьох полянських і склавінських вождів по імені. Одного з них, Ардагаста, він називав самим могутнім серед них. Менандр описав хороброго полянського вождя Мезамира, який так запекло воював з аварами, що ті його боялись. В кінці століття у полян (антів) склались дружні відносини з Візантією і вони припинили наскоки, освоюючи береги Дніпра. Візантійські дипломати постарались.
В 7 столітті з заходу повернулась частина балканських слов’ян (радимичі і в’ятичі) і заселили береги ріки Сож (приток Дніпра) і Оки, потіснивши місцеві угро-фінські племена. Для себе відмітимо, що в слов’янських етнонімах на –ич закладено молодшість їх носіїв відносно « старших» племен.
В цей же час зі сходу вдерлися авари (обри), які втікали з берегів Сирдар’ї, рятуючись від тюркютів. З 602 року авари воювали з антами (полянами), які були союзниками Візантії. Мезамир запекло боронився.
Нічого хорошого це полянам не принесло – в історичних джерелах з цього моменту зникає термін « анти». Їх залишки під назвою полян об’єднались з етносом русів, яких німецькі хроністи вважали родичами ругів. Руси в цих місцях жили давно і цілком могли брати участь у полянських походах на Візантію (згадаємо Ардагаста).
Цим же пояснюються прямі мечі. Деякі історики вважають русів залишками готів, та це не принципово – прямі мечі кували на Рейні. Ця зброя була візитною карткою всіх норманів. Коли Ольга спалила Іскоростень, то з попелища забрали навіть наконечники списів (монополія на зброю). Коли хозари придушили першу спробу русів стати незалежними, то конфіскували прямі мечі. Русь не кувала прямих мечів, а завезти велику кількість з Рейну не було можливості. Тому печеніги, пропонуючи русам спільний похід, постачали їх шаблями. Та повернімось у 7 століття.
Ця подія (війна з обрами) розділила слов’ян на три ізольовані групи – південні (балканські), північні (прибалтійські) і « Русь у вузькому сенсі» – поляни і руси. Поляни і руси спочатку не змішувались – говорили на різних мовах, дотримувались різних звичаїв. У дніпровських порогів було дві групи назв – руська (германська) і полянська (слов’янська).
Навіть у момент завоювання Києва Олегом там правило два князі: рус Хаскулд і полянин Дір. Та після завоювання Русі зайдами варягами Русь стала єдиним етносом – германська назва, слов’янська начинка.
Та річ не про це, а про супердержаву антів, яка існувала 3 століття і яку боявся весь світ. Особисто мені здається, що справжня історія цікавіша за вигадану і дає мені більше підстав пишатись своїми предками, ніж байки про неандертальців у вишиванках.

6.2.2 РУСИЧІ

Автор за своєю милою звичкою не пояснює слова « русичі». Якщо мова йде про етнонім, то він означає « молодше» слов’янське плем’я, яке виникло в результаті змішування залишків полян з русами.
Деякі дослідники вважають, що « русичі» не етнонім, а слово, що позначає касту « кшатріїв» (якщо піти за автором у його симпатіях до інституту варн) – нащадків русів, які жили серед слов’ян, але не змішувались з ними.
А тепер до справи. Поглянемо, що наш автор вигадав на цей раз.
Що значив для Русі початок нового періоду, який розпочався у 951 році? Ось таке питання автор ставить перед нами. Ми вже бачили, що ця дата нічого не означає.
Це було панування великої княгині (королеви, регіни, імператриці) Ольги (945-964).
Ого! Стільки всього і відразу. Розберемось.
Княгиня – жіночий варіант слова князь. Князь походить від слова « конязь», що пов’язано з конем і означає просто вершника. Так само, як слово лицар-рицар, польське « рицеж», німецьке « ріттер», англійське « райдер» – означає просто вершника – людину на коні. Озброєний вершник був великою силою – професійним військовим, феодалом, який захищав навколишніх селян і брав з них за це данину. Варяги саме цим і займались. Ні про яку монархію мова не йде.
Ольгу називали княгинею, бо вона була дружиною, а потім вдовою князя Ігоря. Великою княгинею її ніхто не називав. Цей термін взагалі виник в російській імперії і був титулом членів царської сім’ї. Автор запозичив його у російських генеалогів родини Романових, про що застидався нам сказати.
Надававши Ользі купу титулів, автор робить цікаве пояснення своєї сміливості. Він посилається на 5(!) німецьких істориків, яких не називає і не цитує, зате перекручує цитату Адальберта щодо Ольги. Приплітає до етимології титулу каган « сьогуна» і « саргона». І додає, що каган означає цар царів.
Не будемо забувати – історики розрізняють в ті часи 4 каганати – мадярський, болгарський, хозарський і київський (а не імперії!). Один з чотирьох – це принципово. Останнім руським каганом був Олег Святославич, а Русь – останнім каганатом. Треба зрозуміти – тюркська мова, звідки прийшло слово « каган» – була міжнародною в степу і на півдні Русі, всі її знали. Якщо вже шукати синонімів до « кагана» і « хакана», то ближчим по смислу виявиться слово « хан». Політ творчої думки автора щодо етимології слова « каган» стає зрозумілим, якщо згадати його власне прізвище. Продовжимо.
Автор, як завжди, плутається в датах і називає кінцем правління Ольги 964 рік, в той час як вона померла в 969 році.
Дуже подібно, що саме в цей час і народився наступний український етнос – русичі, руси.
Дуже неподібно, я б сказав. Формулювання абсолютно некоректне. Що руси і русичі – не одне і те ж, ми вже бачили. Та називати тих і інших українським етносом – верх невігластва.
Якщо виражатись коректніше, то йдеться про народження системоутворюючого етносу (який науковці позначають терміном « внутрішня Русь»), що став організаційним ядром цієї величезної, найбільшої в тодішній Європі держави.
« Виражатись» дійсно треба коректніше, та коректніше за нашого автора важко « виразіться». Особисто я волію ВИСЛОВЛЮВАТИСЬ, а не ВИРАЖАТИСЬ, на відміну від автора – великого борця за чистоту української мови.
Те, що він переплутав « внутрішню Русь» і « Русь у вузькому смислі слова», півбіди. Він називає Русь величезною, найбільшою в Європі державою. Трохи нижче ми побачимо – якою вона була за розмірами.
На відміну від своїх попередників Олега та Ігоря, княгиня Ольга не вела зовнішніх війн. За 20 років свого панування вона перетворила величезну територію на цілісну, добре впорядковану державу.
Що тут можна сказати? Те, що Ольга, на відміну від своїх попередників, воювала більше, ніж Олег та Ігор, разом взяті. Та про це згодом, а поки що дочитаємо байку автора.
Ольга закладала села і погости, призначала в них правителів. Погост – адміністративно-господарський осередок, де призначені володарем Київської Русі люди від його імені віддавали розпорядження, чинили суд тощо.
Погост не був винаходом Ольги, бо ці центри сільських общин здавна існували на північному заході стародавньої Русі.
За правління Ольги значно поглибився процес асиміляції варягів, про що свідчить ім’я її сина Святослава і ключниці (особливо довіреної особи, що мала ключі від скарбів!) Малуші та її брата Добрині.
« На відміну від свого попередника» Інгвара, який, до речі, доводився їй чоловіком, вона асимілювала варягів тим, що назвала свого сина Святославом. Якщо взяти до уваги, що батьком Святослава був « не асимільований варяг» і її попередник, а рус Інгвар, то це дійсно було великим ділом. А зараз ми взнаємо, що значить – особливо довірена особа. В стародавній Русі вживали слово « Роба», що означало – рабиня, невільниця, прислуга, КЛЮЧНИЦЯ, годувальниця, наложниця в домі хазяїна. Та це ще не все. Малуша і Добриня не були варягами. Вони не були навіть русами. А були вони древлянами – слов’янами, яких Ольга взяла в « полон» після розгрому древлянської столиці. І асимілювати древлян їй не було потреби. Інгвар, як і Ольга, був русом, а не варягом. Його теж не треба було асимілювати. От такі справи.
Ольга була дочкою болгарського князя Сондока і царівни Анни, від народження звалась Оленою. У 921р. Олег її висватав за свого сина Ігоря(!), перейменував у Хельгу і вивіз із болгарської столиці Плиски. Після цього Ольга привезла у Київ християнську літературу, побудувала церкву на гробі християнина Аскольда(!) і запровадила Кирило-Мефодіївський обряд.
Цю нісенітницю автор аргументує посиланням на « Повість временних літ»! А в свому літописі Нестор прямо говорить, що Ольгу привезли із Пскова (Пескова). Сталось це (за Нестором) у 903р., а не у 921р.! Родом вона була з селища Вибутського поблизу Пскова. І була язичницею, а то чого б така благочестива християнка хрестилась іще тричі після свого заміжжя! І коли це Олег (насправді у 883 році) побував в гостях у болгарського царя?
Після цього автор бере завершальний акорд.
За ці роки на Русі не було повстань і заворушень тому, що Ольга запропонувала своєму (болгарському?) народу моральний справедливий порядок.
Ось такі перли. Доведеться розказати справжню історію.
Ольга дійсно відіграла значну роль у становленні Русі. Та причини були зовсім інші. Хоча, якщо послухати автора, у Ольги взагалі причин не було – вона все робила просто так, щоб підтвердити концепцію « арійського стандарту».
Насправді все було інакше – складніше і набагато цікавіше. Починаємо.
За літописом Рюрик помер у 879 р., лишивши малолітнього сина Інгвара (у скандинавів Інгвар означає молодший). Тому владу тимчасово прийняв воєвода Рюрика Хельгі (Олег). Хельгі – це було навіть не ім’я, а титул, що означав одночасно « чаклун» і « військовий ватажок». Як його звали, достеменно невідомо, та деякі припускають, що його звали Карлом, бо це ім’я двічі стоїть першим у переліку русів, що складали мирні угоди з Візантією.
Тож Хельгі рушив з своєю ватагою по трасі « з варягів у греки»: з Новгорода на південь по річці Ловать, де були переволоки, і далі по Дніпру, захопивши по дорозі Смоленськ. Підійшли до Києва.
У Києві жили слов’яни і стояла невелика руська дружина Хаскулда (Аскольда). Хельгі виманив Хаскулда і вождя слов’ян Діра на беріг Дніпра « для переговорів» і вбив обох. Після цього кияни без опору підкорились варягам. Сталося це у 882 році.
У 883р. Хельгі захопив Псков і обручив малолітнього Інгвара з малолітньою псковитянкою Ольгою (грудного віку). Ольга – жіночий рід імені Олег. Фактично, Хельга – також титул. Звали її Хелена, а не Олена, як твердить автор. Різниця ніби невелика, та вона має принципове значення. Ніяких походів у Болгарію Хельгі в цей час не робив і сватати її у болгарського царя не міг.
Кілька слів про варягів. Слово « варяг» так само, як і « вікінг» означало не національність, а професію. Коли Гольфстрім вкотре змінив свою течію, сіті скандинавських рибалок все частіше лишалися пустими. В північних країнах з’явилось багато « зайвих» молодих людей. Вони селились у військових поселеннях « віках» і жили розбоєм. Та у фіордах не було, кого грабувати. Одна частина норманів шукала щастя на заході, і їх називали вікінгами (тими, що живуть у віках). Інша частина подалась на схід – їх називали « варягами» (воїнами). Згадайте англійське « вар» – війна. І ті і інші були чудовими судоходами і шукали водних шляхів до південних багатих країн.
Професійні варяги були поліетнічними – до їх ватаг вступали крім скандинавів полабські слов’яни, латиші і фіни. Всі ці люди не були представниками своїх народів у етнічному сенсі, а тільки носіями енергії. Бажання воювати було головною їх рисою, національність не мала значення. Осідаючи на завойованих землях, вони легко засвоювали чужу культуру, і від Хельги не вимагалось багато зусиль, щоб їх « асимілювати». Діти варягів і місцевих красунь виховувались матерями. Асимілювати когось не було потреби.
Про походи на Візантію мова вже йшла, підберемось ближче до Хельги.
В 939 році Інгвар захопив місто Самкерц (нині Тамань) на березі керченської протоки. Місто вважалось хозарським і каганат відповів на зухвалу вилазку русів. Каральний корпус складався з мусульманської гвардії (хозари не мали своєї армії, вони завжди когось наймали), яким командував єврей Песах (Ітіль вже став юдейським містом, а Хозарія – юдейською державою). Песах відбив Самкерц, переправився через Керченську протоку і пройшовся вогнем і шаблею по південному узбережжю Криму, винищуючи християнське населення. Врятувались тільки ті, хто сховався в укріпленому візантійському місті Херсонесі (Севастополі).
Тоді ж Песах пішов через Перекоп, піднявся до Києва, наклав на нього данину і конфіскував мечі – головну зброю русів, про що нам Нестор і написав.
Тепер руси не тільки платили данину, а й ходили в походи – в інтересах хозар. Збирали для них данину, воювали з їхніми ворогами. Інгвар брав данину з київських земель для себе, а також на вихід в Хозарію. У Свенелда була своя дружина, яка брала данину з древлян і уличів. А хозарам Свенелд нічого не віддавав, бо не грабував Самкерц. Дружинникам Інгвара це здавалось несправедливим. У 941 і 943 роках Інгвар відкупився від данини хозарам тим, що послав для них своїх воїв у похід.
Похід 943 року був дуже невдалим. Руси за наказом хозарів пішли на Каспій – воювати з дейлемітами. У гирлі Кури руси захопили фортецю Бердаа. Та серед дружинників виникла епідемія дизентерії. З того походу не повернувся ніхто – ослаблені руси були неспроможні на результативні бойові дії.
Отож від данини хозарам в 944 році Інгвар не зміг відкупитись воїнами – довелось платити. Дефіцит бюджету, що виник при цьому, вирішили покрити за рахунок древлян. Пішли в Деревську землю і вимагали данину – замість Свенелда. Свенелд не збирався віддавати те, що йому дав іще Хельгі – древлянську вотчину.
Відбулась жорстока сутичка. Древляни підтримали Свенелда – у Інгвара не було шансів. Його особисто вбив син Свенелда, Мстислав на прізвисько Лютий. (Асиміляція відбувалась і без Ольги, як бачте). Але і Свенелду древляни відмовили у покорі – він перебрався в Київ. Став воєводою при Ользі.
Інгвар загинув, Хельга правила регентшею при малолітньому Святославові. Тепер головною проблемою для неї стали хозари. Необхідно було шукати сильного союзника, а таким міг стати тільки Константинополь. Цим і було продиктоване рішення Ольги хреститись у Візантії, де її хрещеним батьком став імператор Костянтин Багрянородний.
Через те, що Нестор, як кажуть, приписав Олегу похід Хаскулда на Візантію, його літопис почав « відставати» на 20 років. Це викликало купу непорозумінь. Адже за Новгородським літописом Ольга народилась у 893 році, а в хрестилась у Константинополі в 955-му, коли їй стукнуло 62. Нестор запевняє нас, що Ольга в цьому віці була такою красунею, що Костянтин Багрянородний вирішив на ній оженитись. Та сам він в той час був уже жонатим!
Найбільш імовірною датою поїздки і хрещення вважають 946 рік – коли треба було шукати союзника проти хозарів. Без підтримки Ольга не встояла б, незважаючи на всі байки про найбільшу і наймогутнішу в Європі державу.
« Вважають»? Так. Над цим питанням працювали Б.А.Рибаков – вивчаючи літопис Нестора, В.Н.Татищев – аналізуючи Іоакімовський літопис, Г.Г.Літаврина – по візантійським джерелам. Більше того, Є.Є.Голубинський вважає, що в 957 році Ольга приїхала в Константинополь уже хрещеною, а хрестилась взагалі у Києві. Своє хрещення вона приховувала 10 років.
Зміна релігії в Х столітті означала поворот у зовнішній політиці. В першу чергу це означало звільнення від Хазарії, на яке поки що не було сил. Тому і відбувалась ця конспірація. Не виступаючи відкрито проти хозар, Ольга, за словами Якова Мніха, займалась богоугодними справами – дозволяла русам служити у візантійських гарнізонах і готувалась до війни з Хазарією.
При живому Інгварі такий поворот був неможливим, тому говорять про « переворот»– вбивство князя, після якого наступив короткий період « міжкняження». Саме в цей час були прийняті рішення про зміни у внутрішній і зовнішній політиці. Така Ольга мені подобається більше, ніж « картинка» з « Арійського стандарту».
Отже, князем став малолітній Святослав, Ольга – регентшею при ньому, а уряд очолив воєвода Свенелд, батько Мстислава Лютого. Склад уряду говорить сам за себе: у старшому поколінні руські імена, у молодшому – слов’янські. Влада вислизала з рук варягів.
В 946 році Свенелд « усмирив» древлян і наклав на них « дань тяжку», дві третини якої ішли в Київ, а одна третина – у Вишгород, де Ольга влаштувала свою резиденцію. Саме під час цього походу було спалено Іскоростень, що породило байку про горобців з віхтями підпаленого клоччя. Столицю древлян перенесли в Овруч.
Розповідь про сватання древлянина Мала у цьому році – романтична вставка Нестора, який сам собі суперечить, адже Ользі в цей час, за його ж даними, вже 54 роки.
В 947 році Ольга вирушила на північ і обклала даниною погости на Меті і Лузі. (Обклала даниною, а не заснувала, як вигадує автор. Погости вже давно існували).
Та лівобережжя Дніпра лишалось « чужими» землями, що належали хозарам, або їх данникам.
В 949р. 600 руських воїнів взяли участь у візантійському десанті на острів Кріт. Дружба з Візантією підтверджувалась практичними заходами.
Чи правильним був вибір релігії, а значить – союзників?
Для відповіді треба зрозуміти, в якій складній ситуації опинилась Русь.
Вся справа в тому, що основним бізнесом хозар в цей час була работоргівля. У Китаї довгий час за дамбами ніхто не слідкував, повені їх прорвали, плантації тутового шовкопряда перестали існувати. Великий шовковий шлях від Китаю до Кордови перестав функціювати. Євреї рахдоніти, які його « тримали» повернулись в столицю Хозарії Ітіль і стали шукати, чим би зайнятись. По прибутковості за шовком відразу йшли раби.
Щоб торгувати рабами, їх треба десь взяти і кудись продати.
В державі франків після перемоги християнства рабство перестало існувати. Слово « servus» тепер означало не раба, а кріпака, якого можна було продати тільки разом із земельним наділом. Зате слов’янські землі у ІХ-Хвв стали для євреїв бездонним джерелом рабів – молодих і здорових юнаків і дівчат.
Династія Каролінгів у боротьбі з феодалами витрачала великі кошти, а заодно надавала і розширювала привілеї єврейських работоргівців, які у відповідь надавали їм великі кредити. На баваро-слов’янській митниці у Песау ще в 906 році єврейським купцям були надані рівні з християнськими купцями права. Слов’янських юнаків і дівчат везли звідси через Верден, Ліон і Нарбону у Іспанію до арабських гаремів і ринків.
Таку ж політику проводив і Оттон. Всі слов’янські країни, що прийняли католицизм, тут же потрапляли в західноєвропейську економічну систему. (Сьогодні ми так хочемо у ЄС!). Візьмемо для прикладу Польщу. Не встиг король Мешко прийняти латинську віру, як вся польська торгівля опинилась в руках єврейських купців. Поляки під хозарами не були і не знали, з чим мають справу. А слов’яни на власній шкурі відчули всі переваги єврейської економічної системи. Не дивно, що перший єврейський погром на руській землі відбувся в Києві за князя Володимира.
Крім того, католицьку церкву в ці роки очолював з 955 року 16-річний папа Іоан ХІІ, який прославився тим, що тримав гарем наложниць, поклонявся Сатані і майже ніколи не був тверезим. Як було нашим предкам погодитись на латинську віру?
Отож, під хозарами Русь не хотіла бути, з мусульманами – союзниками хозарів у боротьбі з Візантією – теж. З католицькою Європою – само собою. А сил у « наймогутнішої і найбільшої» для власної політики не було. Лишалась тільки Візантія. Не самий поганий вибір. Вибір необхідно було робити обов’язково, інакше ми не читали б сьогодні опусів про « Арійський стандарт».
Візантійці уміли торгувати не гірше за євреїв, але робили це інакше. Слов’янських юнаків вони потребували не як рабів, а як найманих воїнів. Всі знали, що воювати ми вміємо. Всі знають це і тепер.
Єврейські посередники не цікавили Візантію – вона мала кордони з арабськими країнами. Західним кордоном Візантії в той час була Венеція. Під тиском Константинопольського синкліту венеційським купцям, які мали ряд привілеїв, було заборонено перевозити не тільки євреїв, але і їх товари.
Вибираючи православ’я, Ольга вибирала союзника – Візантію, і отримувала ворогів – хозарів і германців з франками.
Була іще внутрішня сила, яка заважала цей вибір зробити явним. Свої домашні язичники.
Якщо говорити коротко, боги слов’ян складали дві групи: сили природи і душі предків. Перші були благими, а другі зловредними. Їх називали русалками, а потім цю назву витіснило тюркське « убур» – упир. Не зважаючи на це, всі боги мирно уживались у пантеоні, доповнюючи один одного. Ще в ХІІ ст. існував культ Рода, Рожаниці, Щура, хоча вони вже втрачали своє значення.
Перун, як слов’янський бог громовиці, з’явився на Русі в VIст., хоч і носив балтійське ім’я Перкунас. На перших порах він був мирним богом, як і його германський родич Донар(Тор), що завідував ковальським ремеслом. Війною у германців відали Вотан (у скандинавів Один) і Тіу, другий син Вотана.
В ІХ ст. все змінилось. Пасіонарний вибух розкидав норманів по ойкумені. Перун став злим і жорстоким. Його західний аналог Святовит на острові Рюген вимагав крові датських і шведських полонених. Перун робив те саме, але коли крові полонених не вистачало, він вимагав, щоб у жертву приносили своїх – за жеребом.
Киянам і іншим південним слов’янам, що звикли до мирних містерій і навіть християнської обідні, криваві культи варягів і північних руських князів здавались дикими. Народ називав їхніх богів бісами.
Отож, нормани були головними ворогами нового світобачення. Навколо них гуртувались і політичні противники Ольги. Своїм лідером вони обрали Святослава. Поки Ольга приховувала своє хрещення, молодий князь набирався сил. В якийсь момент стало ясно, що затягувати більше не можна. Хозарський цар, відчуваючи лихе, почав готувати похід на Русь. Вибір було зроблено на користь Візантії – самої могутньої країни того часу з населенням 24 мільйони чоловік.
Святослав міг в будь-який момент стати « язичником на престолі» і всі новаторства Ольги пішли б за вітром. Що їй було робити – піти від влади у приватне життя? Сталось навпаки – Святослав чомусь почав ходити у далекі походи, а Ольга робила політику в Києві і виховувала внуків – у християнській традиції.
Ольга була геніальною жінкою. Як це їй вдалося? Язичник князь весь час у походах, язичеський народ платить данину, а християнська община в Києві вирішує всі питання управління державою.
У надзвичайно складному розкладі сил, що склався в цей момент, майже вирішальне значення відіграв маленький народ печенігів, що з’явились у причорноморських степах за 50 років перед тим.
Звернімось до літопису. « Коли імператор ромеїв у спілці з печенігами, то ні роси, ні турки (мадяри) не можуть іти війною на Ромейську державу, не можуть навіть вимагати за збереження миру надто великих грошей, бо якщо вони підуть війною на ромеїв, то печеніги, зв’язані з імператорами дружбою і підкоряючись їх проханням і подарунками, можуть легко напасти на землю росів і турків, поневолити їх жінок і дітей, спустошити їх країну. Те ж саме стосується болгарів, які докладають чимало зусиль, щоб жити з печенігами у мирі».
Печеніги і самі не дуже хотіли воювати з сусідами, а надто з русами, яким вони воліли продавати худобу. Та не з усіма русами хотіли дружити печеніги, а з християнами, які підтримували дипломатичні стосунки з Візантією – їх спільним союзником. Візантія була могутнішою за Русь і дружба з нею була приорітетнішою. Саме цей момент визначив у подальшому долю голови Святослава, з якої Куря зробив собі чашу для кумису.
З іншого боку, для Русі дружба з печенігами – союзниками Візантії забезпечувала Ользі підтримку у майбутній війні з хозарами. Коли печеніги прийшли на західну окраїну Степу, то опинились у дуже складній ситуації – між болгарами, русами і греками. Щоб не бути розчавленими, вони уклали мирні угоди з Руссю і Візантією. Печеніги гарантували безпеку торгових шляхів від Києву до Херсонесу, постачали русам шаблі на заміну важких прямих мечів, конфіскованих хозарами. Ось, хто контролював причорноморські степи в період, який наш автор називає « пусковим моментом» для українського етносу, який у « циркумпонтійському» регіоні « генерував культурні імпульси для всього світу». Та справжня історія набагато цікавіша за наївні баєчки нашого автора. Повернімось до теми.
Дружба з печенігами тривала до 968 року, тобто до чергового конфлікту русів з Візантією. Але у вирішальний момент війни з хозарами печеніги були на боці київського князя, а це головне.
Розкладка сил була дійсно надзвичайно складною. У хозарів також були союзники. Формальними союзниками хозарів у регіоні вважались яси (осетини) і касоги (черкеси), які в Хв. контролювали степи північного Кавказу. Та їх вірність могутньому хозарському кагану була сумнівною – під час русько-хозарського конфлікту вони пасивно спостерігали за різаниною в Ітілі і скрушно хитали головами.
Приблизно так само вели себе в’ятичі – данники хозар, а болгари взагалі відмовили їм у допомозі і дружили з гузами, ворогами хозарського царя, який міг тепер розрахувати тільки на допомогу мусульман Середньої Азії.
Розраховувати було на що, адже, за словами Масуді, в 943 році Хозарія і Хорезм були союзниками. Але хорезмійські правителі були дуже передбачливими політиками. Як тільки Ольга з’їздила у 957 році в Константинополь, Хорезм почав вагатись – оцінював ситуацію. Їх оцінка була не на користь хозар – за 7 років (з 957 до 964 – початку війни) хорезмійці навернули в іслам все населення дельти Волги. Зробили вони це під приводом захисту хозар від русів і гузів. (Всі прийомчики Джорджа Буша, виявляється, винайдено давно!). Населення пішло на це охоче, адже воно не бачило від хозарських правителів нічого хорошого.
Таким чином перед Святославом було відкрито шлях на Ітіль, а підготовку до війни було завершено.
Ось, в чому виявився талант Ольги, як державної жінки. Вона розігрувала надзвичайно складну партію, ставкою в якій була доля Русі.
Хозарський цар Йосип бачив, як змінюється ситуація, та вирішив недоцільним іти на Русь – не було формального приводу. Це стало його помилкою, бо він втратив темп. 9 вересня 957 року Ольга поїхала у Константинополь, офіційно прийняла хрещення з рук імператора Костянтина, що означало військовий союз з Візантією.
Спроба Оттона перетягнути Ольгу у католицтво (місія Адальберта) завершилась невдало. З цього моменту Йосип втратив надію на мир з Руссю, війна стала неминучою. Імовірно вона почалась відразу ж після хрещення Ольги у Константинополі.
До речі, про Адальберта. Ольга хотіла « порівняти західне і східне християнське віросповідання». Саме під таким формальним приводом вона звернулась у 959 році до германського короля Оттона І з проханням прислати єпископа і священників. Німцям це прохання лестило, адже до них звернулась сама королева ругів Хелена – Helena regina rugorum. (Саме так було написано, щоб там не фантазував автор в угоду своїм концепціям). Ольга цим проханням збивала з пантелику Йосипа, відроджуючи в ньому надію на мир з русами.
Отож, в 961 році єпископ Адальберт прибув у Київ із свитою. А в 962-му він вже поїхав назад, нічого не добившись. Він і не міг нічого добитись – Ольга не планувала переходити у католицьку віру. Народу його вчення також не сподобалось – на зворотному шляху Адальберта і його супутників пограбували. Це сталось на руській території. Адальберт врятувався, а вся його свита загинула. Зловмисників не знайшли, та мабуть, і не шукали.
Отож, Ольга, яка « ніколи не вела зовнішніх воєн», після свого хрещення в Візантії розпочала війну з хозарами.
Те, що ця війна розпочалась ще в 50-і роки, підтверджує лист хозарського царя Йосипа до Хаздаї-ібн-Шафрута, міністра Абдарахмана ІІІ – омейядського халіфа Іспанії, написаного до 960 року. « Я живу біля гирла ріки (Волги) і не пускаю русів, що прибувають на кораблях, проникнути в мусульманські країни. Також я не пускаю їх (русів), що приходять суходолом. Я веду запеклу війну з усіма ворогами мусульман. Якби я залишив їх у спокої, вони винищили б всі землі ізмаільтян до Багдаду».
З листа видно, що Йосип натякає на те, що непогано було б мусульманам взяти участь у війні з Руссю. Він був також хитрим політиком. Та ми вже бачили, яке рішення прийняли правителі Хорезму.
Головною ударною силою у війні з хозарами став Святослав і його дружина. До 964 року він громив торговельні шляхи хозар і воював з їх союзниками. Перш ніж нанести головний удар, ворога необхідно було обезкровити.
Настав час вирішальної битви. Князь не міг піти з Києва на Волгу степом – між Черніговом і Курськом жили сіверяни, прибічники хозар. Руси піднялись на своїх лодіях у верхів’я Дніпра і волоком пересунули флот в Оку. 964 рік Святослав зустрів на Оці, в землі в’ятичів – данників хозар. Молодий князь був талановитим тактиком. Наступати через степ, який контролювала хозарська кіннота, він не став. Головна сила русів була у їх « чайках». Вони сплавились по Оці, уникаючи берегових сутичок з в’ятичами, до Волги, а по Волзі – до Ітіля, у тил хозарській армії, яка очікувала Святослава між Доном і Дніпром. Не такою вже й всемогутньою була Русь за Ольги – щоб зберегти сили для битви з великим ворогом, доводилось уникати сутичок з малими ворогами.
На боці Святослава виступили печеніги і гузи. Печеніги прийшли з заходу – там, де Дон найближче підходить до Волги. А гузи – зі сходу, від ріки Яїк через прикаспійські піски. Союзники зустрілись біля Ітіля. Хозарську столицю взяли в облогу.
В обложеному Ітілі євреям тікати було нікуди, вони вийшли на бій і були цілковито розгромлені. Залишки євреїв втекли узбережжям Каспію на Терек. Святослав сів їм на хвіст. На Тереку стояло друге велике місто хозарських євреїв – Семендер. Велика семендерська цитадель не зупинила князя. Він розгромив місто, забрав у населення коней, волів, вози і рушив через Дон на Русь. По дорозі він взяв ще одну хозарську фортецю – Саркел, побудовану ще візантійцями в період їх короткої дружби з хозарами. Гарнізон Саркела складався з кочівників – найманців. Святослав взяв фортецю штурмом, зруйнував її вщент, а місто перейменував у Білу Вежу. Так завершився цей блискучий похід.
Перемога Святослава врятувала Київ і Русь, та її положення після цього ще не було міцним. Всі лівобережні землі були вороже налаштовані проти Києва. На Ітіль, як ми пам’ятаємо, Святослав йшов, минаючи землі ворожих сіверян – через землі не менш ворожих в’ятичів. Як тільки Ольга повела про-візантійську політику, з руських літописів зникає назва Чернігова – він відділився від Київського каганату. Через кілька років сіверяни охоче пропустили лівобережних печенігів під Київ. Коротше кажучи, вся сіверська земля була незалежною від Києва.
Відділились і радимичі, в’ятичі зберігали незалежність, вороже був налаштований князь Рогволд у Полоцьку. Вірними Києву залишались тільки Новгород, Смоленськ, древлянські землі і покорені тиверці з уличами, але їх землі частково контролювали і правобережні печеніги, що кочували у водороздільних степах між Бугом і Дністром.
Західні кордони також не визначились, та достеменно відомо, що на Західний Буг Русь вийшла лиш в ХІ столітті. Земля колишніх полян відійшла до ляхів і стала « організуючим ядром» нової Польщі.
Як можна « пришити» сюди байки автора про « найбільшу і наймогутнішу державу Європи», яка « не вела зовнішніх воєн»?
Удар Святослава по юдейській общині Хазарії був жорстоким, але не кінцевим. Вертаючись з Кавказу, він проминув Кубань і Крим, де лишилось кілька хозарських фортець, які контролювали торгівлю з Візантією. Доходи від цієї торгівлі йшли в бюджет маленької держави, центром якої в 966-986 роках була Тмутаракань.
За арабськими джерелами війна на Кавказі не закінчилась після повернення Святослава у Київ. Вона продовжувалась до 969 року, після чого руси « пішли на Рум і Андалус». Це означає, що частина дружини Святослава і гузи з печенігами лишилась на Кавказі, щоб зайнятись розбоєм. Коли грабувати вже не було що, руси рушили на захід. Одна частина приєдналась до Святослава у Болгарії і Фракії. Та чому решта русів подались аж у Іспанію?
Частина русів була незадоволена політикою Києва, а шлях на Іспанію був їм добре відомий. Ще у 844 році руси висадили десант в Андалусії і вщент розорили околиці Севільї, лишивши по собі у арабів « добру» пам’ять. На цей раз вони висадились у Галісії і пограбували Сант-Яго, вбили єпископа, і лиш в 971 їх прогнав граф Гонзало Санчес. З того часу про цю ватагу не чули.
Авторитет Русі виріс. Візантійський базилевс Никифор Фока став шукати достойного дипломата для переговорів з русами. Цією людиною став Калокір, вельможа з Херсонесу, який добре знав русів, бо ходив разом з ними в похід на Сірію в 962 році.
Справа в тому, що Никифор Фока в 966 році вирішив перестати платити дань болгарам за угодою 927 року, і став вимагати, щоб болгари не пропускали мадярів через Дунай грабувати візантійські провінції. Болгарський цар Петро на це заявив, що з мадярами у нього мир, який він не може порушувати.
Фока відправив Калокіра у Київ і дав йому з собою 15 кентинаріїв золота, щоб умовити Русь зробити набіг на Болгарію і примусити її погодитись на візантійські вимоги.
В Києві на цю пропозицію погодились відразу, бо Святослав тільки повернувся з походу на в’ятичів і « гуляв» з поганською дружиною в столиці. З’явилась можливість « сплавити» Святослава з Києва і прислужитись могутньому союзнику. Ольга та її уряд були в захваті. Якби вона була « болгаркою», як думає автор, то мабуть не виявила б такого ентузіазму.
Святослав також зрадів, бо в Києві всім заправляли християни, яких він не любив, м’яко кажучи. В походах йому краще жилось. Тому весною 968 року руси висадились в гирлі Дунаю і розбили болгар, які цього зовсім не чекали.
Русів було небагато, до 10 тисяч, та їх підтримала печенізька кіннота.
В серпні руси розбили болгар біля Доростола. Цар Петро помер і Святослав окупував Болгарію до Філіпполя. Царевичів полонили і відправили в Константинополь, де їх заточили в темницю. Одного царевича кастрували, щоб він не міг претендувати на трон.
Все це відбувалось при повній підтримці греків, адже літом 968 року руські торгові кораблі ще стояли в столичній гавані. Та за зиму все змінилось, бо виявилось, що Калокір спробував розіграти свою партію.
Святослав зимував у Малому Переяславці (Преславі) на березі ріки Врани. В цій резиденції Калокір умовив Святослава на авантюру – допомогти йому здійснити переворот і посадити херсонесця на престол.
Шанси були: Никифора Фоку не любили, головні сили Візантії знаходились далеко в Сірії, до візантійської столиці рукою подати. У випадку перемоги руський князь отримував східну Болгарію. Святослав подумав: в Києві йому нічого не світило, максимум – пошлють знову кудись воювати. Якщо приєднати до Русі болгарські землі, а це було можливо, бо вона межувала з землею уличів, князь отримував вихід до моря, а головне – територію, де він був би незалежним від матері та її радників. Святослав погодився. Тактиком він був чудовим, а от стратегом поганеньким.
Імператор також не дрімав і був чудовим стратегом. Як тільки він дізнався про змову, відразу ж наказав встановити на кріпосних стінах столиці метальні машини, перегородити вхід у гавань ланцюгом. У війську Святослава були венгри і правобережні печеніги, тому імператор послав лівобережним наказ – напасти на Київ і примусити Святослава відмовитись від авантюри. Одночасно греки запропонували болгарським царівнам шлюб з синами покійного імператора Романа. Грецькі посли пообіцяли болгарським вельможам допомогу у вигнанні Святослава.
Весною 969 року лівобережні печеніги обложили Київ. Ольга ніяк не могла зрозуміти, чого від неї хочуть – вона зовсім не знала про заколот Калокіра. Її воєвода Претич мав надто мало сил, щоб відбити печенігів. Почались переговори. Кияни пояснили, що навіть у думках не мали воювати з Візантією, а вибрик Святослава – на його совісті. Стара Ольга негайно відправила гінця до Святослава з вимогою негайно повернутись на Русь. Печеніги вважали іциндент вичерпаним і повернулись у степ.
Святослав прибув в Київ до вмираючої матері. Коли Ольга померла, виявилось, що в столиці йому робити нічого. Його тут не любили. Київ став християнським містом, а князь поклонявся Перуну і приносив йому криваві жертви.
Та справа не тільки в цьому. Руссю правили люди з слов’янськими іменами. А ось, хто чекав його в окупованій ним Болгарії – Сфенкел, Ікмор, Свенелд. Без дружини в Києві ніхто до нього не прислухався. Тому він повернувся в Болгарію. Його поразка в Болгарії була благом для Русі. У своїх невдачах князь звинуватив християнських богів.
Після поразки під Доростолом князь вирішив повернутись в Київ і знищити всіх християн. За зиму, яку він провів на Березані, всі його дружинники-християни були принесені в жертву Перуну, навіть брат князя. І киянам він послав вісточку: вас чекає така ж доля. Як його можна було пропустити до Києва?
Куря просто виконував прохання Претича, з яким він обмінявся зброєю ще під час переговорів під Києвом. Тепер Київ міг продовжувати свою внутрішню і зовнішню політику, орієнтовану на Візантію. Тепер і Візантія могла заспокоїтись.
Наш народ дійсно відносився до Святослава подвійно. З одного боку – князь, а з іншого – ...
« чужих желая, своїх погуби...» (Уваровський літопис), « чужим паче сили жалая, і своя си погуби за премногую неситость» (Львівський). А ось, що сказали князю самі кияни після тризни по матері: « ти, княже, чужея землі іщеши і блюдеши, а своєя ся охабив».
Ось, хто був його справжніми противниками, а не візантійський імператор. Той якраз шукав мирних шляхів. Святослава вбили кияни – руками Курі. Таку ціну вони заплатили за християнство і про-візантійську політику.
Ось такими були 25 років правління Ольги. Автор викинув 5 останніх років, бо вони були самими кривавими. Він зробив це тільки для того, щоб проілюструвати свою вигадку про імператрицю, яка « не вела зовнішніх воєн». Яка нісенітниця!
Історію можна переписати хоч 100 разів. Та хіба можна переписати минуле? Це минуле може бути визначене – за незалежними джерелами: візантійськими, арабськими, та навіть німецькими, про які автор говорить, але на які не посилається і тим більше, не цитує.
Треба зрозуміти: Святослав був озброєною рукою Ольги. Саме вона визначала – кого і коли різати. Ось такі справи.
Знову ж таки, про утворення могутньої і централізованої Русі можна говорити, але не в цій часовій рамці, а років на 100 пізніше.
Декілька слів про болгарську гіпотезу. Вона не така революційна, як нам говорить автор. Більше того, болгарських гіпотез існує декілька. За однією з них, Ольга була видана Олегом заміж за болгарського царевича. Шлюб виявився невдалим, Ольга повернулась у Київ вагітною, пообіцявши, що майбутній син помститься Болгарії за її кривду.
Та народилась донька, яку видали за Ігоря. А от у доньки народився Святослав – внук Ольги і болгарського царевича. Ця версія багато що пояснює: звичку Ольги повторно виходити заміж, наприклад. Це вже було модним – запропонувати Ользі руку і серце. Після болгарського принца – Ігор, якого порвали деревами. Після Ігоря – Мал, якого запарили у лазні до смерті. Після Мала – Костянтин. Теж своєю смертю не вмер.
Іще ця версія пояснює юність Святослава, а заодно і його претензії на болгарський престол, а також криваві звірства, які він чинив у Болгарії. « Помста Ольги» – захисників болгарських міст живцем прибивали цвяхами до фортечних мурів. Також вона пояснює те, що київський стіл зайняв інший, а Святослав навіть не сперечався.
Та всі ці версії принципово нічого не змінюють. Лишається Хозарія. Лишається Візантія. Лишаються печеніги, болгари, мадяри. Лишаються війни, які Русь все ж вела, і було це за княжіння Ольги. Лишаються землі, які відділились від Русі і були вони ворогами Києва – за княжіння Ольги.
Ось чому заяви автора про руську імперію за Ольги – безпідставні, безвідповідальні і навіть брехливі.

6.2.3 КОЗАКИ

Відразу помітно, що історію козаків автор знає гірше, ніж історію русів, або антів. Якщо це взагалі можливо – знати історію гірше, ніж її знає автор. Тому про козаків він говорить дуже мало історичного, і напирає на псевдонаукові « витребеньки».
« Витребеньки» він черпає з книги Романа Багдасарова « За порогом. Запорожское рыцарство», надрукованої в дуже науковому неукраїнському виданні «Волшебная Гора: Философия, эзотеризм, культурология».
Ось одна з його цитат. « Кіш не керувався голим грабіжницьким інтересом..., а здійснював ЄВАНГЕЛЬСЬКУ ПОТРЕБУ У ВІЙНІ ПРОТИ ВСІХ І ВСЬОГО...»
То він, виявляється, ще і євангеліст, наш автор? Надибав у євангеліях головний принцип християнства – потребу у війні проти всіх і всього. І цитує, як доказ, вислів апостола Івана: « Істина зробить вас вільними». До чого б це?
Завершає розділ наш автор простенькою заявою, що український народ не тільки був козацьким етносом, а він і є козацький етнос, що « перебуває у замученому стані», та все одно проводить приховану підготовку до народження українського етносу нової епохи.
Від себе додам кілька історичних штрихів. Що стало з землями древньої Русі у вказаний автором період? Московське князівство стало Росією, а Екс– Русь – окраїною Литви, якою керувала Польша.
В московському князівстві саме закінчилась міжусобна війна, в якій Василь ІІ переміг Шемяку. В Московії відтепер зникли « уделы». Князі поступились на державних посадах служилим людям.
Син Дмитра Шемяки втік у Литву і отримав від короля Казимира Рильськ і Новгород-Сіверський. Зовсім поряд, на правому березі Дніпра, на східному Поділлі осіли прибічники Свидригайла, друга Шемяки. Такі при програші не здаються, а йдуть на окраїну ареалу. Так виникла назва Україна, хоча її жителі називали себе руськими людьми.
Дійсно, до цього часу ніде не вживалось слово « україна», за деякими винятками. Воно просто не існувало, як назва. Ось, чому я наголошував на необхідності визначення автором терміну – щоб ми знали, про що він говорить. Але автор іде, невідомо куди і знаходить, невідомо що. Чого вартують тепер його знахідки?
З приводу походження етносу, що прийняв назву « українці», є величезна література, в якій легко виділити дві протилежні точки зору. Польські історики 16ст. (Г.Ф.Міллер та ін.) одностайно вважають українських козаків холопами і селянами-втікачами. Українські історики 18ст. Г.Г.Грабянко, П.І.Симоновський і анонімний автор « Історії русів» вважають козаків військовою організацією, схожою на рицарський орден (в якій не було соціальної диференціації), призначеної для війни з мусульманами. Отож, такої точки зору дотримувались не всі історики, як говорить нам автор.
Та сама постановка питання некоректна. Селяни не могли забезпечити безпеку степових кордонів, де так легко потрапити на аркан до ногайців, або кримчаків. Захист і військовий вишкіл був їм необхідний як повітря і вода; вишколити їх могли лиш князі і дружинники.
З іншого боку, Шемятичі і Ольгордовичі потребували поповнення для війська, а значить, вони охоче приймали до себе тих селян – пасіонаріїв, які віддавали перевагу вічній війні на кордоні, а не спокійному життю десь в глибинці. На степовому кордоні накопичувались пасіонарії, яким були не по душі жорсткі порядки Москви и безправність у Польщі.
Щоб адаптуватись у нових умовах і завести сім’ї, які виникали при шлюбах з місцевими жінками половецького походження і православної віри, вистачило ста років. Так, в українському генотипі найбільше половецької крові, якщо говорити про генеалогію, яку так полюбляє автор. Не скіфської, не германської, не литовської, а саме половецької. Закінчення прізвищ на –енко прийшли до нас від синьооких і світловолосих половців – куманів – кипчаків. Від них же прийшли воли, вежі, скирдування сіна – багато чого.
За це століття князі Рюрикового дому (князь Дмитро Вишневецький), польські магнати (Представ Лянцкоронський) і прості селяни, здатні до військового вишколу, однаково перетворились на « козаків», столицею яких стала Запорізька Січ.
Січ необхідно вважати консорцією, з якої виріс « малоруський» етнос, що через 200 років перетворився в український етнос, який у 17ст. звільнився від Польщі, а в 18ст. завоював провідне місце в Російській імперії. Так, ми були лідерами в Росії. Це лідерство у військовій царині збереглось і донині. Хто служив у Совєтській Армії, пам’ятає, що більшість командирських і адміністративних посад у збройних силах СРСР займали етнічні українці.
Не треба забувати, що в 13ст. межиріччя Волги і Оки також називалось Україною Заліською. Живі сили і традиції збереглись на окраїнах ареалу давньоруського етносу, а в центрі виснажились. Нові етноси виникли на стиках древніх етносів шляхом контактів і переносу підвищеної пасіонарності.
Звичайно, підйом пасіонарності відбувався і в центрі ареалу, на середньому Дніпрі, але там тиск сусіднього суперетносу – Західної Європи (через Польщу) – виявився таким потужним, що він « витиснув» пасіонарних потомків русів і половців у Московію і на Запоріжжя.
В любому випадку, 1483 рік не став роком утворення « справжньої держави», як твердив нам автор. Козацька держава виникла на 200 років пізніше.

6.3 БАТЬКІВСЬКИЙ ЕТНОТВОРЧИЙ ФЕРМЕНТ

Наш автор так полюбляє загадкові наукові слова! Раніше він порівнював батьківський етнос з сперматозоїдами. А тепер – фе!, це так грубо – вирішив перейменувати його у фермент. Та ба, він і в біології не розбирається.
Аналогія з ферментом абсолютно некоректна. Чому? Ми, на відміну від автора, не використовуємо слів, яких не розуміємо. Отож, що таке фермент? Це біологічний каталізатор, який присутній у всіх живих клітинах. Зрозуміло? Фермент не приходить « збоку», він завжди існує тут і є складовою частиною організму. « Батьківський етнотворчий фермент» – це безсенсовний набір слів. Будь-яка батьківська речовина завжди приходить з « зовні» у материнський організм. Краще б автор зупинився на сперматозоїдах!
Другий момент, справжні етнографія і етнологія ніколи не застосовують такого терміну – батьківський етнос, або материнський етнос. Це примітив.
Материнські етнічні організми формувались автохтонним населенням України, яке проживало на цій території з незапам’ятних часів.
Іще одна нісенітниця. Справа навіть не в безглуздому виразі « етнічний організм». Справа в тому, що НА БУДЬ-ЯКІЙ ТЕРИТОРІЇ ЗАВЖДИ ІСНУВАЛО АВТОХТОННЕ НАСЕЛЕННЯ, ЯКЕ ПРОЖИВАЛО НА НІЙ З МОМЕНТУ ВИНИКНЕННЯ ЛЮДСТВА. Це твердження стосується і Африки, і Америки, і Китаю.
І « відомий український антрополог» Сергій Сегеда даремно переводив папір, « переконливо показуючи безперервну генеалогічно-фізичну лінію сучасного українця аж до V тис. до н.е.» Тут нема що показувати, нема в чому переконувати. У будь-якого сучасного філіппінця, або уйгура без сумніву існує « безперервна генеалогічно-фізична лінія» не тільки до V тисячоліття, а навіть і до пітекантропа. Наш автор знову знайшов невідомо що.
Наговоривши таких нісенітниць, автор видає сентенцію про те, що умовою виникнення нового етносу є розслабленість і криза материнського етносу.
« Саме такі кризові ситуації виникали на території України наприкінці кожного 532-річного періоду – щоб у цьому пересвідчитись, досить погортати підручники історії».
Я тепер знаю, в чому біда нашого автора. Він підручники історії тільки « гортав», а треба було їх читати – вдумливо і уважно, а ще краще – вивчати їх. А йому, автору, їх треба було вивчити напам’ять.
Батьківськими етносами в схемі « анти-руси-козаки» автор називає ГАЛІЛЕЯН, ВАРЯГІВ І ЛИТОВСЬКИХ ЛИЦАРІВ.
Про галілеян іще поговоримо, а в мене питання: який батьківський етнос прийде до нас, таких розслаблених і розчепірених, у 2015 році, перш ніж ми започаткуємо новий етнос? Хто прийде і трахне нашу « нову еліту» в четверте, так щоб у тієї еліти в носі зашкварчало, га? Кому вони хочуть « підставити задок і передок»?

6.3.1 ГАЛІЛЕЯНИ

І так далі.
Перш ніж закінчити, хочу сказати, що революціонерів у історії сьогодні вистачає. Візьміть хоча б авторів теорії « нової хронології». Вони взагалі все ставлять з ніг на голову, і роблять це професійно – на підставі математичних досліджень. Історію вже моделюють математично! Статистика не має емоцій, та викриває дивовижні речі. І вони не такі вже революційні – іще Ньютон цей рух започаткував. А тут виходить автор з своїми цитатами езотеричних і фантастичних текстів. Розумієте?
Якщо піти за « новими хронологами», то набагато легше довести, що слов’яни брали участь у походах Олександра Македонського (вони доводять і це). Але вся історія стає коротшою приблизно на 1,5 тисячоліття. Про 40-тисячолітню Україну доведеться забути. Справа не в тому, що її не було. Справа в тому, що « стародавні» письмові джерела не такі вже і стародавні і описують події, яким від сили 1 тисяча років. А що було до того – ніхто не знає, бо не існує жодного письмового документу, написаного раніше 15 століття.
Отож, поки « нова хронологія» не перемогла, розглянемо те, що пише автор з точки зору офіційної науки, адже він і сам посилається на офіційні джерела. Мене не так цікавить хронологічна точність, як те, наскільки грамотно і аргументовано автор може викласти свою (або не свою?) ідею.
« Прогортавши» всю його книгу, я не знайшов дійсно революційних тверджень. Навіть казка про дрейф літосфери народилась не сьогодні. Подейкують, що її коментував Ейнтштейн. Її прибічники, між іншим, доводили не прадавність українського етносу, а щось зовсім інше. Подальший розгляд книги я вважаю недоцільним – шкода часу.


КІНЦІВКА

Чому я взагалі за це взявся? Канигіна я пропустив і пропускаю мимо вух. Можливо, пізніше я придивлюсь до нього, але зовсім з інших міркувань.
Вся справа в тому, що є один момент, який мені дуже імпонує в цій роботі. Якраз той момент, який не сподобався Канигіну. Національна ідея. Вона вартує того, щоб писати книжки.
Інша справа, як це зроблено – непереконливо. Який я бачу вихід? Виразити ідею інакше – адже автор все одно не історик і не етнограф. Яка різниця, в чому виявляти своє аматорство? Або ж відпрацювати цю саму тему, але зробити це переконливо і глибоко – настільки, наскільки це взагалі можливо.
Ви хочете бути елітою? Будьте нею, але не на словах, а на ділі. Підніміть свою « планку», станьте великими. Книга, яку я тримаю в руках, не має до еліти ніякого відношення. Така « аргументація» спрацювала б під горілочку в « Трьох ведмедях», але не серед інтелігенції. Зробіть те, що ви хочете зробити, інакше.
Ви хочете дати нації ідею? Відпрацюйте її спочатку. Вам не вистачає знань для аргументації? Залучіть фахівців – справжніх знавців своєї справи: істориків, філософів, філологів, лінгвістів, математиків, фізиків, етнографів, археологів, а не « шукачів Істини». Самі визначте, хто вам потрібен. Складіть перелік вузлових моментів, на яких ви збираєтесь будувати свою ідею і дайте кожному з цих фахівців. Все, що може бути доведено, повинно бути доведено науково. Все, що не може бути доведено, повинно бути безжально відкинуто.
Після цього покажіть свою ідею світові, дайте її нації. Нація вам буде вдячна.
Але не смішіть людей.

Ігор Мельник,
www.grafomania.info

0:01 22.09.2011 – готово до друку
упорядник Богдан Гордасевич



Создан 03 мая 2012